Суспільство
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Четвер Листопад 15, 2018

Шановні читачі! 15 червня газеті "Демократична Україна

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років! 

Редакційна колегія

П'ятниця, 30 Травень 2014 03:00

Від виборів до виборів...

Rate this item
(0 votes)

ЧИ СТАНЕ ЗАВЕРШЕННЯ ПРЕЗИДЕНТСЬКОЇ КАМПАНІЇ ПОЧАТКОМ КАМПАНІЇ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ?
Мабуть, ще жодного разу під час проведення будь-якої виборчої кампанії в Україні так не вболівали за те, щоб до виборчих скриньок зуміли дістатися мешканці двох східних областей — Донецької та Луганської. Їхні виборчі пріоритети цього разу навіть не надто турбували. Головним завданням було довести: вибори у надто неспокійній на сьогодні Україні залишаються масовим явищем. 

Зрозуміло, попри всі зусилля незламних представників східних окружкомів, котрих саме в ці дні оплесками зустрічають у ЦВК, масової явки на Донеччині та Луганщині забезпечити не вдалося. Бо ж зусилля терористів, котрі вже майже два місяці орудують на сході, щодо зриву виборів були не меншими. Втім, згідно із зізнаннями більшості спостерігачів за таких умов чергове українське свято демократії відбулося цілком пристойно.



Магія цифр
Про беззаперечну перемогу Петра Порошенка більшість ЗМІ активно заговорила відразу після офіційного закриття виборчих дільниць. Річ у тім, що оприлюднені результати кількох екзит-полів не дали сумніватися у перемозі найрейтинговішого кандидата вже в першому турі.
Хоча кілька цікавих фактів та цифр, які преса поки що не помітила, все ж таки варті уваги. Передусім слід зазначити, що Петро Порошенко вперше з часів здобуття Україною незалежності посів перше місце в усіх без винятку регіонах нашої держави. Рекорд популярності Леоніда Кравчука 1991-го він, звичайно, не перевершив. Натомість він установив інше досягнення — фактичне об’єднання країни.
Отже, 23 роки тому Кравчука підтримав понад 61,5% виборців (в абсолютних цифрах — майже 20 мільйонів громадян). Порошенко ж нині трішки не дотягнув до 55% (понад 9,8 мільйона). Однак у далекому 1991-му мешканці Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей однозначно віддали перемогу головному опоненту Леоніда Макаровича — В’ячеславу Чорноволу. А в Чернівецькій області Кравчук випередив Чорновола лише на 0,9%.
Нині ж Порошенко посів перше місце не тільки в усіх областях, а й практично в усіх округах. Лише у 178-му окрузі (Харківська область, центр — місто Чугуїв) майбутнього президента «обскакав» Михайло Добкін. Вочевидь, тутешнім виборцям припала до вподоби його чотирирічна робота на посаді керівника Харківської облдержадміністрації.
Щоправда, заради справедливості скажемо, що працюючих округів в Україні цього разу було не 225, а лише 187. Зі зрозумілих причин неможливо було навіть пробувати провести роботу в Криму (10 округів) та Севастополі (2 округи). А зусиллями терористів розпочата виборча робота була знівельована у 15 округах Донеччини та 10 округах Луганщини. Якби вибори відбувалися тут, зовсім не факт, що Порошенко здобув би в цих округах перемогу.
Утім, коли б не згадані форс-мажорні обставини, взагалі невідомо, як би повівся український виборець. Зрештою, ідея перемоги вже в першому турі виникла саме як реакція на події на Сході України, більшості мешканців якого кожен день, проведений по сусідству з терористами, перетворюється мало не на боротьбу за виживання.
Звісно, нинішнє об’єднання України — крок надзвичайно важливий. Але все ж таки це — лише перший крок до глобальніших звершень. І справа навіть не тільки в тому, що неабияку підтримку Петро Порошенко отримав дещо авансом. Навіть за таких переконливих показників не може не впасти у вічі те, що найбільше голосів переможець отримав у Львівській області: 69,9% і понад мільйон голосів. До речі, в жодному іншому регіоні до мільйонної позначки ні Порошенко, ні тим паче хтось інший не дотягнули.
А менше всього майбутньому главі держави повірили на Луганщині: 33,17%, або (з урахуванням об’єктивно низької явки) 17 тисяч 329 виборців.

Курс — на дострокові парламентські вибори?
Пригадується, ще в 20-х числах лютого, відразу після втечі з України Віктора Януковича, більшість політичних експертів наголошувала на тому, що проведення самих лише президентських виборів в Україні — недостатньо. Найрішучіші заклики зводилися до того, що разом із ними треба провести ще й вибори до Верховної Ради.
Це питання, до речі, й досі залишається вельми дискусійним. З одного боку, в умовах окупації та воєнних дій мати парламентську «кульгаву качку» було б дещо ризиковано. З іншого — упродовж останніх трьох місяців народні депутати не надто й сприяли врегулюванню ситуації. А окремі сепаратистські виступи представників ПР та КПУ так узагалі тільки загострювали кризу.
Проте цю сторінку своєї історії Верховна Рада України сьомого скликання уже перегорнула. І тепер варто пригадати, що більшість основних пошукачів президентської булави ще на старті виборчої кампанії натякали на необхідності дострокових парламентських виборів не пізніше осені.
Надихає на певний оптимізм і те, що Петро Порошенко буквально на першій своїй прес-конференції після виборів підтвердив свій намір перезавантажити законодавчий орган. Відтак постає запитання: як саме він це робитиме?
Під час спостереження за нинішніми політичними реаліями мимоволі з’являються певні аналогії з подіями дев’ятирічної давнини. Тоді чимало експертів також вказували на необхідності дострокових парламентських виборів відразу після інавгурації Віктора Ющенка.
Безумовно, нині легко звинувачувати Ющенка в тому, що він не став педалювати питання розпуску ВР четвертого скликання. Так, політичних підстав для такого його кроку було більш ніж достатньо. Однак із правової точки зору на момент його приходу до влади в Ющенка існувала лише одна формальна можливість відправити депутатів на політичну пенсію — якщо вони не зберуться на засідання упродовж тридцяти днів.
Такого подарунка народні обранці Ющенкові не дали. От він і «загруз» у нескінченних політичних компромісах та домовленостях. А в такій ситуації у не надто рішучого Віктора Андрійовича від самого початку шансів на успіх було небагато...
У Петра Порошенка нині позиція набагато вигідніша. Передусім тому, що відновлена Конституція в редакції 2004 року дає йому можливість розпускати парламент у трьох випадках. Це — та ж таки неспроможність зібратися на засідання, до якої додаються ще дві неспроможності — сформувати коаліцію та затвердити уряд.
Чинний Кабмін Петра Порошенка, за його власним зізнанням, цілком влаштовує. А от щодо коаліції, так тут у майбутнього президента є всі підстави для дій. У першу чергу через те, що й на сьогодні парламентська більшість є доволі відносною. Якщо ж із неї вийде бодай пару десятків депутатів, вона й зовсім делегітимізується...
Розмови в цьому напрямку в парламентських кулуарах уже точаться на повну. Проте тут є, як мінімум, два нюанси. По-перше, було б дуже бажано, щоб чинний парламент, перед тим як відходити у небуття, ухвалив новий закон про вибори народних депутатів або повернувся до того, за яким обиралися парламентарі п’ятого та шостого скликань.
Йдеться про суто пропорційну систему, котра дозволяє значно оперативніше формувати парламентську коаліцію. За сьогоднішніх обставин наявність депутатів-мажоритарників несе в собі й додаткові загрози. Як уже було сказано вище, під час президентських виборів не працювало 37 округів. Коли говориться про вибори глави держави, в межах усієї України це, можливо, й не так помітно. А от під час парламентського волевиявлення відсутність 37 депутатів у приміщенні під куполом буде доволі відчутною.
Навіть якщо припустити, що антитерористична операція, котра упродовж останніх кількох днів стала набирати обертів, завершиться швидко і округи на Донеччині й Луганщині будуть розблоковані, залишиться кримське питання. Для його вирішення знадобиться явно більше часу, ніж до осені. От і виходить: аби забезпечити стовідсоткове заповнення депутатських крісел у наступному, восьмому скликанні, Україні конче потрібна пропорційна виборча система.
Друга причина, чому все ще чинний парламент мав би тепер зібратися в кулак, полягає в наступному. Нинішню показову одностайність українських громадян щодо виборів глави держави непогано було б підсилити ще й усвідомленням народних депутатів своєї історичної місії. А для цього їм необхідно ухвалити рішення про саморозпуск. Як це свого часу вже робили народні обранці першого скликання під час значно меншої, ніж зараз, кризи. От тільки залишається відкритим запитання: а чи готові теперішні носії мандатів до такої самопожертви?..

Хто за перезавантаження?
Щоб відповісти на нього, вочевидь, варто поглянути: кому з чинних політичних сил у державі дострокові вибори вигідні, а кому — ні. Почнемо з Петра Порошенка, котрий от-от офіційно вступить на найвищу посаду в державі.
Окрім його доволі рішучих заяв про суспільну необхідність оновлення влади, це саме оновлення вигідне і йому особисто. Бо мало хто сумнівається: на тлі нинішнього успіху на президентських виборах Порошенко має всі шанси закріпити його, ще й провівши до ВР неабияку кількість своїх прибічників.
Єдиний нюанс — у Порошенка все ж таки немає структурованої політичної сили, здатної запропонувати достатню кількість кваліфікованих фахівців. Тому, ймовірно, потенційна пропрезидентська партія чи блок формуватиметься на основі «УДАРу». Благо досвід спільної роботи Петро Порошенко та Віталій Кличко упродовж останніх 2,5 місяців уже набули.
Для «УДАРу», між іншим, позачергові парламентські вибори також можуть виглядати вельми привабливо. Успіх у столиці не гарантує Віталію Кличку безтурботного політичного довголіття. Хоча б тому, що термін повноважень мера столиці та Київради нині буде обмежений лише півтора роками. І далеко не факт, що восени наступного року «УДАР» матиме таку саму електоральну підтримку, як нині.
Очільники «Батьківщини» включно з головою фракції Сергієм Соболєвим теж останніми днями підкреслюють, що вони — за проведення дострокових виборів до Верховної Ради. Учора пан Соболєв навіть заявив, що це питання буде вирішене протягом найближчого місяця (що цілком вписується у сценарій як із рішенням про саморозпуск ВР, так і з розформуванням нинішньої коаліції і неможливістю сформувати іншу).
Дехто зі спостерігачів вказує і на те, що особисто для Юлії Тимошенко вибори до ВР потрібні як ковток повітря. Бодай задля того, щоб потрапити до парламенту, звідки значно зручніше вести політичну діяльність. Леді Ю визнала президентські вибори демократичними, однак зовсім не обов’язково, що вона визнала й свій нинішній статус політика № 2. Це ж бо уже вдруге Тимошенко поступається у президентських перегонах...
До сказаного додамо, що після того, як Олег Ляшко та Анатолій Гриценко посіли відповідно третє та четверте місця у президентських перегонах, вони також цілком можуть висунути власні амбіції і піти на парламентські вибори на чолі власних політичних проектів. Подолання три-, а можливо, й п’ятивідсоткового рубікону їм майже гарантовано.
У принципі те ж саме може стосуватися і Сергія Тігіпка. Щоправда, тут є одне суттєве «але». У разі реанімації партії «Сильна Україна» він виглядатиме найнепослідовнішим політиком сучасності. Хоча... Кого з невибагливих виборців це колись зупиняло від підтримки?
Якщо ж говорити про регіоналів і тим паче комуністів, то вони, безсумнівно, у дострокових виборах не зацікавлені. І цілком можливо, що саме вони стануть тим гальмом, котре не дозволить парламенту ухвалити найближчим часом історичне рішення про саморозпуск. Утім, як уже було сказано, на такий випадок у Петра Порошенка є цілком легітимний запасний сценарій.

* * *
За усіма політичними прогнозами найголовніше — не забувати про нинішній, фактично військовий стан у державі. Проведення антитерористичної операції зараз значно активізувалося. Однак, схоже, й терористи пішли ва-банк. Скажімо, спроба захоплення Донецького аеропорту, по суті, стала першим кроком до фактичного перетворення обласного центру на другий Слов’янськ. І без втручання військових звільнити місто від терористів уже не вдасться.
Примарні надії окремих містян на рішучу позицію Ріната Ахметова розбилися після втечі найбагатшого українця з міста. Таким чином, міф про всесильність цієї людини на Донеччині нині остаточно розвіявся. Показово також, що втік Рінат Леонідович не куди-небудь, а в Київ, проти представників якого він так часто виступав з-за, здавалося, непорушних донецьких мурів.
Тепер же офіційна українська влада має захищати найбагатшого олігарха. Такі от вони, політичні метаморфози сучасності...

Ярослав ГАЛАТА 

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».