ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
ПЕРЕВАЛ, З ЯКОГО ДАЛЕКО ВИДНО
Літературно-мистецький журнал «Німчич» відсвяткував свій трьохлітній ювілей. Якщо стільки часу протримався в сучасному бурхливому ринковому океані, то вже можна і деякі підсумки підбити. Чому деякі? Бо творчих планів і ще не реалізованих ідей у творчого колективу видання — сила-силенна. Ні, недаремно, саме у Вижниці з'явився на світ «Німчич».

«Стрункі смереки, буки-легені, норовистий Черемош, піднебесний перевал Німчич — ось візитки буковинської Гуцульщини,— розповідає головний редактор часопису Манолій Попадюк.— І, безперечно, Вижниця — це особистості: Дмитро Загул, Назарій Яремчук, Петро Ончул, Василь Михайлюк, Микола Юрійчук, Георгій Гарас. А ще славнозвісні ВІА «Смерічка», ансамблі «Смеречина», «Черемшина», «Молодички-жартівнички», театралізований колектив «Толока», буковинський осередок Національної спілки майстрів народного мистецтва... От і народилася думка заснувати видання, яке б сприяло розвиткові духовності за нової доби, демонструвало творчі здобутки талановитих людей краю, котрих об'єднує і підтримує утворений 1997 року у Вижниці клуб творчої інтелігенції «Німчич». Саме його члени ініціювали заснування літературно-мистецького та науково-освітнього часопису. А щодо назви вагань не було, адже місцина славиться перевалом Німчичем, який сягає 500 метрів над рівнем моря».
Журнал публікує не лише доробок краян. Відбираючи матеріали до друку, увага звертається, насамперед, на майстерність, фаховість, оригінальність. Це твори шевченківських лауреатів Тараса Мельничука та Миколи Вінграновського, відомих сучасників Дмитра Павличка, Йосифа Бурга, Марії Влад, Володимира Михайловського. Цікавою є постать головного редактора часопису поета Манолія Попадюка.

Князь Роси
На його думку, поезія Тараса Мельничука — це явище, повне відкриття якого ще попереду. Тарасові Мельничуку, за його ж словами, довелося «пережити сотні бур і негод», аби залишитися назавжди в літературі. Людина складної долі, яка кинула виклик системі, була приречена на замовчування. Тож, замість роботи над словом, довелося попрацювати і лісорубом на Крайній Півночі, і теслярем в Красноярському краї, і будівельником на «Криворіжсталі». Дивно, але за таких обставин він ще й примудрився навчатися в Літературному інституті в Москві. Аналізуючи творчість поета, Дмитро Гриньків пише: «Він жив надією, що колись таки відкриє своїми калиновими ключами велику браму до волі. Бачачи, що видання своїх збірок годі дочекатися, Тарас Мельничук роздавав близьким і тим, хто захоплювався поезією, свої вірші, і в тому була його геніальність, що міг так глибоко розуміти життя людини, відчувати її світ.
Це вже значно пізніше Микола Жулинський зазначить у передмові до книжки «Князь Роси»: «Треба бути геніальним поетом, як Тарас Мельничук, аби могти відчути і передати найглибшу сутність життя і самої людини...» Але до того часу, коли поетичне слово було належно поціноване, треба було дожити. Просто фізично вижити.
Тарас Мельничук був гуцулом, любив свій край смерек і гірських потоків. Але любив Україну, таку, якою вона була. Із усіма її болями і суперечностями. У передмові до поезій Тараса Мельничука про його творчість письменник Степан Пушик відгукнувся так: «Справжні поети за життя не живуть, вони пробивають нові дороги, вони поневіряються, вони обганяють час і сучасників, вони починають жити після фізичної смерті...» Та й, власне, сам Тарас Мельничук ніби наперед визначив свій життєвий шлях: «Я завжди був у конфлікті зі світом». Треба було пройти через фізичний біль і душевні муки, «перевиховання» у тюрмах та психлікарнях, треба було гоїти душевні рани, і... І все-таки лишитися Поетом: «Я різним був. І хочу бути різним. Одноманітність — все одно, що смерть. Я славлю серце, повне сонця вщерть».
Оця висока струна поезії Тараса Мельничука не дозволяє взяти «на півтона нижче», знизити естетичний рівень поданих до друку творів. Водночас у журналі «Німчич» підібрано матеріали на будь-який смак: тут представлені поезії досвідчених майстрів слова і несміливі проби пера юних, подані прозові твори й історичні розвідки. Зокрема, у рубриці «Золоті скарби нації» можна прочитати про філософські погляди Івана Франка, згадати незабутнього Василя Стуса. І це теж є прикметною рисою часопису. Журнал свідомо розширює географічні кордони, демонструючи читацькому загалові літературні обрії України. «Німчич» узяв на себе місію об'єднати поетів і письменників зі східних і західних теренів.

«Спогад не покину...»
Гортаючи сторінки часопису, запитала себе: «А чи не замало гострих публіцистичних виступів? І чи потрібні вони взагалі?». Справді, чи ми не є свідками того, як відомий вислів «слово — зброя» втрачає (а подекуди вже й втратив) актуальність? Виступи письменників, звернення і відозви — кого це, зрештою, нині схвилює? Життя підкидає усе нові і нові «інформаційні приводи». Незаконні забудови і знищення парків, руйнування дитячих майданчиків, варварське вирубування лісів... Чи зреагував хтось із можновладців на публікації в пресі, письменницькі виступи? Тоді, можливо, варто взагалі відмовитися від публіцистики? Може, у когось викликає усмішку донкіхотство, яке не в змозі вплинути на ситуацію? А може, навпаки, кріпитиме чийсь дух, і тоді стане зрозумілим, що не все ще втрачено?.. Не зрікайтеся своєї духовної зброї, буковинці... Так само, як не складала її мужня поетеса Леся Українка, яка перебувала на Буковині 1901 року. Про це пише у розвідці «Леся Українка і Буковина» дослідниця Наталія Гордійчук. Зокрема, про знайомство Лесі Українки і Ольги Кобилянської, яке згодом переросло у велику дружбу.
Із Буковиною Леся Українка зазнайомилася заочно, насамперед завдяки творам Ольги Кобилянської. Ще у 1891 році вона прочитала рукописний варіант повісті буковинської письменниці «Царівна», яка спочатку мала назву «Льорелей». Тривалий час літераторки лише листувалися, а зустрілися 1899 року в Києві. Незабаром Ольга Кобилянська загостювала на хуторі Зелений Гай, що поблизу Гадяча на Полтавщині. Згодом Леся Українка писала: «Мене ваблять Ваші незнані, а вже милі гори і вся Ваша країна, що здавна мрією моєю стала». І Лесина мрія здійснилася: невдовзі її гостинно зустрічали в Чернівцях. Про свої враження поетеса розповіла в листі до своєї сестри Ольги Косач: «Ольга ідеальна товаришка, з тих, що не лізуть силоміць у душу і не відпихають холодом». Лесю відвідали Василь Стефаник і Осип Маковей, Євгенія Ярошинська і художник Юстин Пігуляк. Велися задушевні розмови про національне, про творчість. Саме тут, пише дослідниця Наталія Гордійчук, Ольга Кобилянська власноруч переписувала на чистовик драматичну поему Лесі Українки «Одержима», а її подруга надсилала листи, у яких йшлося про видання на теренах Східної України повісті Ольги Кобилянської «Земля».
Чекатимемо нових зустрічей із талановитими краянами на сторінках журналу «Німчич».

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• БАР (ОПОВІДАННЯ)

назад »»»