ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПОЛІТИКА
ТРІУМВІРАТ
«СТРАНА НАША БОГАТА, ПОРЯДКА Ж НЕТ, КАК НЕТ...»
НА ЖАЛЬ, ЦІ СЛОВА РОСІЙСЬКОГО КЛАСИКА ЛІТЕРАТУРИ ОЛЕКСІЯ ТОЛСТОГО ЯКНАЙКРАЩЕ ХАРАКТЕРИЗУЮТЬ ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ В УКРАЇНІ

Не знаю, на що сподівалася більшість українських дітлахів, котрі сьогодні вранці з надією зазирали собі під подушки, а от їхні батьки, мабуть, очікували від Святого Миколая, бодай, якоїсь стабільності у політичному та економічному плані. Адже колотнеча, що триває в нашій державі, чесно кажучи, починає неабияк «діставати». То курс долара встановлює нові й нові рекорди, то з телеекранів не вщухають повідомлення про звільнення з роботи, що почастішали по всій державі, то Україну зараховують до лідерів з числа країн, які постраждали від нинішньої кризи...

Погодьтеся, що на цьому тлі суперечки навколо створення чи не створення коаліції видаються, меншою мірою, лицемірними. Та, попри це, тема чергової коаліціяди нині є провідною для більшості вершителів наших доль, котрі, схоже, дійшли до того, що, даруйте, завинили перед українським народом самим фактом свого існування.
Чергове коаліційне шоу розпочалося знову у вівторок, тобто через тиждень після минулого. Пригадуєте, якими були одні з перших слів Володимира Литвина після його повернення до спікерського крісла? Він оголосив про створення коаліції у складі депутатських фракцій БЮТ, «НУ–НС» і блоку свого імені. І от, виявляється, що весь минулий тиждень Литвин «водив парламент за ніс».
Власне, головні питання щодо легітимності нової коаліції усе ще не знято, бо 226 мінімальних голосів у ній як не було, так і немає. Постійне «рекрутування» комуністів вічно тривати не може. Тепер вони вимагають, наприклад, внести до порядку денного питання про державну двомовність, обов’язковість нейтрального статусу і навіть відновлення святкування на державному рівні дня жовтневого перевороту, котрий вони іменують «жовтневою революцією».

Кого «на мило» в НСНУ?
Вочевидь, головну провину за постійну потребу звертатися до «послуг» КПУ можна покласти на Президента і частину «Нашої України — Народної самооборони», котра не підтримала нинішні коаліційні братання. Адже за ширмою тривалого переговорного процесу явно спостерігалося бажання лише дискредитувати парламентаризм як такий (звісно, якщо його можна ще більше дискредитувати).
Понад те, й нинішні заяви глави держави, м’яко кажучи, не надто дружать з логікою. Скажімо, позавчора в інтерв’ю низці українських ЗМІ Віктор Ющенко піддав обструкції частину власної (?) фракції, яка підтримала напівоформлення (назвемо це так) нинішньої коаліції. Президент навіть заявив, що під час проведення другого етапу з’їзду партії Народний союз «Наша Україна» (чиїм офіційним головою він є віднедавна) однопартійці (треба так розуміти, з подачі Віктора Андрійовича) зроблять усе, щоб «очиститися» від таких колег. Причому як у партії, так і в парламенті.
Узагалі показовим видається те, що кількість бунтарів у «Нашій Україні» побільшала невдовзі після обрання Віктора Ющенка офіційним головою партії НСНУ. Ідейні натхненники цього кроку явно сподівалися на зворотне. Мовляв, із Ющенком — ми сила! Тож немає чого загравати з Юлією Тимошенко, а повертайтеся-но усі до президентського «лона»! Насправді усе виявилося з точністю до навпаки, що демонструє не просто хиткість нинішніх позицій Президента, а його майже цілковите фіаско.
Прибічники Віктора Ющенка скільки завгодно можуть говорити про те, що нинішня коаліція нелегітимна. Однак вони не можуть не усвідомлювати (принаймні, потай від преси), що прецедент нинішнім подіям було покладено не тепер. Його започаткував більше року тому Іван Плющ, відмовившись підписувати попередню коаліційну угоду між БЮТ і «НУ–НС». Довершили справу пани Бут і Рибаков, котрі на початку червня вийшли з коаліції, залишивши у її складі тільки 225 депутатів. Щось не пригадується, щоб тоді В’ячеслав Кириленко чи Роман Зварич говорили на камери про те, що коаліції демократичних сил не існує... А в чому принципова різниця між 225 членами псевдобільшості чи 212 (чи скільки їх там нині)?

Фальсифікація чи пшик?
Тепер уважніше погляньмо на підписантів нової коаліційної угоди від «НУ–НС». Фактично «демократичне крило фракції» (як самі себе називають Володимир Стретович чи Юрій Кармазін) утворилося після 2 вересня, коли БЮТ пішов на тимчасовий альянс із «регіоналами», а «НУ–НС» блискавично відреагував на це рішенням про вихід із коаліції. Проте цьому крилу знадобилося понад три місяці, щоб стати більшістю у фракції, та й то лише в один голос. Адже, нагадаємо, за приєднання «Нашої України — Народної самооборони» до коаліції трьох висловилося лише 37 депутатів — мінімальна кількість для ухвалення позитивного рішення.
Можна припустити, що «обкатка» тут відбувалася ще та. Зрештою, коли представники «демократичного крила» говорять про неприпустимість тиску на депутатів з боку президентського Секретаріату, то варто було б заперечити і подібний тиск з боку урядових структур. А вони, нема де правди діти, також є, від цього нікуди не дінешся. Просто до тиску з Банкової ми за часи правління Леоніда Кучми, а тепер і Віктора Ющенка звикли більше. Але від цього тиск з боку іншої інстанції не стає привабливішим.
Окрім цього, варто зауважити і на низку нюансів, які супроводжували підписання коаліційної угоди. Ще у вівторок один із депутатів фракції «НУ— НС» Владислав Каськів заявив, буцімто підписаний трьома лідерами фракцій текст не є ідентичним до того, що був представлений на засіданні фракції «Наша Україна — Народна самооборона». Зокрема, Каськів наполягає, що депутати його фракції (і він сам, зокрема) голосували за коаліцію, виходячи з тексту, що «сторони коаліції погодились розробити програму заходів, спрямовану на інтеграцію України в систему колективної безпеки Організації Північноатлантичного договору». Однак у кінцевому варіанті присутнє лише аморфне формулювання про те, що «сторони коаліції погодились розробити програму заходів, спрямовану на євроатлантичну інтеграцію України».
Момент, поза всякі сумніви, суттєвий. Проте його ще якось можна було б списати на нинішнє бажання БЮТ залучити до лав своїх партнерів «литвинівців», котрі у своїй більшості ставляться до НАТО вельми обережно. Більше того, у заяві блоку Литвина, оприлюдненій позавчора, сказано, що фракція підтримала угоду про створення коаліції із застереженнями. Одне з них — збереження нейтралітету держави.
Але ще одна відмінність між проектом, що нібито обговорювався в «Нашій Україні — Народній самообороні», й підписаним документом не має нічого спільного із зовнішньою політикою. Так, пан Каськів твердить, що на засіданні «НУ–НС» був представлений проект угоди, де була пропозиція про посилення незалежності Нацбанку, а в кінцевому варіанті цієї норми немає й близько. Враховуючи нинішню палку «любов» пані Тимошенко до НБУ та особисто Володимира Стельмаха, неважко зрозуміти: якщо цю норму справді вилучили в останній момент, це сталося невипадково і не без участі Юлії Володимирівни. З прицілом на її подальші плани щодо Нацбанку.
Власне, останнім часом про підробку чи фальсифікацію певних документів і угод ми наслухалися так багато, що годі й дивуватися. Але, по-перше, в. о. керівника «НУ–НС» Борис Тарасюк спростував усі закиди Каськіва, запевнивши громадськість, що ніякої фальсифікації не було, а по-друге, в «НУ–НС» нині панує настрій, який найкраще відповідає приказці про сім п’ятниць на тиждень. Навіть з обранням нового голови фракції після добровільної відставки В’ячеслава Кириленка поки не склалося. Позавчора було зроблено таку спробу, однак претендентів виявилося забагато навіть для такої різношерстої політсили. Окрім найвірогіднішої кандидатури Бориса Тарасюка (котрий поставив свій підпис під коаліційною угодою), спливли ще й прізвища Миколи Мартиненка, Анатолія Гриценка, Тараса Стецьківа, Руслана Князевича і навіть Юрія Кармазіна. Останній, щоправда, зробив наймудріше, заявивши про самовідвід. Але й без нього колишнє фракційне керівництво вустами Романа Зварича висловило припущення: нового лідера фракції не буде, щонайменше, до Нового року.

«Розруха не в клозетах, а в головах...»
На цьому тлі ще більш прикро споглядати на фактично безплідні спроби влади бодай якимось чином приборкати кризу. Подекуди складається враження, що деінде ситуація спеціально нагнітається. Як, скажімо, із курсом національної валюти. Апогеєм тут стала позавчорашня заява Президента Віктора Ющенка, що саме цього дня (17 грудня) гривня почне зміцнюватися. Чому апогеєм? Тому, що позавчора національна валюта зробила черговий (поки що найбільший) стрімкий стрибок донизу, впавши до позначки 9,35–9,65 за одиницю американської валюти. До слова, не надто стійкої в нинішньому буремному фінансовому світі.
Таке одкровення Віктора Андрійовича не сприймалося б аж настільки іронічно, не будь він екс-головою Національного банку та ще й із семирічним стажем! Утім, нині Ющенко більше повторює свою тезу, що вже стала крилатою, про «площину відповідальності за антикризові дії, які на 80 відсотків знаходяться в компетенції уряду».
А що ж уряд? Його дії теж особливо не вражають. Узяти хоча б підготовку проекту бюджету на наступний рік. Залишимо за дужками таку «дрібничку», що на сьогодні, 19 грудня, головний фінансовий документ мав би бути схваленим загалом або, принаймні, наближатися до цього рубежу. А Кабмін лише вчора планував передати його проект до Верховної Ради для розгляду в першому читанні. Щоправда, в БЮТ натякали, що в такому разі його можна було б розглядати вже... сьогодні. Але чи не досить бюджетних «бліц-крігів», подібних до торішнього?
Ще в понеділок обізнані люди натякали, що Кабінет Міністрів має намір передати до парламенту фактично той самий варіант проекту бюджету, що був розроблений на початку осені. І який об’єктивно був розкритикований багатьма фахівцями (передовсім із президентського оточення), зокрема, за неврахування нинішніх кризових реалій.
Щодо парламенту, то після повернення у спікерське крісло Володимира Литвина законодавчий орган не позбувся своєї головної вади. Так, закони на сьогодні є кому підписувати. Чимало з ухваленого нарешті побачило дещо призабутий автограф Володимира Михайловича. Але у Верховній Раді, як і в уряді, не минула інша криза — катастрофічна нестача ефективних антикризових ідей.
До речі, це повною мірою стосується й Партії регіонів, котра неохоче посідає опозиційну нішу. Попри це, «регіонали» не так рвуться до влади, як, скажімо, навесні чи на початку осені. Вони ніби воліють «пересидіти» кризові часи в опозиції, щоб потім звалити усе на «помаранчевих», котрі, між іншим, давним-давно й не «помаранчеві»...
Якби було інакше, «регіонали» не закликали б до масових акцій протесту, не давали вказівки профспілковим діячам (до речі, Федерацію профспілок нещодавно очолив Василь Хара — член Партії регіонів із комуністичним минулим аж до 2002 року) виводити людей на мітинги і їхати до Києва 23 грудня.
Цікаво також, що члени ПР — не перші, хто заговорив про можливі акції протесту. Традиційно перед тут ведуть комуністи. І от парадокс: зранку Петро Симоненко полум’яно закликає до страйків, мітингів, а то й акцій громадської непокори, а після обіду разом із усією фракцією допомагає ухвалювати закони, більшу частину з яких в уряді гордо іменують «антикризовими».
Нинішні розмови про антикризові заходи нагадують метушню, що ми її спостерігаємо понад рік навколо підготовки до Євро-2012. Галасу та ідей про побудову в Україні чергових «Нью-Васюків» багато, а справа не надто просувається вперед. А ще спадає на думку легендарна фраза професора Преображенського із Булгаківського «Собачого серця»: «Розруха не в клозетах, а в головах!». Але чи багато із сучасних політиків можуть пригадати цю цитату?
Утім, найбільш прикро у нинішній ситуації навіть не це. А те, що Президент задля політичного знищення Прем’єр-міністра, схоже, не шкодує навіть самої держави. Так само, як і прем’єр у своєму поступі до президентства анітрохи не переймається долею країни. Опозиція ніби чекає: хто ж кого, зрештою, навіть якщо разом із державою? Головне, що потім настане наш час...
Що залишається пересічним громадянам? Хіба що любити й будувати Україну в собі. Зрештою, це також не так і мало. Головне — вміти, на відміну від політиків, робити це по-справжньому.

Ярослав ГАЛАТА
також у паперовій версії читайте:

назад »»»