ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
ІСКРИ, ЗІБРАНІ У ПРИГІРЩ
Пригадую, як на презентації книги «Тарас Шевченко (Життя і творчість)», що відбулася в Українському домі, її автор, академік Іван Дзюба сказав: «Шевченка розуміємо настільки, наскільки розуміємо себе — свій час і Україну в нім». Вразило: наскільки розуміємо себе... У залі поєдналася наукова й літературна еліта.

Хто виступав, говорив про вічну злитість великого поета і поколінь українців, про глибину, новаторство і магнетизм нової праці Івана Дзюби, не міг обминути й постаті автора — його неймовірного працелюбства, дослідницької прозірності, прегарної людської вдачі. Давно нетерпеливилось додати і свої «іскорки» до портрета людини, з якою пощастило працювати і поруч, і разом десять років. Своє спілкування при нагоді намагався закріпити фотознімком.

У гостях у Сковороди
Уперше я сфотографував Івана Михайловича Дзюбу в Переяславі-Хмельницькому. Золотавого вересневого дня, по завершенні традиційних сковородинівських читань, що проходять у Національному педагогічному університеті, ми пішли через притрубіжний луг, Стогніївським шляхом до музею філософа, а точніше кажучи, до гостинного сковородинівського дому. Саме тут, у монастирській келії, або як згодом скаже господар про неї віршем: «О комірка, котра одного умістить», мешкав, хай і недовгий час, учитель піїтики, студент Києво-Могилянської академії, двадцятивосьмирічний Григорій Сковорода.
Я вловив мить, коли Іван Михайлович став поруч із Григорієм Сковородою, але старався не рамочної довершеності кадру, а шукав ментальної близькості двох постатей, окреслених фотопроменем. І таки вловив сяйливу срібну нитку, що поєднала двох подвижників — Григорія Сковороду, довершальника славного українського бароко, і Івана Дзюбу, опередника новітнього українського відродження.
Розділені трьома століттями, вони невіддільні в моральному кодуванні власного життя. Так само, як Сковорода, який жив, як навчав, а навчав, як жив, Дзюба живе, як мислить, а мислить по совісті і чистому розуму. Це спостереження з моєї майже десятирічної співпраці з Іваном Михайловичем у Комітеті з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Мов мандрівна зірка
Шевченківська премія найвища, найбільш престижна відзнака в Україні. Рішення про її присудження ухвалює Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Сказати про це легко — зробити важко. Відбір представлених робіт, оцінка їхньої талановитості й унікальності, кількаразове — відкрите й таємне — голосування, справа тривала й серйозна, тонка й відповідальна, навіть містична. А головне — безмежно емоційна.
Кожен член Комітету — особистість, інтелект, характер, незалежний погляд. Кожен, здавалося б, прислухається до думки інших, але залишається при своїй. У повітрі — густе схрещення суджень, оцінок, аргументів, приправлених тонкою іронією, а то й вибуховим присудом. Голові Комітету, уважливому Івану Михайловичу, який вивершував засідання, треба сторожко вловити нюанси й скласти з усього почутого тугий жмутик думки, яку буде відстоювати вже він сам.
Членів Комітету — двадцять, 21-й — його голова Іван Дзюба. Його призначення — не тільки привести до спільного знаменника розмаїття думок й оцінок, а й внести свою особисту підвагу в народження нових лауреатів. Так і було. З іменем Дзюби пов’язані імена спочатку кандидатів, а після проходження через біблійне вушко голки, вже шевченківських лауреатів: кримського усамітника, композитора світового регістру Олемдара Караманова, московського українця, витонченого літературознавця Юрія Барабаша, київського філософа новітньої епохи Сергія Кримського.
Коли я згодом, без поспіху, перечитав преміальні роботи С. Кримського «Філософія як шлях людяності і надії» та «Запити філософських смислів», книги Ю. Барабаша «Коли забуду тебе, Єрусалиме...» та «Дух животворить...», не раз і не два прослухав музичні відкриття О. Караманова «Ave Maria», «Rekuiem» та «Аз Іісус», то зрозумів сувору вимогливість І. Дзюби до імені Шевченківського лауреата й одночасно відчув його вдоволеність і щиру радість, що люди такого таланту в Україні є.
І мені вже не видалися лише жартівливим зроблене мною фото І. Дзюби на воротах між двох дубів і його напис на ньому: «Не пропущу!..» Знаючи Івана Михайловича, можу завершити його думку: не пропущу до Шевченківської премії посередніх творів і безликих авторів з іменитою підтримкою, сучасних бізнесменів від мистецтва, не кажучи вже про настирливих графоманів...
Голова Комітету Дзюба своїм особистим прикладом, організаційними зусиллями, новаціями, внесеними в положення про премію і комітет, відчутно сприяв піднесенню престижу шевченківської нагороди, перетворенню її на справді національну творчу відзнаку.

Вежа, яка не впаде
До дня народження творця премії — Тараса Шевченка — завершується змагальний творчий марафон. Тривалий, важкий і успішний лише для п’ятьох учасників велелюдного конкурсу. Саме стільки переможців досягали фінішу за головування Івана Михайловича Дзюби.
Для щасливого лауреата, виголосованого Комітетом тричі, а то й більше, настає неповторний «момент істини». Указ Президента визолочує ім’я нового лауреата — йому сердечні поздоровлення, оплески урочистої зали, йому потиск руки глави держави... І ще святковий концерт на багатострунне шевченкове слово.
А вже завтра — як кому поталанить. Залишиться лауреат на самоті зі своїм премійованим твором чи, може, його книга заврожаїться масовим друком. Хто скаже?.. Це від Комітету вже не залежить...
Іван Михайлович не міг погодитися на такий невизначений гороскоп лауреатської долі. Кількох членів Комітету — його голову, письменника Павла Загребельного, директора видавництва «Криниця» Леоніда Андріївського і автора цих рядків — поєднав задум: налагодити видання творів шевченківських лауреатів, і минулих років, і наших сучасників. Так народився літературно-мистецький і видавничий проект «Бібліотека Шевченківського комітету».
Започатковувався проект не за помахом чарівної палички. Насамперед треба було зламати опір чиновників, які не хотіли зрозуміти, що саме «Бібліотека Шевченківського комітету» може стати головним стрижнем державної видавничої програми «Українська книга» (така її сьогоднішня назва). По-друге, нам самим не піддатися спокусі розпочати просте тиражування творів, хоча й це було б вдячною справою. Іван Михайлович підняв планку: кожний том має бути солідним виданням, порівнянним з академічним: передмова, післямова, науковий апарат, примітки. Як цього досягти, І. Дзюба показав у своїй вступній статті «Запрошення до робітні майстрів» до першого тому бібліотеки — книги Миколи Бажана «Політ крізь бурю».
Найперше — залишити поза видавничою увагою авторів, які потрапили до «золотого списку» шевченківських лауреатів за кон’юнктурних обставин (було, було, на жаль, і таке) чи з корпоративною підвагою (і такий гріх траплявся). А письменників справді талановитих не слід було виокремлювати з епохи, у якій вони жили й творили.
Це з одного боку. А з другого — до книги ввійшли твори, які сьогоднішній редактор, що тримає ніс по вітру, зняв би з верстки. Але не Іван Михайлович Дзюба. Він так заявив свою принципову позицію: «До книжки Миколи Бажана ми без вагань включили його класичні речі — «Людина стоїть в зореноснім Кремлі...» та «Клятва», оскільки це сильні речі, в них відбилась епоха. Хоч би як сьогодні ставилися до цього, але ж це було частиною життя нашого суспільства». Справедливо. Тож будемо дивитися не тільки на зміст творів, а й крізь них на час, коли жив і працював письменник.
Книга Миколи Бажана «Політ крізь бурю» — перша ластівка «Бібліотеки Шевченківського комітету». І вона, всупереч відомому прислів’ю, принесла весну, відкрила широкий читацький простір для авторів лауреатського ґатунку. Поети Володимир Сосюра, Василь Симоненко, Микола Вінграновський, Василь Стус, Андрій Малишко, прозаїки Михайло Стельмах, Григір Тютюнник, Ірина Вільде, Роман Андріяшик, Анатолій Дімаров — усіх авторів з «Бібліотеки...» не перелічити.
Я сфотографував Івана Михайловича під портретом Шевченка, коли він поклав праву руку на перший десяток книг комітетської бібліотеки. Дотепер стос лауреатських творів зрівнявся в зрості із засновником бібліотеки, певно, вже перевищив його. І надалі шевченківська бібліотека підніматиметься усе вище, мов легендарна біблійна вежа. Ця книжкова вежа, що будується із духовних цеглинок, на відміну від вавілонської, не впаде, не розсиплеться, бо стоїть вона на надійному підмурку — добірному українському слові.

Тихий голос, який чує вся Україна
Здавалося б, на горі свого віку, на висоті наукового й літературного авторитету Іван Дзюба може дозволити собі вивищитися над щоденними марнотами марнот, над бурями й грозами нашого життя. Та ні!.. Здавалося б, головний інтерес академіка І. Дзюби — це теорія літератури, питання мови, духовне становлення нації. Ні, цього йому недосить...
Іван Михайлович не з тих науковців, хто зашторює вікна кабінету перед вітрами життя. Він не може приймати заспокійливі краплі, коли в наші зневірені серця стукають біди людей, нова руїна, політична ворожнеча. Навпаки, І. Дзюба береться за лицарське перо, вигострює фейлетонне слово. І тоді в тиражних періодичних виданнях з’являються його виступи, заголовки яких засвідчують — куди б’ють стріли публіциста: «Порнократія на марші», «Бога ради, залиште Денікіна собі», «Хочу жити в Україні, а не в путінському «пространстве», «Як нам розвалити Україну?», «Казуїстика як державна політика», «Що ж воно буде далі?» І скільки таких гострих виступів!
Один такий нищівний «дзюбин удар» був завданий на моїх очах у Шевченківському комітеті. Кілька років тому наш перший Президент раптом розплющив очі на ті страшні негаразди й розбрат, що діються в країні, і з покаянним почуттям публічно висловився в тому сенсі, що коли б він знав, до якого майбутнього України призведе його підпис у Біловезькій пущі, то краще б він його не ставив. Іван Михайлович сприйняв цю заяву як особисту образу, сів до столу і в лічені хвилини написав:
«Відкритий лист підписантові Біловезької угоди
Леонідові Макаровичу Кравчуку
Пане підписанте!
Оце почув Вас по телебаченню: жалкуєте, що підписали бідолашну Біловезьку угоду («якби знав... то не підписав»). Раніше Ви такого не знали. І це єдиний у Вашому житті підпис, який мучить Ваше сумління.
Розуміючи Вас і співчуваючи Вашим душевним мукам, пропоную:
відкличте свій підпис. А заодно відкличте й усього себе з посади першого Президента України.
Щоправда, можуть виникнути труднощі правового порядку. Але на це є чесні високооплачувані юристи і в нас, і в Європі та США. Для партії, в якій Ви тепер напівурядуєте, це не становитиме жодних проблем. Якщо ж партія скупитиметься, можна скинутися громадою.
Бажаю успіху!
Щиро — Іван Дзюба.
2 червня 2005 року».
Хіба це не жива світлина обличчя автора листа, тільки виконана кирилицею?
То ж чи можна назвати Івана Дзюбу політиком? З погляду публічності, трибунності, театральності й постійного хитрування — ні. Його голос перед усією українською громадою звучить врівноважено, вдумливо, переконливо і навіть стишено. А чує цей тихий голос уся Україна.

Знімемо шапку перед природою...
Якось я відвідав Івана Михайловича в Кончі-Заспі...
Вийшли на простір за Козинкою. Довкруж, скільки вбереш оком, розлогі луки, дубові гайки, верби й молоді осички над водами. Повесні — зелене буяння шовкових трав, зірчасті килими лугових квітів, у небі жайворонків трепет і спів. Узимку — завмерлі рукасті дерева, прозорі кущі, поснулі під снігом трави. Завмерлі, поснулі, але живі. Чекають весни...
Іван Михайлович не просто дивиться на безмежну красу, хай і зимову, однотонну, приглушену, а всотує оком, серцем і її позавтрашнє весняне пробудження, коли бризнуть зеленню дерева й трави, кожна билинка вмиється ранковою росою. Він любить природу, як любить гарну книгу, добру людину... Природа для нього та ж культура, тільки творена Богом...
Іван Михайлович переживає за долю природи так само, як і за відродження культури, духовності, народної моралі. Ще понад два десятиліття тому він записав у щоденнику: «Історична еволюція поняття про гармонію людини і природи. Від пристосування людини до природи — до пристосування природи людині. Від загрози людині — до загрози природі. Вже не людина елемент природної гармонії, а природа — елемент (пошукованої) людської гармонії. Це — теоретично. А фактично людина вже настільки загрожує не тільки гармонії природи, а й самому її існуванню, що в недалекому майбутньому природа як космічна цілість включить якісь запасні механізми самозахисту і знищить людину або поставить її на місце.
«Недалеке майбутнє», про яке тоді писав І. Дзюба,— це вже наше сьогодні. Природні катаклізми, техногенні катастрофи, нові загрозливі хвороби стають буденністю життя. Іван Михайлович переконаний: якщо ми не зробимо неможливого, то на нас чекає немислиме. Неможливе — це така консолідація природоохоронних зусиль людства, яка була неможливою в історичній минувшині. Немислиме — це такий розпад планети й життя, який ми не в силі уявити. Та, здається, «неможливе є можливим», бо ж бачимо, як світ, наляканий наростанням глобального потепління, розумнішає, прокидається до консолідованих дій.
Тому так пильно й вдивляється Іван Михайлович за горизонт: там світанок, надія і порятунок і, незважаючи ні на що, нова весна.

Суверенна територія
Світ відкритий Дзюбі. І Іван Михайлович відкритий світові. Щодня йде він по трикутнику: Академія наук — Інститут енциклопедичних видань — Інститут літератури. Так само, як Сковорода долав щоднини харківський трикутник: Бурсацький спуск — колегіум — Сумський узвіз.
Сковорода йде з торбиною через плече. У Дзюби в правиці — портфель. У торбині — Біблія і флейта. У портфелі — книжки. Щодня нові. Як їх втискує Іван Михайлович у розбухлий портфель, я так і не міг зрозуміти. Підважити таку ношу під силу хіба що Жаботинському. Івану Михайловичу теж...
Повернувшись увечері додому, Іван Михайлович неспішно розвантажить розбухлий за день портфель, але ставити книги вже нікуди. Стіни в його квартирі — суцільні книжкові стелажі. Та знає, що дружина Марта Володимирівна вишукає ще якусь вільну щілину. Але не на шкоду настінним картинам, в яких вона кохається. Книги й картини — ось і вся дзюбина квартира. Та ще письмовий стіл в окремому кабінетику. Робочий стіл — суверенна територія Івана Михайловича. Захищається вона сімейною конституцією. Марті Володимирівні не дозволяється змахнути зі столу навіть пилинку. Надзвичайний безлад на столі — то для Івана Михайловича вищий порядок. Із заплющеними очима витягне з паперової гори потрібну йому книжку чи рукопис.
Пригадую, коли кілька років тому Іван Михайлович наважився на складну операцію, Марта Володимирівна, як янгол-охоронитель свого чоловіка, днювала й ночувала в інституті Амосова. Вона пізнала всі тонкощі лікування, а згодом і поступового одужання. Коли ми відвідували Івана Михайловича в клініці, на запитання про здоров’я він незмінно відповідав: «Нічого». В одному слові поєдналось: і самопочуття, і діагноз, і рецепт, і надія, і безперервна праця. Бо ж зустрічав нас Іван Михайлович на лікарняному ліжку з книжкою, примощеною на грудях...
* * *
У мозаїці нарису-портрета невипадково заіскрилися імена великих українців Сковороди і Дзюби. Тому й сподівався, що полтавський мудрець допоможе мені завершити розповідь, але не остаточною крапкою, а ще не уясненим до кінця в ту хвилину зачином. Так і сталося. У пам’яті чітко висвітився афористичний рядок із 10-ої пісні сковородинського «Саду божественних пісень»: «Той, чия совість, як чистий кришталь».
Гадаю, не треба пояснювати, кого уособлюють ці високі й проникливі слова...

Володимир СТАДНИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:

назад »»»