Грані історії
Всеукраїнський громадсько-політичний тижневик
Субота Листопад 17, 2018

Шановні читачі! 15 червня газеті "Демократична Україна

(до жовтня 1991р. - "Радянська Україна") виповнилося 100 років! 

Редакційна колегія

П'ятниця, 09 Листопад 2018 15:19

Останній лицар гетьманщини

Rate this item
(0 votes)

ДО 100-РІЧ­НО­ГО ЮВІ­ЛЕЮ ГЕТЬ­МА­НА­ТУ ПАВ­ЛА СКО­РО­ПАД­СЬКО­ГО

Геть­ма­ну Ско­ро­пад­сько­му не по­щас­ти­ло, адже на се­ми з по­ло­ви­ною мі­ся­цях іс­ну­ван­ня йо­го Геть­ма­на­ту зо­се­ре­дже­ні ни­щів­на кри­ти­ка, сар­казм та іро­нія йо­го су­про­тив­ни­ків, се­ред яких не бра­ку­ва­ло лю­дей із пись­мен­ниць­ким або ж пуб­лі­цис­тич­ним хис­том.

Згадаймо хоча б твори Володимира Винниченка та статті Сергія Єфремова. Проте загальний стан України протягом правління Павла Скоропадського більшість неупереджених спостерігачів оцінювали як блискучий.

Серед країн, що виникли на уламках Російської імперії, вона єдина змогла забезпечити спокій та лад, сталу економіку й фінанси. На міжнародній арені Українська держава здобула широке визнання, але найбільших досягнень вона домоглась у сферах культурного будівництва.
Як глава суверенної держави гетьман вважав за необхідне мати в Україні Національну академію наук та університети, бібліотеки, театри, цілу мережу українських шкіл.
Вагомість постаті гетьмана Скоропадського, певно, у тому, що його зусиллями була вписана гідна сторінка в історію українського державотворення.

На схо­дах ім­пе­ра­тор­ської служ­би
Дитинство Павла минало у мальовничому Тростянці, що на Полтавщині, маєтку дідуся Івана Михайловича, який чудово володів українською, запрошував до себе кобзарів, розповідав онукам про славетні часи української минувшини.
Напевно, розповіді дідуся й шляхетські традиції роду, серед яких найзнаменитіший був гетьман Іван Скоропадський, вплинули на рішення Павла йти у військову справу.
Прямо з Пажеського корпусу корнет Скоропадський був випущений 1893 року в лейб-гвардії кавалергардський полк, де зустрів поручика Карла Густава Маннергейма, фіна шведського походження, який отримав давно омріяну блискучу уніформу після служби в драгунському полку.
Як і Павло Скоропадський, так і барон Маннергейм походили з дворянських родів, що були відомі в історії своїх країн — України та Фінляндії.
Згодом життєві шляхи українця Павла Скоропадського та фіна Карла Маннергейма розійшлись. Але понад усе життя збереглись їхні дружні стосунки й листування.
Подальша військова кар’єра Павла Скоропадського продовжувалася на Далекому Сході, де розпочалася російсько-японська війна. З фронту він повернувся ротмістром, кавалером золотої Георгіївської зброї і численних орденів, отримує погони полковника, ставши, таким чином, у 33 роки одним із наймолодших полковників російської армії.
Першу світову війну генерал Скоропадський розпочинав у Східній Пруссії, де відзначився у бою під Краушеном. За відчайдушну атаку кінноти, яка захопила німецьку батарею, Павло Скоропадський був удостоєний найпочеснішого для воїна ордена Св. Георгія ІV ступеня.
Новий 1917-й починався для Павла Скоропадського досить успішно. Молодий генерал-лейтенант стрімко піднімався кар’єрними сходами, здобувши славу досвідченого військовика.
Цьому сприяли його особисті риси — лицарська вдача, рідкісне сумління та наполегливість у досягненні своєї мети. Та як грім серед ясного неба пролунала шалена звістка: у Петрограді — революція!

Ук­ра­їн­ський На­по­ле­он чи геть­ман?
Зречення царя Миколи II престолу поставило Павла Скоропадського перед вибором подальшої долі.
Тим часом у Києві завирувало політичне життя України, спалахнула зірка Михайла Сергійовича Грушевського, який став головою Центральної Ради. Іншими лідерами Центральної Ради стали його засновники — соціал-демократи Володимир Винниченко та Симон Петлюра.
Але дуже швидко виявилося, що Центральній Раді гостро бракує керівництва. Вона втрачала свій час на безкінечні суперечки, не вирішувала актуальних соціальних проблем, зокрема гострого питання перерозподілу земель.
По Україні ширились анархія і безладдя. «Рада справляє гнітюче враження розгардіяшу, безграмотності, слабкості... — занотовує до свого щоденника професор Володимир Вернадський. — Вона абсолютно не має авторитету серед її службовців і серед населення...»
Особливо шкідливим було ставлення цих діячів до військових. Генерал Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, прекрасно дисциплінованих і споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами.
Але його пропозицію було відкинуто з двох причин: ідеологи Центральної Ради доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії, по-друге, вони твердили, що не можна довіряти багатому землевласникові Скоропадському.
Напевно, ними володів панічний жах перед примарою «українського Наполеона». Свідчення цих прихованих настроїв лишив Дмитро Дорошенко, стверджуючи, що Центральна Рада боялась української армії не менше, ніж більшовиків.
Павло Скоропадський намагався протидіяти більшовицьким силам, не розраховуючи на вдячність лідерів Центральної Ради. Проте вже наприкінці грудня 1918-го, намагаючись зберегти хоча б залишки корпусу, єдиний на той час рятівник незалежної України був змушений піти у відставку.
Ро­сій­ська вій­на та «хліб­ний мир»
Рік 1918-й діячі Центральної Ради зустрічали у сумному настрої: більшовицькі російські війська насувалися на Україну. Подолавши опір київських юнаків під Крутами, більшовики розпочали шалений обстріл Києва. Російська окупація коштувала Києву трьох тисяч жертв, пошкоджених і зруйнованих будівель, розграбованих художніх скарбів.
Ситуація докорінно змінилася після того, як Центральна Рада підписала 9 лютого 1918 року мирну угоду в Бресті, і в Україну як союзники увійшли німецькі та австро-угорські війська.
За їх допомогою вдалося вигнати «червоних» росіян та власних більшовиків, але умови, продиктовані союзниками, були досить обтяжливими.
За Брестським договором Україна мала до 31 липня 1918 р. поставити до Німеччини й Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м’яса (живою вагою), іншу сільгосппродукцію та промислову сировину. Від цього мирна угода дістала образну назву «хлібний мир» (Вгоtfrieden).
Проте все виявилося значно складнішим. Німці та австрійці не задовольнилися роллю найманців, а проводили власну політику задля отримання продовольства та сировини.
Вони швидко переконалися в нездатності керівництва українського уряду навести лад і спокій у країні власними силами. А без цього неможливо було реалізувати стратегічні цілі «хлібного миру».
Німецьке військове командування, зокрема генерал Гренер, наполягало на зміні уряду. При цьому постійно наводився досить сильний аргумент — доки існуватиме Центральна Рада, яку він вважав мішаниною мрійників, ідеалістів і Каtedersozialisten, вивезення хліба з України буде абсолютно неможливим.
Поза увагою розвідвідділу штабу генерала Гренера не могла залишитися діяльність новоствореної організації консервативно-ліберального спрямування — Української народної громади та її лідера Павла Скоропадського. Адже він мав дві незаперечні переваги — бойовий генерал і нащадок українського гетьманського роду.
Його належність до великих землевласників була запорукою проведення майбутнім урядом несоціалістичної аграрної політики, адже він був затребуваний впливовою й власницькою частиною суспільства, якій було що втрачати внаслідок соціальних експериментів Центральної Ради.
29 квітня близько 11-ї години у Київському цирку Петра Крутикова Hippo Palace розпочав роботу Хліборобський конгрес, на який прибули понад 6 тис. делегатів.
Провідну роль на ньому відігравало керівництво Союзу земельних власників, яке взяло на себе реалізацію сценарію, кульмінацією якого мало стати проголошення Павла Скоропадського гетьманом України.
Такий сценарій був динамічно реалізований президією конгресу. Події розвивалися так стрімко, що критика Центральної Ради невдовзі змінилася настійними вимогами «сильної влади», «диктатора» і, нарешті, скандуванням: «Гетьмана треба!»
Центральна Рада не проявила жодної волі до спротиву організаторам державного перевороту. За свідченням соціаліста Микити Шаповала, президія Центральної Ради просто зникла, не сказавши «жодного слова про події»...

Зір­ко­вий час геть­ма­на Ук­раї­ни
30 квітня 1918 року були оприлюднені два основоположних документи гетьманської влади: «Грамота до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий устрій України». Грамотою Павло Скоропадський проголосив себе гетьманом усієї України.
Він пояснював, що до такого кроку його примусила загроза нової катастрофи України і категоричні домагання трудових мас населення «негайно збудувати таку Державну Владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».
Головним завданням «Грамоти» було інформування населення про підстави зміни державного ладу та декларування програмних засад нової влади. До «Грамоти» додавалися «Закони про тимчасовий державний устрій України».
Першим Законом «Про Гетьманську владу» оголошувалася виключність влади гетьмана України в межах усієї Української держави. Він призначав голову уряду, затверджував та звільняв його склад, здійснював керівництво зовнішньою політикою держави, був Верховним командувачем збройних сил.
«Грамота» гетьмана та «Закони про тимчасовий державний устрій України» стали конституційною основою Української держави.
Особисто гетьман відстоював першість принципу приватної власності як у промисловості, так і в сільському господарстві.
Зважаючи на надзвичайну важливість установлення ладу на селі, гетьман розпочав підготовку до справедливої земельної реформи. Її метою було створення міцного прошарку дрібних та середніх землевласників.
У царині промисловості створювалася сприятлива атмосфера для приватної ініціативи, і це моментально спричинило пожвавлення ділового життя.
У цілому ж економічне становище держави було у той час напрочуд міцним, державний бюджет уперше став позитивним, і Директорії гетьман залишив повну державну скарбницю, що була згодом розграбована.
Встановлювалися відносини з іншими, переважно нейтральними державами, а також країнами, які виникли на теренах колишньої Російської імперії. Зусиллями молодої української дипломатії повноцінні відносини зав’язались із Німеччиною та Австро-Угорщиною, країнами Скандинавії, Балтії та Закавказзя, Іспанією, Португалією, Нідерландами, Фінляндією, Польщею та ін.
Але найбільших досягнень Українська гетьманська держава 1918 року домоглась у сферах внутрішнього життя, які Скоропадський вважав суто національними. Це були, відповідно, культурне будівництво та організація церкви.
Як глава суверенної держави гетьман уважав за необхідне мати в Україні Національну академію наук, університети, державні театри, Державну бібліотеку, Державний архів, цілу мережу українських шкіл.
Питання вирішувалося не за рахунок механічного перейменування вже існуючих установ культури та освіти, а шляхом відкриття нових, під високим державним патронатом.
Так, поряд з існуючим Київським університетом Святого Володимира постав Український державний університет у Києві, а трохи згодом — аналогічний у Кам’янці-Подільському.
Відомий історик Степан Томашівський слушно зауважив: «Гетьман Скоропадський матиме на суді історії найкращих оборонців в особах української школи та науки; гробокопателі Гетьманщини були натомість гробокопателями української культури, і в цьому характері стануть вони перед лицем того ж суду».
Гетьманат мав усі підстави для тривалого існування й поступового зміцнення, крім єдиного, але головного чинника — зовнішньополітичного. Листопадова революція 1918 року в Німеччині та Австро-Угорщині ліквідувала існуючу на той час запоруку її стабільності.
У ніч на 14 грудня 1918-го гетьман Української держави підписав остаточне зречення: «Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням...»
Це зречення продемонструвало найвищий ступінь культури Павла Скоропадського як урядовця, його турботу про подальшу долю України, піклування про тих нещасних, хто захищав Київ.
Цього дня загони Директорії увійшли до міста, гетьмана було проголошено поза законом. Тим часом сам Павло Скоропадський на німецькому санітарному поїзді залишав Батьківщину назавжди...

«Бог не дав ме­ні сил...»

Опинившись у Берліні, Павло Скоропадський розпочав працювати над спогадами. У них він намагався підвести логічний підсумок своєї участі в українському державотворенні та з’ясувати в першу чергу для себе причини власної нищівної поразки.
У Павла Скоропадського вирвалося щире зізнання: «Бог не дав мені сил...»
...Отже, він повернувся туди, де народився, — до Німеччини. За примхою долі останній притулок надала йому теж німецька земля. Він помер у місті Меттен 28 квітня 1945 року від ран унаслідок бомбардування залізничної станції Плятлінг. Його товариш барон Маннергейм пережив свого товариша майже на 6 років.
Напевно, довголітня дружба Павла Скоропадського та Карла Густава Маннергейма переросла рамки їх особистих стосунків і є фактом спільної українсько-фінської історії.
Колишні однополчани, поставлені за волею долі на чолі своїх держав в один і той саме час у подібних історичних умовах, кожен на свій розсуд намагалися прислужитися своїй вітчизні. Їхні вчинки підпорядковувались єдиній меті — здійсненню європейського вибору своїх народів.
Проте якщо Фінляндія витримала цей державний іспит завдяки особистим зусиллям Маннергейма, то Україна всупереч намаганням Павла Скоропадського не використала свого історичного шансу на державотворення та наостанок мала нове — радянське уярмлення...
Павло Скоропадський щиро й до кінця був відданим ідеї української самостійної державності. Це переконливо засвідчила його донька Єлизавета, яка була при ньому в його останні хвилини: «Мій Батько до останнього вірив міцно в можливість здійснення великої Мети. Перед його духовними очима завше стояла велика Українська держава».

Володимир СКРИНЧЕНКО

Останнi новини


Використання матеріалів «DUA.com.ua» дозволяється за умови посилання (для інтернет-видань – гіперпосилання) на «DUA.com.ua».
Всі матеріали, розміщені на цьому сайті з посиланням на агентство «Інтерфакс-Україна», не підлягають подальшому відтворенню
та / чи розповсюдженню у будь-якій формі, окрім як з письмового дозволу агентства «Інтерфакс-Україна».