Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Вiвторок Сiчень 22, 2019

Шановні читачі! 15 червня 2018 року газеті "Демократична Україна"

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років!

 

П'ятниця, 27 Червень 2014 03:00

Жертовне перемир'я

Rate this item
(0 votes)

На­пев­но, так уже влаш­то­ва­на люд­ська пси­хі­ка, що за будь-яких об­ста­вин ми на­ма­га­ємо­ся від­шу­ка­ти для се­бе та­кий со­бі ру­бі­кон ком­фор­ту, піс­ля на­стан­ня яко­го лю­ди­на спо­ді­ває­ть­ся про­ки­ну­ти­ся в зов­сім ін­шій ре­аль­но­сті...

Для сучасної України з її численними політичними викликами таких рубіконів тільки протягом останнього місяця вже було кілька. Спершу громадяни з неабиякою надією очікували 25 травня. Підсвідомо більшість українців вірила, що після президентських виборів ситуація в державі неодмінно почне нормалізовуватися.
Наступну порцію сподівань пов’язували із 7 червня. Навіть найбільші скептики визнавали: після інавгурації Петра Порошенка остаточний мир у державі якщо й не настане, то, принаймні, почне наближатися.


А минулої п’ятниці сам новообраний Президент фактично встановив для нації новий рубікон. Заявою про оголошене перемир’я на Сході України до 27 червня він змусив громадян нашої держави очікувати настання цієї дати з подвійним трепетом. Адже саме на сьогодні запланована церемонія остаточного підписання Угоди між Україною та Європейським Союзом про асоціацію.
Звісно, усе це не означає, що вже завтра ми опинимося у принципово інших реаліях. Більш того, різноманітних рубіконів Україні та її мешканцям ще належить долати й долати. Інакше взагалі зникає сенс державотворення та європейського поступу, бо ж будь-який успіх у тій чи іншій справі неодмінно змушує ставити перед собою нові завдання...
Певних успіхів сучасна Україна уже, поза всякі сумніви, досягла. Але до омріяного миру на сході країни усе ще неблизько. Принаймні, нинішній так званий тиждень перемир’я, по суті, так і не перетворився на справжню паузу, котра б окреслила подальші чіткі миротворчі стратегії.
Вочевидь, так не сталося передусім через те, що нинішня війна на сході виходить за рамки класичних протистоянь. Бандформування, котрі цинічно називають себе «народними республіками», апріорі не готові до миру. Більшість їхніх лідерів у разі втрати зброї автоматично перетворяться на звичайнісіньких невдах, здатних хіба що до обслуговування попередньої чи нової регіональної еліти.
За великим рахунком, саме тому українські політики найбільших величин уже впродовж кількох місяців уголос повторюють тезу про те, що сідати за стіл переговорів із терористами вони не будуть. Так чи інакше, але починаючи з квітня триває пошук тих, з ким справді можливо вести якісь переговори.
Найімовірнішим претендентом тривалий час вважався Рінат Ахметов. Однак після того як він демонстративно перебрався з Донецька до Києва, стало зрозуміло: міф про всесильність цієї людини в межах Донбаського регіону був неабияк роздутим.
Фактично епоха пошуків якогось прихованого глибокого змісту в будь-якій фразі, сказаній Ахметовим, нині завершилася. На перспективу це — беззаперечний позитив. Адже в результаті ми маємо ще одне показове зречення потягу до політичного месіанства, нехай навіть регіонального масштабу.
Проте у сучасних воєнних умовах політичному керівництву нашої держави не завадило б відшукати постать (чи постаті), здатну зменшити градус напруги. Інакше деклароване перемир’я, скільки б його не оголошували в односторонньому порядку, залишатиметься штучним. А це — нові жертви, нові сльози, новий біль... Як у випадку, скажімо, зі збитим позавчора під Слов’янськом черговим вертольотом. Перемир’я оголошене, а кількість загиблих не меншає...
Цілком можна припустити, що так відбувається ще й тому, що нині в Україні вистачає політиків, котрі не хочуть віддавати всі лаври потенційного миротворця Президентові Петру Порошенку. Упродовж кількох останніх днів хто тільки не висловлювався стосовно появи в переговорному процесі екс-глави держави Леоніда Кучми та колишнього керівника його адміністрації Віктора Медведчука. Особливо після того, як за надання останньому статусу парламентаря із сепаратистами виступила канцлер Німеччини Ангела Меркель.
Звичайно, припущень тут може бути сила-силенна. Утім, головний висновок усе ж таки зводиться до того, що сучасний Донбас перебуває у політичній прострації. Відтак помітні неабиякі прояви історичного дежавю. Хто з цим не згоден, нехай пригадає: які регіони привели до влади Леоніда Кучму рівно 20 років тому. Отож-бо й воно...
Теперішній статус можливого донецького миротворця може виявитися для Леоніда Другого дуже важливим. Ні-ні, він навряд чи виявить бажання повертатися у велику політику. І вік уже не той, та й наївся Леонід Данилович великої політики, за власним зізнанням, досхочу. Скоріше, перед нами — унікальний шанс для другого Президента України виділитися з-поміж своїх колег по цеху колишніх глав держави.
Зверніть увагу, коли в Україні відбуваються якісь пертурбації, головна увага, як правило, прикута до Леоніда Кравчука. Він і найстарший, та й статус першого президента багато до чого зобов’язує... До того ж ніхто з українських політиків не вміє так майстерно лавіювати за будь-якої політичної погоди, як Леонід Макарович.
Нині ж у Леоніда Кучми з’явився непоганий шанс дещо посунути свого попередника зі звичної неформальної посади лідера. А для державного діяча, котрий тривалий час керував державою, такий статус — чи не найвища суспільна нагорода. Тим паче що слід, який залишив після свого десятирічного перебування на посаді Президента Леонід Кучма, — далеко не завжди і не в усьому був світлим. Утім, це можна сказати про всіх українських керманичів.
Що ж стосується Віктора Медведчука, то тут усе набагато складніше. Цей діяч ніколи особливо й не приховував свого прагнення повернутися до великої політики. При цьому доки влада перебувала в руках Віктора Януковича, особливих шансів на успіх Медведчук не мав.
За ним міцно закріпився статус неперевершеного інтригана і тіньового кризового менеджера. Зрештою, довгі роки він сам старанно вибудовував саме таке про себе уявлення. І найбільших успіхів у цьому Медведчук досяг, очолюючи президентську канцелярію часів пізнього Кучми.
А зараз Віктор Володимирович та очолювана ним політична структура «Український вибір» міцно асоціюється з проросійськими настроями. Значно більш проросійськими, ніж були свого часу у регіоналів. Плюс до того Медведчук є кумом російського президента Володимира Путіна, що взагалі не потребує жодних коментарів, враховуючи, хто нині є ідейним натхненником сепаратизму на Донбасі.
От і виходить, що Медведчук просто не міг опинитися осторонь нинішніх процесів. Подібно до того, як політична ситуація винесла цієї весни на гребінь популярності Петра Порошенка, так само політична ситуація дає шанс Віктору Медведчуку зіграти важливу роль у теперішньому протистоянні.
Як лідер «Українського вибору» впорається з цим завданням, залежить, як це не парадоксально на перший погляд, не тільки від нього самого. Насамперед тому, що нині мало лише досягти миру на сході країни. Як абсолютно слушно заявив цими днями патріарх Української православної церкви Філарет, мир може бути різним. Якщо держава чи якась її частина потрапляє в цілковиту залежність від агресора, на її території також можливе настання миру. За прикладом далеко ходити не треба — достатньо згадати недавні події в Криму.
Україні ж конче потрібно досягти стабільності, при цьому зберігши свою цілісність і продовжуючи чіткий поступ у бік європейських цінностей. І в автора цих рядків, як, напевно, і в багатьох інших, є величезні сумніви, що потенційна миротворча місія Віктора Медведчука може забезпечити такий результат.
Ще один нюанс полягає в тому, що нинішні терористичні угруповання в Донецькій та Луганській областях далеко не завжди погоджуються підкорятися офіційним лідерам сепаратистів. Українці вже були свідками того, як то тут, то там бандформування нападали не лише на вітчизняних вояків, а й одне на одного. Це як мінімум ускладнить можливий діалог, а як максимум — узагалі зробить його неможливим.
Однак раз уже Віктор Медведчук де-факто залучений до переговорів, новій українській владі і особисто Президенту Порошенку важливо втримати баланс. Переговорників може бути багато, але ключова лінія, що її відстоює держава під час таких переговорів, має залишатися чіткою й непохитною.
У цьому контексті, цілком імовірно, фігуру Віктора Медведчука можуть використати для своїх цілей відверті супротивники дострокових парламентських виборів. Як уже було сказано, для багатьох мешканців нашої держави екс-глава Адміністрації Президента Кучми залишається постаттю вельми демонічною. Саме тому уже найближчим часом можна очікувати такої собі антиагітації.
Ті українські політики, котрі категорично не хочуть іти на дострокові вибори до Верховної Ради, здатні організувати цілу кампанію із залякування патріотично налаштованих українців. Мовляв, погляньте, хто може прийти до парламенту... І чи не краще уже якось тишком-нишком продовжувати домовлятися з колишніми регіоналами, ніж допустити до законодавчого органу відвертих прихильників політики Путіна? Такі аргументи можуть спрацювати навіть попри свою небездоганність.
Як не крути, але коли Петро Порошенко твердо вирішив досягати успіху на сході, керуючись саме своїм мирним планом, йому (а разом із ним — і всій державі) доведеться обирати з-поміж менших лих. І, вочевидь, уже найближчим часом ми побачимо: яким чином розвиватимуться події далі. Зрештою, офіційне перемир’я глава держави чітко обмежив у часі, прив’язавши його саме до сьогоднішнього дня, коли має відбутися допідписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом.
Показово також, що нинішній геополітичний успіх нашої держави відбуватиметься уже після того, як російський парламент скасував власне ж рішення про дозвіл Володимиру Путіну вводити в Україну війська. Зрозуміло, що глобально цей псевдомиротворчий жест російської влади нічогісінько не вирішує. Хіба що демонструє кілька й без того зрозумілих речей.
По-перше, Рада Федерації наших північних сусідів не на сто, а на тисячу відсотків залежна від волі Путіна, бо скасування рішення про дозвіл на введення військ супроводжувалося таким самісіньким одностайним «одобрямсом», як і березневе освячення можливої агресії.
По-друге, російському президенту, незважаючи на всі бравурні заяви його самого та підконтрольних дипломатів, усе ж таки не надто хочеться наражатися на додаткові санкції світового співтовариства. Формально Путін тепер зможе на будь-яких переговорах із Заходом наполягати на своїй «безгрішності» стосовно нашої держави.
І вже вчора у світовій пресі почали активно обговорювати можливість уникнення додаткових санкцій, зокрема посилаючись на чиновників з адміністрації американського президента Барака Обами. Буцімто санкції, спрямовані на ключові сектори економіки Росії, можуть бути відкладені через «позитивні сигнали» від Путіна щодо України.
Але не варто забувати, що «миротворче» рішення Ради Федерації визріло тоді, коли українську територію заполонила величезна кількість російських бойовиків, котрих, за різними оцінками українських військових експертів, нині на Донбасі уже понад десять тисяч. Про сучасну зброю, котра регулярно просочується через українсько-російський кордон, навіть говорити не доводиться.
Нарешті, по-третє, Путін будь-якої миті може знову зажадати від своїх підконтрольних депутатів ухвалення рішення про можливість введення військ в Україну. І ті (можна не сумніватися) слухняно віддадуть під козирок.
Більше того, фактично Путін і сьогодні не втратив можливості вводити війська на нашу територію, адже в Росії ще з 2009 року (!) не припиняв діяти безстроковий дозвіл на оперативне використання збройних сил за кордоном. Таке рішення п’ять років тому Рада Федерації ухвалювала ще за президентства Дмитра Медведєва, і Володимир Путін просто не може цього не знати.
Власне, таким чином російський президент ще раз продемонстрував свій цинізм, який міжнародна спільнота от-от проковтне. Звісно, якщо не наважиться на застосування наступного етапу санкцій щодо Російської Федерації.
Яро­слав ГА­ЛА­ТА

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».