Досвідчений організатор і ветеран дипломатичної служби, Всеволод Іванович причетний до проведення багатьох спільних заходів нашої держави з посольствами Азербайджану, Бельгії, Болгарії, Великої Британії, Грузії, Канади, Латвії, Польщі, Німеччини, Румунії, Франції, Туреччини, Чехії та багатьох інших зарубіжних країн, акредитованих в Україні, у відзначенні на високому державному рівні ювілейних дат видатних зарубіжних письменників, презентаціях їхніх книг у перекладах українською мовою та популяризації творів українських письменників у перекладах іноземними мовами.
Упродовж своєї невсипущої перекладацької праці В. Ткаченко постійно співпрацює з Міністерством культури, Міністерством освіти і науки та іншими установами України, бере діяльну участь у проведенні багатьох міжнародних конференцій із питань художнього перекладу й перекладознавства, різних державних і громадських заходів, спрямованих на подальший розвиток і державний захист української мови як державної, постійно підтримує творчі зв’язки з багатьма вищими й загальноосвітніми середніми навчальними закладами України, міськими й сільськими бібліотеками, виступає на радіоканалі духовного відродження «Культура» та київському радіо.
— Все­во­ло­де Іва­но­ви­чу, на які го­лов­ні спра­ви ни­ні ви­йшли?
— Я й далі перекладаю, чим збагачую наше красне письменство, тому що кожна національна література складається з двох складових частин: з оригінальної і перекладної. Якщо ми не спілкуватимемося зі світом, то будемо відставати. І як тут не згадати вислів Івана Франка: «Добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур у кожного культурного народу належали до підвалин власного письменства».
В основному, перекладаю з французької, яка є другою світовою мовою після англійської і займає шосте місце у світі серед 25000 мов. Утім, зосереджуюся не тільки на франкомовних авторах. Мене цікавлять і англомовні, португало й іспаномовні поети, перекладаю трохи й з білоруської, болгарської, німецької, російської та інших мов світу.
Нещодавно з моїм однофамільцем, однодумцем і «однопочувальником» — професором Анатолієм Ткаченком, котрий напрочуд фахово й цікаво навчає студентів Тарасового університету (моєї альмаматер) теорії й практики художнього перекладу, ми влаштували своєрідний перекладацький турнір — перекладали Брюсова, Ахматову, Дементьєва.
Гадаю, що всі учасники турніру були цілком задоволені (і дебютантистуденти, і старші віком перекладачі), бо всі ми збагатилися новими знаннями й осягненням безмежного багатства нашої рідної мови. Чому? Першотвір є один, а перекладів може бути багато, кожен тлумач є особистість, порізному і відтворює конкретні тексти й складні метафори. А тому художній переклад, як і всіляке високе мистецтво, — явище суто індивідуальне, особистісне.
Дехто каже, що, мовляв, оскільки українська і російська мови близькі, то з них легко перекладати. А насправді це не так, бо треба зберегти й вичерпно витлумачити вірш, віднайти в нашій мові відповідні образи й еквіваленти, а це вже потребує великої розумової праці.
Наше рідне слово в художньому перекладі має звучати легко й природно, щоб достойно передати сяйво тих поетичних смарагдів, до яких ти духовно торкнувся. Для цього треба добряче помислити, попотіти, попрацювати з першовіршем, словниками, різними довідниками й енциклопедіями.
— Звід­ко­ли у Вас з’яви­ла­ся жа­га до пе­ре­кла­дац­тва?
— Скажу відверто: в юні роки мені дуже поталанило. Коли я був студентом 4го курсу Шевченкового університету, мій улюблений викладач, добре знаний у тодішніх інтелектуальних колах Києва французький літературознавець і перекладач українського походження, професор Сорбонни Еміль Крюба залучив мене перекласти до «Антології французької поезії ХХ століття» низку віршів Луї Араґона і Макса Жакоба, і мої інтерпретації були схвалені обома упорядниками зазначеної антології — Г. Кочуром і Е. Крюбою.
Отодіто й порадив мені Крюба піти до чільного письменницького осередку культури, легендарної книгарні «Сяйво» і особисто познайомитися з найкращими, на його думку, українськими перекладачами Григорієм Кочуром і Миколою Лукашем.
— А ко­ли ж по­ба­чи­ла світ у під­ра­дян­ській Ук­раї­ні «Ан­то­ло­гія фран­цузь­кої по­езії ХХ сто­літ­тя»?
— Колективним французьким антологіям в Україні взагалі фатально не таланило. Більшовицький тоталітарний режим став на перешкоді виходу укладеної українськими неокласиками ще в 30х роках минулого сторіччя «Антології французької поезії ХХ століття» за редакцією С. Савченка та М. Зерова.
Підготовлений до друку манускрипт цієї антології зник десь в архівах НКВС, а їхні укладачі, редактори й перекладачі — Микола Зеров, Михайло ДрайХмара, Павло Филипович — були репресовані: запроторені до сталінських концентраційних таборів і фізично знищені. Не уникли покарань і молодші перекладачі Борис Тен і Григорій Кочур.
У 60х роках була друга спроба видати колективну «Антологію французької поезії ХХ століття». Тоді буяла нечувана жорстока цензура, ретельний радянський ідеологічний контроль, і от рецензенти цієї антології виявили, що буцімто в ній недостатньо представлені поетикомуністи, тобто Л. Араґон і П. Елюар.
Насправді вони є чудові, добре знані й шановані в усьому світі поети, автори витонченої лірики і мужніх поезій громадянського звучання, котрі, до речі, й понині залишаються у Франції улюбленими поетами, діти їх охоче вивчають у школі. Ми удвох з Михайлом Москаленком, коли були студентами, додали якраз те, чого не вистачало, щоб порятувати, як казав Іван Світличний, цю антологію. Була вже зверстана, але не вийшла.
— Чо­му?
— З ідеологічних мотивів — через арешти кількох її учасниківперекладачів (І. Світличного і В. Стуса) та заборону комуністичною владою друкувати славетних атлантів українського художнього перекладу Г. Кочура і М. Лукаша, прізвища яких заборонили навіть згадувати в пресі.
Своєю персональною антологією «Сад божественних поезій» я вирішив охопити всю франкомовну лірику від самих її початків і закінчити сьогоденням. І почасти так справдилося. Перший том антології побачив світ п’ять років тому у видавничому домі «Просвіта», до нього я відібрав найвидатніших поетів Франції ХІ–ХІХ ст.
Натепер підготував другий том, запропонував його видати у славетному видавництві «Либідь».
— Вас ці­ка­вить тіль­ки до­рос­ла лі­те­ра­ту­ра?
— Та ні! Великого значення я надаю перекладові дитячої літератури для українських дітей, у тому числі й творів таких класиків дитячої світової літератури, як французький поет Робер Деснос і бельгійський віршар Моріс Карем. Франкомовні школярі — бельгійські, канадійські, французькі, швейцарські й африканські — вивчають ці вірші напам’ять, декламують на уроках і зі сцени. А тепер і багато хто з українських дітей саме по них у школі навчається читати французькою мовою.
Варто додати, що вірші Десноса й Карема полонили серця близько трьохсот композиторів світу (серед них і таких відомих, як Франсіс Пуленк і Дарус Міло), які на їхні поезії склали понад дві з половиною тисячі музичних творів! Молода, діяльна й обдарована українська композиторка Анастасія Комлікова вже поклала на музику дванадцять Каремових пісень у моїх перекладах, опублікованих у книжечці із симпатичною назвою «Доброта».
Моя чітка й непохитна позиція така, що твори зарубіжних класиків про Україну українці повинні вивчати ще дітьми в школі, і «Альбу, співану торік на Вербну», й «Відповідь запорозьких козаків константинопольському султану» Аполлінера, і «Мазепу» Байрона й Гюґо, і «Це наше життя» Араґона. Спогади й стереотипи дитячих літ найміцніші, а тому патріотичне й національне виховання, звісно ж, найкраще починати з дитинства.
Мазепа — це особистість, котра надзвичайно популярна й улюблена в усьому світі, йому багато письменників присвятили твори, починаючи від Вольтера. Байрон створив свій образ Мазепи, де між рядками звучить переконлива впевненість у його патріотичній правоті. А скільки присвят Мазепі у музиці, згадаймо Ліста, Шопена!.. Світовий театр і кінематограф також інтерпретували його образ, про Мазепу французи зробили кілька фільмів, у нас про нього знято стрічки.
З професором Юрієм Ковбасенком пишемо спільно статтю. Він як педагог досліджує вплив особистості Мазепи (а це ж наша славна історія!) на школярів. Ми стали першими, хто запропонував, щоб бориспільський аеропорт мав назву «Іван Мазепа», як, наприклад, в Італії назвали аеропорт іменем великого Леонардо да Вінчі. Європа знає Україну в образі великого Мазепи через літературу, музику, малярство, театр і кіно.
Цікаво, що тільки Олександр Пушкін єдиний на замовлення зробив з нього зрадника. У жодній літературі світу такого образу нема, це надумано. Просто Пушкін запопадливо вислужувався перед царем. А от росіянин Кіндрат Рилєєв на противагу Пушкіну створив прекрасний образ Мазепи як справжнього лідера рідного народу. Тож треба нашим дітям пояснювати, де справжня історія.
— На які су­між­ні твор­чі те­ри­то­рії за­хо­ди­те?
— Маю понад 200 публікацій про франкомовні літератури світу в періодиці, Енциклопедії сучасної України та Українській літературній енциклопедії. Свого часу я працював старшим науковим редактором у видавництві «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, тож навчився писати стислі й лаконічні енциклопедичні статті, характеризуючи національні літератури світу, того чи іншого письменника.
— Ва­ше від­чут­тя бу­рем­но­го сьо­го­дення?
— Україна — молода держава, і домогтися, щоб вона за короткий термін стала заможною і могутньою, надскладно. Щиро прагнучи до егалітарного суспільства, властивого українському характерові й культурі з давніхдавен, ми вперше за тривалу й трагічну нашу історію пішли своїм достеменним шляхом, за нашою палкою мрією, яку прийнято називати європейськими цінностями, або західним вибором.
На превеликий жаль, Українська держава за чверть століття так і не спромоглася запропонувати чіткої візії свого подальшого економічного та суспільного розвитку. «Для того, щоб зберегти себе як повноцінну державу і стати успішною країною, — переконливо стверджує професор Олег Соскін, — Україні потрібно кардинально та якісно змінити національну економічну модель із державномонополістичної, клановоолігархічної, яка себе цілковито вичерпала, на європейську модель народного капіталізму, спроможну забезпечити стійке зростання національної економіки і високий рівень добробуту переважної частини суспільства».
Ми ж і самі бачимо, що Україна перетворилася на карнавальний соціум, що споживає більше, ніж виробляє. «Багаті верстви населення прагнуть задовольняти свої розбещені потреби, — веде далі відомий український економіст, — а бідні фактично живуть за примітивними біологічними інстинктами, споживаючи сурогати та ерзацпродукти в усіх соціальноекономічних і фізичних формах».
Повністю позбувшись імперськорадянських ідеологем, мусимо усвідомити, що вихід нашого суспільства й економіки із довготривалої кризи можливий лише через радикальне оновлення цілей, стратегії і тактики соціальноекономічного і духовнокультурного розвитку.
Цілком зрозуміло, що реальний вихід нашого суспільства з тупикової ситуації тісно пов’язаний з неминучим приєднанням до євроатлантичної цивілізації, яка будується на християнських цінностях, захисті прав, свобод і приватної власності людини. Конче потрібно, щоб наше громадянське суспільство, як ніколи, згуртувалося і почало будувати нову європейську державу на засадах нового суспільного договору.
Можемо навести приклади тієї ж Франції: вона має понад двісті років державності, та й то в них і сьогодні в суспільстві є серйозні проблеми. Скажімо, французи тільки в дев’яностих роках минулого століття ухвалили закон про захист державної мови — закон Тубона. Вплив англійської мови був просто шалений, і народ почав вимагати від уряду, щоб держава захищала рідну французьку мову.
Закон Тубона потім на озброєння взяли інші країни, наприклад, Словаччина, Словенія. У Франції його розроблено так, що за порушення (невживання рідної мови), скажімо, в комерції, штрафують. А словацький уряд пішов далі: можуть і у в’язницю посадити громадянина, котрий не дотримується державної мови.
Українські письменники й науковці порушують перед українським урядом питання захисту державної української мови не на словах, а на ділі. Це дуже актуально, бо державна мова консолідуватиме Україну як один організм.
— Фран­ція — ва­ша лю­бов і, на­пев­но, Ви не­од­но­ра­зо­во бу­ва­ли там. Най­улюб­ле­ні­ші міс­ця? Чим Фран­ція враз­ила?
— У Франції я бував шість разів. Ця країна, яку називають культурною столицею світу, мені дуже подобається передусім багатою літературою, культурою, музикою, театром, кінематографом, малярством.
У Луврі був чотири рази. Повністю обійшов цей музей, побачив кожну картину, кожну скульптуру — ось такий я затятий. Заходив у Лувр рановранці, а виходив з нього пізно ввечері, коли він зачинявся. Відчував, як гудуть ноги після огляду тьматьменних експозицій. Повертався до готелю і, натомившись, майже падав на ліжко й миттєво засинав.
Співробітниця з МЗС Франції, котра опікувалася мною, казала: «Бачу, ви обожнюєте твори імпресіоністів. Я би порадила вам побувати ще й у музеї імпресіоністів». Звісно, я й туди пішов. Для мене також було дуже цікаво побувати в музеї великого французького національного поета Віктора Гюго.
Серед тих 18 країн, в яких я побував за своє життя, мені найбільше сподобався Люксембург. Там люди дуже веселі, інтелектуальні, приємні. В чім причина? Виявилося, що в Європі тоді це була країна з найвищим життєвим рівнем і найменшим рівнем безробіттям, а це означає, що люди охоче трудяться, в країні забезпечується зростання добробуту і зниження рівня соціального розшарування населення. Країна невеличка, нею керує Великий герцог люксембурзький, гарант тамтешньої конституції. Цікаво, що з ним побачитись може кожен люксембуржець, коли той рановранці пішки йде на роботу.
Для простих трударів тут створено належні умови праці й життя, тож кожен громадянин є щасливим за результатами своєї праці й добробуту. Словом, я мрію, щоб і наша Україна була такою ж казково щасливою, як і Велике герцогство Люксембург.
Во­ло­ди­мир КОС­КІН, фо­то ав­то­ра