ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
ТРИВАЄ ЙОГО ПОЛІТ...
Актор Божою милістю, він з’явився на світ 12 грудня 1928 року в селі Знаменському Слов’янського району на Донеччині. Під час війни їхню сім’ю евакуювали до Барнаула. Та Льонька рвався на фронт. Після невдалої втечі вирішив вивчитися на льотчика, щоб з неба громити ворога...

80 РОКІВ ТОМУ НАРОДИВСЯ ЛЕОНІД БИКОВ
Але для вступу до льотної школи не вистачало років. Доки вони «набігали», працював на аеродромі, де наслухався про героїзм «летючих ескадрилей» і, звісно ж, мріяв приєднатися до них. У 1945-му вступив до льотної школи. Невдовзі війна закінчилась.
На думку дослідників творчого шляху Л. Бикова, до театрального інституту його не в останню чергу привела мрія зняти фільм про тих, хто не повернувся з війни, і показати їх такими, щоб вони назавжди ввійшли в наше життя.
Та до здійснення задуму шлях був непростий і довгий. Зате як кіноактор він заяскравів уже в першій ролі у фільмі режисерів Ісаака Шмарука та Віктора Івченка «Доля Марини», яку йому запропонували у 1952 році. На той час актор тільки-но закінчив Харківський театральний інститут і працював у трупі Харківського театру імені Т. Шевченка. Перша його роль була невеличка, але молодий актор зіграв її так, що його помітили і запам’ятали не лише глядачі, а й кінорежисери. Практично відразу ж після виходу фільму в прокат (1954) Олександр Іванівський та Надія Кошеверова запрошують Бикова на велику роль у свою картину «Приборкувачка тигрів» («Ленфільм»). Майже одночасно він знімається в картині Анатолія Граника «Максим Перепелиця». І далі що не рік — то нова роль. Його герої — щирі, добрі, довірливі, порядні люди, але водночас мужні і принципові, ладні на самопожертву. Такі самі риси були притаманні і його натурі. Мабуть, тому люди так вірили і вірять в його героїв, забуваючи, що вони «кіношні». Самого ж Леоніда Бикова після виходу фільму «Максим Перепилиця» глядачі називали Максимом. Переглянувши фільм «Добровольці», моряки в Калінінграді кидалися до нього з обіймами просто посеред вулиці.
А на яку висоту він зумів піднести чистоту і силу почуттів у кінострічці «Альошчине кохання»! До речі, коли цей фільм вийшов на екрани, Бикова в Україні вже не було — він виїхав із сім’єю до Ленінграда — спробувати себе в кінорежисурі. Спробувати дали, але поспішили з висновком, що режисура — то не його справа.
А ось як актор він залишався запитаним. Якщо й були перерви у зйомках, то лише тоді, коли він не погоджувався на пропозиції. Про причини таких відмов написав в одному з листів близькому другові по харківському театру — Миколі Бориченку: «Вже майже рік не знімаюся. Не хочу. Відмовився від 9 сценаріїв. Не хочу брати участь у брехливих і антихудожніх речах. Все частіше думаю, що треба повертатися додому...»
Очевидно, що йому не вистачало України. Напевне, він сподівався, що в рідній стороні в нього відкриється друге творче дихання і він зможе здійснити свій задум — постановку картини про героїзм радянських льотчиків у роки війни.
Він залишив Ленінград і переїхав до Києва. Але й тут не все так склалося, як гадалося. За період з 1966-го до 1971 року Биков не знявся в жодному фільмі не тільки на кіностудії імені О. Довженка, а й на інших — не хотів брати участі в антихудожніх стрічках. Проте він не переставав шукати, як здійснити свої творчі задуми.
Звісно, Леонід Федорович розумів, як важко буде створити такий фільм про війну, який нікого не залишить байдужим. Адже на екранах йшли картини, які мали тріумфальний успіх, отримували найпрестижніші міжнародні кінонагороди. Це — «Летять журавлі», «Доля людини», «Балада про солдата», «Іванове дитинство».
Але в нього була своя тема. «Головна мета, яку Биков поставив перед собою,— зазначає один з дослідників творчості актора Андрій Шостаков,— відшукати у війні те, що робить нас кращими. Присутності війни у житті він надає такого ж сакрального сенсу, як присутності поруч святої людини. Його «особиста правда» про війну виправдана самим духом і місцем його героя, «маленької людини». Вона не лише в жертвах й іспитах задля збереження свободи, а й у збереженні в собі істинних людських рис. Предмет його творчості — «можливість «олюднення» героїки до проблем простої людини. Йому хотілося розповісти про тих, хто йшов у бій не зі словами «За Родину, за Сталина!», а шепотів: «До тебя мне дойти нелегко, а до смерти — четыре шага...» Хто прагнув жити не для самозбереження, а згідно з високим розумінням цього слова».
І він розкрив цю тему сповна в кінострічці «У бій ідуть тільки «старики», сценарій якого був написаний у співдружності зі сценаристами Євгеном Онопрієнком й Олександром Сацьким. Картина здобула величезну популярність. На Всесоюзному фестивалі фільму був присуджений почесний приз. Після виходу картини на екран Леонідові Федоровичу було надане звання народного артиста України.
Через деякий час він зняв ще один фільм про війну — «Ати-бати, йшли солдати», який також став рекордсменом прокату.
Отже, як бачимо, після повернення в Україну, Биков став і режисером. І, безперечно, він би подарував багато нових кінострічок, завдяки яким світ став би добрішим. Але 11 квітня 1979 року Леонід Федорович загинув в автомобільній катастрофі.
...У Києві на схилах Дніпра, неподалік алеї Слави, стоїть пам’ятник льотчикам Великої Вітчизняної війни в образі народного артиста України Леоніда Бикова в ролі капітана Титаренка. Його ім’ям названа одна з ескадрилій 8-го полку винищувачів, дислокованого в Київській області. А його фільми залишилися духовним заповітом — любити життя, не зраджувати друзям, коханим, не втрачати мужності.

Людмила ШЕРШЕЛЬ, Укрінформ
також у паперовій версії читайте:

• ЕДІТ ПІАФ: «ВИКОНАТИ ПІСНЮ — ОЗНАЧАЄ ВДИХНУТИ В НЕЇ ЖИТТЯ»

назад »»»