ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЄВГЕН КОВТОНЮК:ЖАГА ПІЗНАННЯ І ПОЕЗІЯ ФАКТІВ
Євген Ковтонюк, фотохудожник, есперантист, культуролог, мандрівник, бізнесмен, має всі підстави зустрічати новий рік з радісними почуттями. Фініш 2008-го він відзначив двома персональними виставками — в Республіканському будинку актора і в галереї «Гончарі» на Андріївському узвозі, випуском найбільшого у світі українсько-есперантського словника (260 тисяч слів!), співавтором якого він є. Відвідавши понад сто країн світу, він стверджує, що найбільше його вразила мандрівка цьогорічна — до Індії. Очолюваний ним добродійний фонд «Есперо» («Надія») імені Василя Єрошенка втілив значні творчі проекти, одним з яких є впорядкована бібліотека з 400 томів та бібліотека журналів на есперанто (понад 80 назв різних років видання).

Народився Євген Миколайович Ковтонюк 6 жовтня 1955 року в селі Юрківці на Вінниччині. Дитинство минуло на мальовничому Поділлі, яке назавжди прилучило його до розуміння природи, до відчуття незмірності навколишнього світу. В 1977 році успішно закінчив Одеський технологічний інститут, і з Одеси забрав не лише диплом, а ще й любов до моря, романтики подорожей. Саме на той час припадають його перші фотоспроби. Вони були зроблені легендарним «народним» фотоапаратом «Зміна-3». З тих перших світлин розпочався його творчий шлях як фотомитця.
Цьому сприяло ще «одне — та дуже пекуче шаленство». Є. Ковтонюк захопився допоміжною мовою міжнародного спілкування — есперанто. Це давало змогу подорожувати Радянським Союзом, а згодом, після падіння залізної завіси,— цілим світом, бо скрізь знаходяться такі самі диваки, які вільно володіють есперанто.
Враженнями від своїх численних подорожей і небайдужого, прискіпливого споглядання життя навколо Євген щедро ділиться з глядачами. При тому творить власний простір — очима, душею, всім набутим чуттєво-інтелектуальним, художнім досвідом. Розглядає довкілля в різних ракурсах, про це промовляють назви його циклів: «Одне, та різне», «З ярмарку», «Віддзеркалення», «З життя автомобілів», «Знаки», «Обличчя», «Примхи природи», «Світла осінь» та інші.
Твори митця викликають світлі почуття і спонукають до глибоких роздумів, зокрема про магію і природу фотомистецтва, коли людина ніби прив'язана до кнопки фотоапарата і при тому дивовижно вільна у творенні краси.
На відміну, скажімо, від шевця, фотохудожник створює не речі, а образи, у метафорах виражаючи своє ставлення до навколишнього світу. Тому було б нісенітницею стверджувати, що фотографія народжується в той момент, коли натискається кнопка на фотоапараті.
Ковтонюк відшукує в пейзажі, жанровій сценці, у події прообраз своєї майбутньої картини. Знайдений у житті матеріал не бездумно фіксується на матриці, а зображується, і притому — у певному трактуванні, яке залежить від художніх поглядів, світосприйняття, смаків художника. Вирішального значення набуває свідомий добір матеріалу, осмислення фактів, ставлення Євгенія до явищ дійсності, його вміння розібратися в житті, знайти типові і характерні риси, акцентувати на них увагу. Так у документальному за своєю природою фотомистецтві народжуються художні твори: світ фактів і світ поезії Євгена Ковтонюка.
— Євгенію Миколайовичу, чим все ж таки відрізняється звичайна фотографія від художньої? Начебто все просто: натиснув кнопочку, й апарат зафіксував дійсність. Однак часто стається щось чарівне.
— Я не думаю, що є велика різниця між «просто» фотографією і художньою фотокартиною (у будь-якому випадку це малюнок світлом), адже нам всім доводилось бачити, що й документальне фото нерідко підноситься до рівня мистецтва. Це певний дух, «родзинка», магія, чарівність, які не пояснити словами, це можна відчувати, якщо душа розвинена.
Я волію не піддавати комп'ютерно-лабораторній обробці фотографії, може, це буде сприйнято за високі слова, але насправді мені більше подобається, коли моя інтуїція чи щось вище виводить мене на ту, як то кажуть, конфігурацію змісту, у якій я об'єдную час і простір, і ця мить, частка секунди відображається, аби залишитися неповторною.
— Фотограф — це ще зазвичай і мандрівник. У яких точках планети ви побували? Яка країна стала для Вас творчо найвдалішою?
— Слушна думка, що фотограф за своєю природою мандрівник, це правда. Як мандрівник я народився набагато раніше, ніж як фотограф. Згадую, як у сьомому класі виходив на ґанок, дивився на зорі і думав: от під тією зіркою мені хотілося б опинитись. Це було ніби підсвідомо, тепер я цю жагу розумію: вона була закладена в чумацькому роді, адже я з роду чумаків, які до Криму волами їздили по сіль, тому Крим для мене — завжди радість душевна.
На превелике щастя, завдяки міжнародній мові есперанто, яку люблю, яка для мене є другим життям, я відвідав понад сто країн світу. Причому не в складі туристичних груп, бо туристичні групи — це виїзд однієї країни «маленьким шматочком» до якоїсь іншої, адже мова та ж сама, спілкування і психологія ті самі, і тільки навкруги ти бачиш щось інакше. Країну потрібно побачити зсередини, і тому зазвичай я їжджу сам, скрізь знаходяться есперантисти, які допомагають, підказують, врешті-решт, можуть і нагодувати.
Тепер серце прагне повертатися до країн переважно екзотичних. Хоча багато разів я бував у Західній Європі, але «примагнічують» насамперед Куба, Австралія, Нова Зеландія, південна Корея. А от Японія, про яку я так мріяв, мене не надто вразила.
Найбільше приголомшила Індія, де я колись був лише кілька годин. А цьогоріч потрапив до Індії містично несподівано (напевно, до цього йшло). Приїхавши з Кампучії, я отримав SMS від маха-йога Пайлотбаби, з яким раніше познайомився випадково (так я вважав) в аеропорту Сімферополя, лише п'ять хвилин ми розмовляли,— я летів зі свого улюбленого Тарханкуту, а він вперше побував в Україні, до нього доступитись було важко, але доступився, він зацікавився мовою есперанто, оскільки в нього 17 ашрамів, тобто монастирів, в різних країнах, є певна проблема в спілкуванні. Я йому запропонував: «А чому б і вам не запровадити есперанто як ще одну мову, крім національних, для спілкування»? Його це зацікавило, він сказав: «Приїжджай до мене, не пошкодуєш». До того я, звісно, ознайомився з філософією йоги, але не глибоко, як пересічний громадянин. Отож, повертаючись з Кампучії, отримую SMS: «Приїжджай завтра в Делі». Одразу сприйняв це як чийсь жарт, але... наступного дня о восьмій ранку йду не на роботу, а беру валізу, закордонний паспорт, їду в індійське посольство, проходжу повз якісь черги, прямую до посла (все як в тумані, але без ніякої бутафорії), мені ставлять візу, їду в «Аеросвіт», купую квиток і об 12 годині відлітаю до Делі. Ось така історія, з погляду здорового глузду — малоймовірна. У Делі, де мене ніхто не зустрічав, я приїжджаю за адресою на околиці в ашрам, мене садять у «швидку допомогу», і я вісім годин їду у бік гір (двісті кілометрів складною дорогою). У святому місті Решекеші пересідаю на якусь старовинну машину, на ній ще вісім годин їду вище в гори — до ашраму Пайлотбаби в Утаракеші. Там живу п'ять днів, разом з монахами, ніяких спеціальних занять, я просто живу, їм з алюмінієвих тарілок руками, вчуся незвичного побуту. І з ранку до ночі запитую себе: «Що я тут роблю?» Я не міг тоді знайти відповіді. Але мені там було комфортно, цікаво, я спілкувався з людьми — звичайними, а не якимись, як часом кажуть, просвітленими, багато ходив по горах, фотографував. І світлини звідти привіз найглибші (як на мене); світогляд дещо змістився у той бік, куди я, певно, прагнув з дитинства. Саме така Індія мене вразила, хоча я був раніше і в Тибеті — в цікавих місцях, спілкувався з ламами, знімав скрізь, навіть там, де було написано: «Фотографувати заборонено. Покарання — смерть», в мене це теж є на фотографії.
— Де це було?
— На відстані дев'яносто кілометрів від Лхаси, столиці Тибету, є монастир (святиня тибетської релігії, філософії), у який не впускають навіть китайців, хоча формально це китайська територія.
Отже, одна з країн, де я відзняв найглибші фотографії, це Індія, і не просто Індія, а Гімалаї, тому що я не був на півдні, не був на курортах, а опинився високо в горах, де живуть прості люди, дуже щирі, доброзичливі, люди — у високому розумінні цього слова; бідні, вони деякою мірою щасливіші, ніж ми нині, ситі і в теплі.
Інша країна, яка мені надзвичайно сподобалась,— Кенія. Пощастило побувати в племені масаїв, поспілкуватися з ними, відвідати їхні житла. Ці люди живуть в середньому сто років, вони дуже бідні і дивовижно щасливі. Основне їхнє привітання «Гакуна матата» означає — немає проблем, або «я до всього ставлюсь спокійно», або «ти тут не найголовніший». Хто як захоче, так і перекладає. Масаї живуть поряд із слонами, левами, вони — краплинка природи, ми віддаляємося від неї, а вони — навпаки.
Ще одна улюблена країна — Австралія, знову ж таки не та її цивілізована частина, де Сідней, Аделаїда, а пустеля, де ще залишилися аборигени, де можна побачити, з чого Австралія починалася, де створюють художні вироби — розфарбовані страусині яйця, але насправді вони не розфарбовані, виявляється, шкаралупа має, здається, десять шарів різного кольору. Це неймовірно філігранна робота: треба, знімаючи певний фрагментик, уявити, що буде на десятому шарі, аби склалася цілісна картинка. Фантастика! І ці люди не вчилися в художніх закладах, майстер-класів не проходили, все — від природи. Хтось їм допомагає? Гадаю, це той, хто підказує й мені в певний час, у певному місці, що треба натискати кнопку.
— Чому Ви захопилися есперанто?
— Есперанто — цілий філософсько-соціальний пласт, а не тільки мова. Виникла вона давно, коли в різних державах діячі зрозуміли, що для того, аби спілкування було більш ефективним, доброзичливим, потрібна якась спільна мова. Не для того, щоб витіснити національну, це пусте, а щоб мати допоміжну мову. Цим питанням, зокрема, цікавилися Лейбніц і Катерина II, організовувались групи вчених, перед якими стояло завдання створити мову легку, доступну і таку, яка б підходила всім. Було понад 500 проектів, серед них «Інтерлінгва», «Ідо», «Волапюк» та інші, деякі не забуто й досі, але історично свою життєздатність довела лише одна штучна мова — есперанто, яку в 1887 році створив польський лікар та поліглот Людовик Земенгоф з Бялостока, де у 2009 році відбудеться черговий конгрес Всесвітньої асоціації есперантистів. Земенгоф жив на межі трьох держав: царської Росії, Німеччини й Австро-Угорщини. Він добре бачив, як однакові люди, котрі однаково їдять і працюють, не можуть зрозуміти одні одних. Отож створив цікаву, зручну мову.
В есперанто я закохався, тільки-но дізнався про нього. За радянських часів очолював клуб есперантистів «Золоті ворота» в Києві, був одним із засновників Асоціації українських есперантистів. У 1991 році конгрес на Кубі в присутності Фіделя Кастро прийняв нас до міжнародної спільноти есперантистів як Асоціацію незалежної держави Україна. Повернувшись додому як перший президент асоціації, я мав великі проблеми з КДБ, тому що в той час Україна ще не була формально відокремлена (ми випередили час на вісім місяців), українські есперантисти не мали права на незалежну, окрему асоціацію. Та поки зі мною розбиралися, уся країна стала незалежною.
Нині я національний делегат від України в Міжнародній асоціації есперанто — єдиному парламенті есперантистів, що об'єднує 168 країн, зі штаб-квартирою в Роттердамі в Нідерландах.
Есперанто для мене навіть більше, ніж фотографія, тому що це база, душа, на основі якої можна вже фотографувати, малювати тощо, це той стрижень, який дає мені можливість дивитися на світ так, як, напевно, мені це потрібно.
— Чи не тому ви створили добродійний фонд «Есперо» імені Василя Єрошенка?
— Василь Єрошенко — надзвичайно цікава постать. Сліпий українець (осліп, коли йому було чотири роки) опанував музику, вивчив російську і англійську мову, згодом есперанто та інші, мандрував по усьому світу, його улюбленою країною була Японія, де він став класиком дитячої японської літератури. Це феноменальна людина, я на власні очі побачив: у Японії рясно видана його літературна спадщина, Василя Єрошенка там добре знають, вивчають у школах. Його величезний портрет, створений відомим японським художником Накамурою, висить у музеї найбільших скарбів країни.
Єрошенко відвідав багато держав, сліпий, він відкривав школи для незрячих, створив абетку для сліпих туркменських дітей (за азбукою Брайля), взагалі, звершив чимало подвижницьких справ.
У нас же Єрошенка дуже мало знають (шістдесятники лишень), от ми і вирішили створити фонд для того, щоб цю особистість повернути співвітчизникам, ми маємо знати його твори, життя, де він народився. Помер В. Єрошенко в 1952 році на батьківщині в селі Обухівка. До речі, лише в 1954 році під час чергової реорганізації «радянської географії» Білгородщина відійшла до Російської федерації, й Обухівка опинилась за кілька кілометрів від українського кордону.
Отже, я є президентом фонду його імені, який працює на базі мови есперанто.
— Наприкінці «вільний ліричний відступ»: скажіть за півтори хвилини те, що є важливим для вас.
— Життя — дивовижно різнобарвне, несподіване, незвичне, іноді нереальне (поки ми щось бачимо, воно є, а не бачимо — його вже і немає...), неймовірно цікаве для сприйняття, отож дивімося уважно довкола, аби відчувати різні відтінки сущого, купатися в розмаїтті відчуттів, вражень, ставленні до творчості й життя.
У мене троє дітей, я займаюсь діяльністю, яка дає можливість заробити, у той же час мені цікаві фотографія і есперанто, цікаво подорожувати, цікавить психологія людей, те, як вони одягаються, що думають тощо. Отже, чим більше для нас цікавого і чим менше зациклюємося на чомусь одному, тим більше ми люди.
Лікар-дослідник Моуді в книзі «Життя після життя» проаналізував понад три тисячі випадків клінічної смерті, в стані якої люди перебували по кілька хвилин. Повернувшись з «того світу», вони засвідчили, що там цінують тільки дві речі: любов як добро (до всього — до людей, до природи, до себе), і жагу пізнання. Ті, у кого ці два порухи превалюють,— відповідають Божому призначенню і не дарма на цьому світі живуть.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»