ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
РАЗОМ ЖИВУТЬ ДЕНЬ І НІЧ...
Дві жінки живуть разом: вони ніби два боки життя — ранок і вечір, день і ніч. Здається, дві жінки в чорному — Еля та її бабуся, 108-річна Нора, стали найближчими подругами, а часом складається враження, що Еля над усе хотіла б позбутися тягаря старої хворої людини. Про різні кольори й відтінки спільного життя двох героїнь — вистава «Ніч ЕлеоНори День», поставлена на сцені Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса.

Нині в літературі, на телебаченні все більшої популярності набувають сімейні романи, в яких висвітлюються долі кількох поколінь однієї родини. Однак ця сценічна історія за п’єсою сучасного драматурга Оксани Танюк (режисер-постановник, автор музичного та художнього оформлення — заслужений артист України Олександр Балабан) виходить за межі суто сімейної драми. Вона є типовою для багатьох сімей кількох поколінь людей, котрі жили за радянської доби.
«Історія невловима, як діалог двох жінок, що заблукали: між минулим і майбутнім; між двох століть; між любов’ю та ненавистю; між тарганами й англійськими шпигунами; між вчинком і не вчинком; між зрадою та коханням — і межа між тими реальностями дуже тонка і варіативна...» — такий опис вистави читаємо в анотації до неї. І він є абсолютно точним.
«Ніч ЕлеоНори День» — це вистава «на двох». Її з максимальною сконцентрованістю на відтворюваних характерах і долях грають актриси Ганна Олександрович та Лія Сванідзе. Кожен образ глибокий, рельєфно змальований, суперечливий і різнобічний. Еля — молода, але зріла жінка — емоційна, пристрасна, яка прагне особистого щастя, проте не може задля стосунків з коханою людиною пожертвувати здоров’ям і спокоєм бабусі. Її витончена пластика (рухи передають то танець, то поклони, то гру на скрипці, що, можливо, є її фахом), м’який, ніби шовковий, тембр голосу, розумні жарти характеризують Елю як інтелігентну людину тонкої душевної організації. Проте і її можна довести до найвищого ступеня роздратування, фізичного й морального виснаження, якщо дуже намагатися...
А хто намагається, гадаю, зрозуміло. Це її 108-річна бабця. Подивившись на Нору, ніхто не визначить її поважного віку. Річ не тільки в тім, що бачимо в цій ролі молоду актрису Лію Сванідзе. Тим більша заслуга виконавиці — вона створює впізнаваний (кожен із нас бодай хоч раз у житті зустрічав подібну людину) образ літньої аристократки. Вона пам’ятає про своє дворянське походження, гарні манери, нарікає, що тепер «жінки без відчуття шарму та інтриги, анорексійні, кострубаті». Час від часу її «заносить», але затьмарення швидко минають, поступаючись місцем такій кришталевій чистоті та гостроті розуму, що й молоді позаздрили б. Лія Сванідзе майстерно передає психологічні нюанси своєї героїні. З цією «князівною» не засумуєш: вона то наполегливо радить онучці влаштовувати особисте життя, незважаючи ні на що, то, почувши телефонний дзвінок і розмову Елі з чоловіком, з її вуст раптом зриваються образливі слова. Та, як виявиться пізніше, вони адресовані зовсім іншій людині, адже деякі монологи Нори звернені до персон з її спогадів.
Минуле й сучасне тісно переплетені у цій виставі, яка вражає поліфонічністю дії. Життя двох жінок не зводиться лише до марних балачок про шляхетні манери та пігулки, які слід вчасно ковтати. Дві епохи ніби ведуть діалог про способи життя, моральні цінності, скороминуще й вічне. Еля нарешті отримує відповіді на питання, які давно її хвилюють, наприклад, про своє походження.
А в тому, що у бабусі Нори «ще є порох у порохівницях», переконує несподіваний і дещо фантасмагорійний фінал п’єси.
також у паперовій версії читайте:

• А СОНЯХИ, ЯК ЛЮДИ...
• МОДА НА СОЦРЕАЛІЗМ ПОВЕРТАЄТЬСЯ?

назад »»»