ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛЮДИНА І ПРАВО
ЖЕРТВИ «БАР'ЄРНОЇ» МЕНТАЛЬНОСТІ
НЕБАЖАННЯ ІНТЕГРАЦІЇ ІНВАЛІДІВ У СУСПІЛЬСТВО, ПРОГАЛИНИ В ЗАКОНОДАВСТВІ СТОЯТЬ НА ЗАВАДІ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВ ЛЮДЕЙ З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ
Становище з дотриманням прав і свобод інвалідів у нашій країні, попри деякі позитивні зрушення, суперечить міжнародним стандартам. Такий висновок у спеціальній доповіді висловили експерти Української Гельсінської спілки з прав людини.

Про обов'язок держави— ні слова
За інформацією Пенсійного фонду України, на початку 2008 року в нашій країні налічувалось понад 2,5 мільйона людей, які через фізичні або психічні вади потребували особливої уваги з боку держави. Статус інвалідів надано понад 168 тисячам неповнолітніх. Однак правозахисники стверджують: є підстави вважати, що офіційні статистичні відомості не відображають реального стану речей. Це зумовлено тим, що в державі немає достовірного моніторингу, а також браком можливості і навіть небажанням людей з фізичними вадами отримати інвалідність. Серед причин називають складність проходження медичних комісій, недостатню поінформованість людей. Варто нагадати, що деякі захворювання, пов'язані з обмеженням життєдіяльності людини (розумова відсталість, злоякісні пухлини, ВІЛ, туберкульоз) не дають права на статус інваліда. Крім того, багато людей не хочуть отримувати цей статус, хоча така необхідність у них є, через ставлення до інвалідів у суспільстві.
Учасники слухань, організованих профільним комітетом Верховної Ради, оприлюднили такий рейтинг проблем, з котрими стикаються інваліди: ставлення суспільства до людей з обмеженими фізичними можливостями, чинне законодавство, його дотримання.
Під час моніторингу, який здійснює Національна асамблея інвалідів України за підтримки міжнародного фонду «Відродження», з'ясувалося, що в більшості людей згадка про права людини з інвалідністю асоціюється з пенсіями, пільгами, матеріальною допомогою, безоплатним проїздом у транспорті. А ось такі фундаментальні права і свободи, як свобода вираження поглядів, право на приватність, не згадуються в цьому контексті або згадуються дуже рідко.
Принципи законодавства в сфері захисту та реалізації прав інвалідів не систематизовані, а подекуди й не сформульовані. У нормотворчих документах переважно використовуються такі правові визначення, як «забезпечується», «здійснюється», «надається». Поняття «обов'язок держави» щодо інвалідів майже не вживається. Наприклад, у законі про основи соціальної захищеності інвалідів воно міститься лише в ст. 26: «...органи державної влади, підприємства (об'єднання), установи й організації (незалежно від форм власності і господарювання) зобов'язані створювати умови для безперешкодного доступу інвалідів до житлових, громадських і виробничих будинків, споруд, громадського транспорту, для вільного пересування в населених пунктах».
Немає в законодавстві згадки й про поняття «індивідуальної мобільності» (воно визначає максимальний ступінь самостійності людей з інвалідністю).
Не передбачено дієвих механізмів та процедур застосування юридичної відповідальності за невиконання належних заходів для забезпечення інвалідів доступом до транспорту, інформації та спілкування.

Як зайти до суду?
Законодавством не передбачені й ефективні механізми доступу осіб з особливими потребами до правосуддя. Інваліди не звільнені від сплати державного мита за розгляд справ у суді. Прокуратуру не зобов'язано представляти їхні інтереси у судах, а лише надано право це робити, самостійно визначаючи підстави для такого представництва. Не забезпечено фізичного доступу до будинків судів. Залишається проблемою проведення судових засідань через брак технічних можливостей для перекладу мовою жестів чи надання певних документів абеткою Брайля.
Реалізація права на доступ інвалідів до інформації є можливою лише за певних зусиль з боку держави, оскільки людині з інвалідністю потрібні додаткові умови. При цьому мають братися до уваги особливості захворювання, характер і ступінь функціональних обмежень.
Державна підтримка засобів масової інформації, видавництв, підприємств та організацій, які випускають спеціальну літературу, звукову та відеопродукцію для інвалідів, є недостатньою, наголошують правозахисники. Під час розробки, виробництва і встановлення засобів зв'язку та інформації не завжди враховуються можливості їхнього використання особами з особливими потребами. Послуги із сурдоперекладу та сурдотехніки забезпечені частково. Жестова мова, якою послуговуються люди з вадами слуху, абетка Брайля (її використовують особи з вадами зору), інші доступні формати майже не використовуються в офіційному спілкуванні. Заохочення державою приватних підприємств, що надають послуги широкому загалу, до надання послуг у доступних і прийнятних для людей з інвалідністю формах, є лише декларацією. Закон про телебачення та радіомовлення не містить чітких норм щодо відповідальності національних телеканалів за відсутність сурдоперекладу.
Без належної освіти інваліди не можуть забезпечити себе матеріально і приречені на залежність від соціального захисту. Вітчизняним законодавством закріплено практику функціонування в середніх школах переважно інтернатної системи, що призводить до ізоляції дітей від родини. Сім'я стоїть перед вибором: можливість для дитини отримати освіту чи виховання в сім'ї. З позиції дотримання прав людини держава має гарантувати і те, й інше.
Останнім часом, переважно з ініціативи недержавних організацій, почали порушувати питання інклюзивної освіти. Однак вітчизняна освітянська система недостатньо адаптована до людей з інвалідністю через наявність певних проблем: недоступність приміщень навчальних закладів, брак належних програм, підготовлених фахівців, неготовність суспільства (держава майже не здійснює просвітницької роботи в цій сфері). З особливими труднощами стикаються батьки дітей з психічними вадами. Їх не приймають до звичайних дошкільних закладів, а в спеціалізованих немає фахівців, котрі могли б працювати з ними.
Чимало є суттєвих перешкод для реабілітації. Згідно із статистикою 2007 року вперше групу інвалідності було встановлено стосовно 126 тисяч осіб, а індивідуальну програму реабілітації запропонували тільки 40 тисячам. За інформацією Генеральної прокуратури, комплексом реабілітаційних заходів були охоплені лише 10% дітей-інвалідів. У Донецькій та Закарпатській областях 350 дітям-інвалідам такі програми були надані тільки після втручання прокурорів.

Дискримінація, якої не хочуть помічати
Конституція гарантує рівність усіх перед законом. Відповідно до ст. 1 закону про основи соціальної захищеності інвалідів вони «...в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод». Також зазначено, що «дискримінація інвалідів забороняється і переслідується за законом». Однак поняття «дискримінація» щодо людей з інвалідністю жодним законодавчим актом не визначене.
Прожитковий мінімум для непрацездатного є меншим, ніж для працездатного, хоча в непрацездатних осіб потреби часто є більшими (люди з інвалідністю потребують спеціального харчування, одягу, житла). Згідно зі ст. 58 Закону «Про Державний бюджет України на 2008 рік» цей мінімум з першого квітня становить 647 гривень, а для тих, хто втратив працездатність,— 481 гривню.
Ефективність застосування соціальних програм значно знижується через брак єдиної системи збору та систематизації статистичних відомостей про кількість людей з інвалідністю і їхні потреби.
У щорічних доповідях про становище молоді в Україні, які готують Міністерство у справах сім'ї, молоді та спорту та Державний інститут розвитку сім'ї та молоді, про людей з інвалідністю здебільшого не згадується, ніби серед осіб цієї вікової категорії їх немає.
Законодавством обов'язок із забезпечення доступності інвалідів до інфраструктури покладено на відповідні органи влади, підприємства, організації. Однак механізми відповідальності (індивідуальної та колективної) за невиконання цього обов'язку не визначені. Тому хоча при розробці та погодженні проектної документації на будівництво та реконструкцію будинків і споруд в архітектурно-планувальному завданні обумовлено задоволення потреб інвалідів (наприклад, створення пандусів), у переважній кількості новобудов їх немає.

«Приїжджайте наступного разу»
Водночас правозахисники зазначають: останнім часом держава звертає більше уваги на проблеми людей з інвалідністю. Хоча й повільно, але створюються умови для безперешкодного доступу громадян з обмеженими фізичними можливостями до об'єктів житлового та громадського призначення, транспорту. Значний вплив на цей процес справили громадські організації. Однак органам місцевої влади бракує послідовності. Одна з учасниць моніторингу, яка пересувається на інвалідному візку, розповіла, що не змогла зайти до поліклініки. Їй сказали, аби приїхала наступного разу — буде готовий пандус. Пандус таки спорудили, але піднятися по ньому вдалося тільки до реєстратури, та й то з допомогою двох лікарів. А далі... Терапевт на другому поверсі, невропатолог — на третьому.
Нещодавно Україна приєдналася до Конвенції ООН про права інвалідів та Факультативного протоколу до неї. Конвенція — перший всеосяжний міжнародно-правовий документ, спрямований на захист прав осіб з особливими потребами, котрий має обов'язкову юридичну силу для держав-учасниць. У ньому 50 статей, спрямованих на ліквідацію дискримінації інвалідів, забезпечення їхнього права на працю, медичне обслуговування, освіту і повноцінну участь у житті суспільства, а також доступ до правосуддя, особисту недоторканність, свободу від експлуатації і зловживань, свободу пересування. Згідно з Конвенцією, держави повинні ухвалити закони, спрямовані на поліпшення правового захисту інвалідів і неухильно їх дотримуватися. Вони також зобов'язані скасувати законодавчі акти і боротися з традиціями, які допускають дискримінацію стосовно осіб з обмеженими фізичними можливостями.
Конвенцією передбачено контроль за втіленням її положень. У Факультативному протоколі до цього нормотворчого документа йдеться про те, що окремі особи у випадку, коли вичерпано всі можливості допомоги на національному рівні, мають можливість звернутися зі скаргою до комітету ООН з прав інвалідів.
Нині вітчизняних правозахисників непокоїть брак належної просвітницько-виховної роботи з боку держави з метою інтеграції в суспільство осіб з особливими потребами. Заходи для підвищення освіченості всього суспільства, зокрема на рівні сім'ї, з питань інвалідності та утвердження поваги до прав і гідності інвалідів, є недостатніми. Залишає бажати кращого пропагування потенціалу інвалідів та їхнього внеску в життя суспільства.
також у паперовій версії читайте:

• ЗАПИТУВАЛИ— ВІДПОВІДАЄМО
• ВІДШКОДУВАННЯ ЗА ПОРУШЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ — З КИШЕНІ ВИННИХ

назад »»»