ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
БОГДАН БЕНЮК: «ТО Є ЩАСТЯ — БУТИ ЗГУРТОВАНИМИ!»
Богдан Бенюк — видатний актор сучасності. Він примудрився бути таким навіть у нашій необлаштованій, скаламученій країні, в якій обставини змушують творчу особистість відволікатись на будь-що, аби вижити.

Пан Богдан тягне на собі таку купу обов'язків і клопоту, які менш талановитих і вольових людей просто розчавлюють.
Його стрижень складається з непохитної внутрішньої порядності й любові до ближніх і театру.
«Театр карає тисячі пороків, що залишаються судом без покарання, і рекомендує тисячі чеснот, про які умовчує закон. Театр витягує обман і лицемірство з їхніх кривих лабіринтів і показує денному світлу їхню жахливу зовнішність. Театр розгортає перед нами панораму людських страждань. Театр штучно вводить у сферу чужих нещасть і за миттєве страждання нагороджує нас солодкими сльозами і розкішним приростом мужності й досвіду». Так колись написав Фрідріх Шіллер. Народний артист України Богдан Бенюк доводить це своїм життям, що невіддільне від існування його різних персонажів на сцені.
У будь-якій ролі він дивовижно природний, а поза сценою вражає непохитним оптимізмом, який виглядає так апетитно, що його мимохіть хочеться «скуштувати».
— Пане Богдане, Ви так смачно смієтесь, що хочеться запитати, з якою стравою Ви себе асоціюєте?
— Ніколи над цим не думав, але як чоловік, котрий любить українську кухню, розумію, що ця любов коріниться в тому, що я народився на певній території, тому повинен споживати від рідної води і землі, від того, що вони народжують. Отже, я отримую енергію від рідної землі, в якій закопаний пуп. Я не прихильник, приміром, суші чи люля-кебабів, хоч би скільки це не вважалося модним, я надзвичайно далекий від екзотичних страв, тим паче, що у спілкуванні людей це не є головне.
Якщо проводити паралелі зі стравами, які є в українського народу, то віддав би перевагу голубцю, закрученому, фаршированому. До речі, на Сумщині є мальовниче село з чудовою назвою Голубці, воно мені дуже подобається, коли я їду до Сум, я тішусь навіть від назви цього села. Фарш, який є в середині голубців, може бути різним, від того і смак змінюється, тобто це страва, що дає можливість увесь час імпровізувати. Коли її робить сумлінна добра людина, то голубці заряджаються здоровою енергією. Для мене це важливо, я це одразу відчуваю. Пригадую, як свого часу я шукав поблизу Києва будиночок, заходив у старенькі хати і розумів, що в деяких з них не можу перебувати, бо енергетично там погано себе почуваю. Я людина, котра має приймати світло променя, що йде безпосередньо від сонця, а не заломлюється-відбивається десь і від чогось. Тому я себе так і налаштовую на життя, мушу все сприймати з перших джерел, без всяких додумок і перекручень. Коли я на когось ображаюсь, то швиденько відходжу, переключаюся на іншу справу, можливо, це від того, що народився під сузір'ям Близнюка, тому один Бенюк зараз дає інтерв'ю, а другий десь бігає, інші справи вирішує. Я не аналізую, чому так склалося, не хочу виводити якісь формули і казати, що я є тим-то і тим, і дофантазовувати себе. Напевно, це була б брехня, тому що ми всі під Богом ходимо і треба розуміти: щоб ми там не фантазували і з чим би себе не порівнювали, а керують нами Вищі сили.
— У якому стані готовності перебуває «голубець» Бенюк?
— Створивши театральну компанію «Бенюк і Хостікоєв», ми дожили до такого моменту, що розуміємо (як, до речі, багато шанувальників мистецтва), що потрібно створювати театр. Для цього слід будувати приміщення. Це неймовірно складно, бо якщо взяти історію будівництва театрів у Києві, то вона жалюгідна, їх будували з великими труднощами, а Радянський Союз узагалі жодного театру не побудував, усі ми користуємося тим, що побудовано до революції.
Отже, треба створювати стаціонарний театр на базі нашої мандрівної команди. Колись, наприкінці XIX — на початку XX століття існувала трупа корифеїв, яка мандрувала по Україні, тепер у нас є така мандрівна трупа талановитих людей, котрі збираються з різних театрів, роблять якусь виставу і вона стає репертуарною. Чому репертуарною? Бо з великою любов'ю зроблена для глядача, ми не граємося з ним у напівфабрикати: якщо декорація, то першокласна, якщо звук, то шикарний, реквізит і костюми — хороші. Тобто ми не ставимо антрепризи, коли беруть два стільця, натягують якийсь шматочок тканини і все. Тому у багатьох людей виникає думка, що на базі нашої театральної команди треба відкривати стаціонарний театр. Але лише за умови, що його треба будувати, це вельми важливо, бо входити енергетично до іншого приміщення, де вже люди «намолили» на сцені зовсім інше,— це не наша стезя, нам треба все-таки буде знаходити сили, які б спромоглися в столиці побудувати ще один великий театр, такий як імені Івана Франка чи імені Лесі Українки.
— Уточніть щодо «інгредієнтів» Вашої діяльності?
— Я звалив на себе чимало обов'язків, деякі з них, мабуть, пропущу, розповім про те, що є нині домінантним. Про театральну компанію вже сказав, потім, без сумніву, це театр імені Франка, альма-матер, де я працюю тридцять років. Чимало сил і часу приділяю суспільно-громадській діяльності, я — голова Федерації хворих цукровим діабетом України, займаюсь вихованням дітей (не тільки своїх). Концертую, тобто заробляю гроші, бо розумію, що театром прожити неможливо, треба знаходити фінансову підтримку для сім'ї, тому не цураюся проводити презентації, концерти, іноді у друзів «беру в свої руки» весілля. Це вмію робити на хорошому рівні, бо судячи з того, скільки є всіляких замовлень, розумію, що міг би це робити «хронічно», але треба все дозувати, бо можна скотитися в будь-який бік.
Ще кіно займаюсь, і телебачення не проти мене, жартома можна сказати, що я не працюю лише на авіазаводі імені Антонова, але, гадаю, незабаром і там працюватиму, не знаю, правда, в якій ролі. Без удаваної скромності скажу, що моя всюдисущність говорить про якусь динамо-машину, котра є всередині мене. Хоча багато людей страждає від всеохоплення, як сказав один із моїх персонажів Іван Карась: «Своє щастя кожна людина тримає в своїх руках, аби тільки не широко заміряв».
Театральна компанія «Бенюк і Хостікоєв» випустила п'ять успішних вистав — різнопланових, різножанрових. Це яскрава італійська комедія «Моя професія — сеньйор з вищого світу» Скарначчі й Тарабузі, драма Джона Стейнбека «Про людей і мишей», «Пригоди Швейка» за Гашеком, рок-опера «Біла ворона» Татарченка і Рибчинського, тепер граємо «Задунаєць за порогом». Назву ми переінакшили свідомо, бо поставили завдання влити в першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм» нову ідею, свіжу кров, аби оживити її. Сюжет, який втілюють в оперних театрах, написаний ще на початку ХІХ століття, і він відповідає політичним реаліям тодішньої Російській імперії, що воювала з Туреччиною. Гулак-Артемовський, який жив у Петербурзі, в основу лібрето поклав лубкову анекдотичну ситуацію: українець Карась напідпитку, дружина його лупцює, турки не зовсім розумні, всі якісь сміховинні-пришелепкуваті. Це подобалося публіці, тим паче, що музика чудова, саме в кумедному одязі дійство тоді й могло відбуватися. Проте ми живемо в XXI столітті, розуміємо, що історична правда була іншою й події мають інакше розвиватися.
— Після того, як Ви вторглися в оперну сферу, які подальші наміри?
— Чому б нашій театральній компанії не поставити балет?
— Ви не жартуєте про балет?
— Зовсім ні. Уявляєте, якщо ми поставимо балет! Та про нас скажуть: «Це фанати якісь, вони і на балет замахнулися». І справді, наша трупа грає, співає, і ще танцюватиме не тільки польку і гопак, а й балет. Ми, до речі, обговорювали з Анатолієм Хостікоєвим, що треба взяти відому українську п'єсу і поставити як балет. І ми всі будемо танцювати! Фантастика, здорово!
— У ваших виставах червоною ниткою проходить проблема національної свідомості. Тому й поставлю не «артистичне» запитання. В чому, на Ваш погляд, головна помилка нашого політикуму, через яку Україна розколота навпіл? Яким чином треба діяти, щоб консолідувати народ? Ви своїми виставами консолідуєте, але як втовкмачити здоровий глузд тим, хто б'ється за крісло?
— Мені здається, що проблема розбрату — біда українців. Ми м'якотілі люди, які не вміють кермувати на керівних посадах, це потребує великих знань, неймовірного внутрішнього стрижня, мудрості й твердості.
Велика помилка полягає в тому, що ми не вміємо виконувати до кінця закони і укази, які у нас є, ми не дотримуємося «правил руху» життя, на будь-якому рівні кидаємося словами і зовсім за них не відповідаємо, як у своїй родині, так і на керівних посадах найвищого рангу. Тож це призводить іноді до трагічних наслідків.
Кому це першому в голову прийшло поставити в державі питання двомовності, якої душі цей чоловік? Чому це питання розбухнуло до такої міри, що ми тепер маємо битися з ним як з повітряним млином, доводити, що його не повинно бути, адже воно входить в сферу положень зміцнення держави, які є табу, тобто аксіомами, що не порушуються,— кордон, мова, нація. Все має відповідати титульній назві країни. Та наше життя викручено в бік розвалу, бо є люди не тільки з двома язиками (тобто роздвоєними), а ще з купою облич, зрадливою душею, з ворожим світоглядом тощо, і ця «багатовекторність» надзвичайно шкідлива.
Наші політичні діячі працюють на межі шекспірівських стосунків: думають одне, говорять друге, роблять третє, вдаючи, що це нормально. На всіляких заходах бачу, як запеклі вороги усміхнено спілкуються, п'ють коньяк, обнімаються-цілуються на прощання. Потім знову поливають брудом один одного. Така в них жахливо викривлена мораль, і наше суспільство хворе, якщо з цим мириться, ми мусимо лікуватись всі разом.
І в мистецьких закладах трапляються ненормальні речі, наприклад, у нашому театрі імені Франка поставили «Ревізор» Гоголя, осучаснили його так, що дія відбувається у лазні, йдеться про педерастію і таке інше. Це тим більш шкідливо, що на Гоголя ходять переважно учні шкіл, які зазвичай його не читають, а після відвідин перелицьованої вистави кажуть: «Виявляється, Гоголь класний чувак, соврємєнний, говорить про ульотні речі». Але класика викривлено. Від таких «ноу-хау» на сцені й в житті треба позбуватися.
Зрада не відбувається ні з того, ні з сього, її культивують. Є чимала небезпека в телепрограмах Савіка Шустера, котрий мандрує з каналу на канал під маркою великої демократичної свободи, а насправді зіштовхує і стравлює відомих українців, на це дивиться вся країна, нервозність охоплює кожного її жителя. Відбувається руйнування держави. Однак ніхто не хоче на себе взяти відповідальність з можновладців і вплинути на інформаційний простір своєї держави, щоб очистити його від розбрату. Та і як його очистити, коли він належить не українцям і не Україні, щодня наші громадяни одержують інформацію з ворожих для них телеканалів. Чому авторитетні люди, вчені, письменники не скажуть про це на повний голос? Чому переконливо не пояснять, що означають націоналісти для країни, адже націоналізм — це любов до всього, що становить поняття «етнос». Мовчать віце-прем'єр із гуманітарних питань, міністр культури... Може, ще й тому, що у державних структурах працюють з острахом, розуміючи, що більше півроку там не протримаються.
Українцям життєво необхідно розібратися зі своєю неймовірною відповідальністю, яку треба виконувати від «а» до «я». Добро має нейтралізувати підлість, цей процес тривалий, але державні структури і керівники держави повинні робити семимильні кроки для того, щоб чергове покоління (це не багато — 20 років) забуло питання про мову: це має бути закладено в дитячому садку і в школі. І не буде жодного мовного питання, і у політиків не буде підстав спекулювати ним.
Як знайти форму чи формулу, щоб працювала проти розколу? Напевно, є люди, котрі ці формули вивели, але я їх не знаю. Значить, треба бути принаймні чесним щодо інших людей і до себе, з малого почати і не бовкати язиком пусте, особливо державникам.
Мені в дитинстві говорили: не можна ластів'ячого гнізда збивати, хата згорить. Тепер кажу: не можна в ластівку злагоди стріляти, країна спалахне.
— Які у Вас нині стосунки з керівництвом театру імені Франка? Як там складається творче життя?
— У листопаді випускаємо виставу «Фауст» Крістофера Марло (це догетівська історія), там маю цікаву роль блазня, граю разом із Володимиром Ніколаєнком, Богданом і Остапом Ступками. Режисер — Андрій Приходько. Потім маю зіграти в «Одруженні» — до ювілею Гоголя (навесні), виставу ставитиме режисер Валентин Кузьменко-Делінде.
Щодо стосунків з керівництвом театру, то вони тепер притишені. Сутність полягає в тому, що весь конфлікт був замішаний на репертуарній політиці й на тих етичних речах, які театр може собі дозволяти. Потрібно колегіально добиватися того, щоб діяла певна етична цензура. Вона потрібна!
Нещодавно мені зателефонували як представникові комісії з етики при Кабінеті Міністрів і сказали: «Ваша комісія заборонила показувати по телебаченню кліп Кузьми». Я відповів: «Наша комісія ніколи не забороняє, а тільки рекомендує звернути увагу ЗМІ на певні неподобства. А ЗМІ повинні відреагувати на це і остаточно вирішити, чи етично транслювати конкретні речі».
Еротика на наших телеекранах надто рясна і провокаційна. Це все одно, що перетворити продуктові крамниці на секс-шопи.
Має бути не система заборон, а система унормувань, як усюди у світі. У США ти не побачиш на жодному телевізійному екрані «круту еротику»; кортить дивитися — підключайся за добрі гроші до спеціального кабельного каналу, який працює за північ. Ці умови не для дитини, а у нас вмикаєш канал зі звичайного пакету і майже в будь-який час демонструють статевий акт. Жах. От я і переживаю: що в цей час робить мій одинадцятирічний син Богдан, чи уроки вчить, чи спить, чи дивиться «хороший фільм», де тьоті з дядями раптом перевертаються.
Ми зачепили наріжну річ: етичну міру нашого світогляду. Гадаю, що найважливіший орієнтир — як ставитися до світу — давно напрацювали наші батьки. Я тата не пам'ятаю, знаю про нього тільки зі слів, мені було півтора року, коли він помер, а от мама для мене збереглася в пам'яті багатогранно і чітко, я порівнюю її з ластівкою, котра за будь-яких умов летить до гнізда, де пташенята жовті дзьоби розкривають, а вона їх годує. Для моєї мами ідея фікс — безмежна турбота про трьох синів. Бувало, ми сиділи за столом, наприклад я і Микола (Петро вчився в інституті), і їли щось смачненьке з однієї тарілки, а мама казала: «Ото б Петро посмакував, якби він був тут з нами». Сиділи Петро і Микола, мама так само говорила про мене. Ми розуміли, що те об'єднання, яке за столом сиділо («Ото щастя, коли всі зібралися»),— це є щось найважливіше в житті, як та духовність, котра об'єднує наше українство: любити один одного, бути чесними, працьовитими.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»