ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
НАТО НА РОЗДОРІЖЖІ
Перебуваючи в Таллінні, канцлер ФРН Ангела Меркель звернулася до своїх союзників: «Світ дивиться на нас. Дивиться на реакцію НАТО». Для балтійських країн будь-який приїзд західного лідера має символічне значення, а до німецького канцлера — особливе ставлення, бо від липня літаки німецької «Люфтваффе» патрулюють, виконуючи завдання НАТО, повітряний простір Прибалтики. Щодо реакції Альянсу на кавказьку кризу, ніхто нічого конкретного не обіцяє, бо ніхто не уявляє, якою має бути військова місія на Кавказі чи санкції щодо Москви.

Різний час і його дух
НАТО мусить сплатити ціну за внутрішні розбіжності та непослідовну політику членів організації. Насправді це не перша криза в історії Альянсу. У 1966 році президент Шарль де Голль визнав, що НАТО є знаряддям США для реалізації цілей Вашингтона і вивів Францію з організації. Щоправда, у зв’язку з війною у колишній Югославії французи змінили своє ставлення і з 1995 року беруть участь у нарадах комітету планування оборони НАТО, але залишаються в ньому «одною ногою».
Ставлення Бонна, а пізніше Берліна до НАТО змінювалося разом із зростанням політичних амбіцій об’єднаної Німеччини. Канцлер Гельмут Коль, наприклад, заявив президентові Біллу Клінтону, що хотів би, аби «в Європі було більше Європи». Після іракського нападу на Кувейт керівник уряду ФРН волів витягнути чекову книжку й оплатити американцям їхні військові потреби. Кажуть, до цього його схилила інформація ЦРУ про кілька десятків німецьких фірм, що продавали зброю державам, які підпадали під дію ембарго. Його наступник практично «заморозив» трансатлантичні відносини країни. Коли Герхард Шредер надав Росії ранг «стратегічного партнера Німеччини», то здивувався навіть Володимир Путін. Францію і ФРН об’єднав примітивний і неприкритий антиамериканізм. Під час американської інтервенції в Іраку президент Жак Ширак і канцлер Герхард Шредер, нині російський лобіст на ставці «Газпрому», відверто називали НАТО пережитком, який «не узгоджується з духом часу». Париж і Берлін за будь-яку ціну прагнули обмежити вплив США, утворивши європейські збройні сили під своїм керівництвом.
До падіння «залізної завіси», за часів «холодної» війни, Захід перебував під американською «атомною парасолькою». Після розпаду організації Варшавського договору союзники в НАТО не змогли дати спільної відповіді на нові загрози. У 1992 році Альянс схвалив принцип «Out-of-Area», яким дозволив військові дії поза межами пакту. Здійснені пізніше військові нальоти на Югославію для захисту населення Косова викликали критику в середині організації, бо це не була оборонна операція відповідно до мандата Ради Безпеки ООН.
Коли від ударів захоплених терористами літаків впали знамениті башти-«близнюки» Світового торгового центру в Нью-Йорку, у 2001-му вперше була застосована стаття 5, згідно з якою напад на одного з членів НАТО трактується як напад на всіх його партнерів. За схвалення Альянсу американці розпочали антитерористичний наступ, але навіть тоді союзники обмежилися політичною підтримкою. На думку частини європейських політиків, до ослаблення ролі НАТО спричинилися самі Сполучені Штати, які для захисту своїх інтересів воліли скористатися двосторонніми відносинами з деякими країнами. Правда видається інакшою: Вашингтон не хоче покладатися на складний процес ухвалення рішень далеко не одностайними союзниками в НАТО, які дотримуються власної стратегії, але з військово-технічного погляду навіть не наближаються до рівня США.

Російські ігри
Кремлівські стратеги чудово розуміють, що НАТО їм не загрожує і не відправить війська на захист третіх країн. «Захід нічого з нами не вдіє»,— насміхається в одній з російських газет професор Анатолій Уткін з московського Центру міжнародних досліджень. Після призупинення діяльності ради «НАТО— Росія», російське МЗС попросило представників Альянсу в Москві повернутися додому. Яап де Хооп Схеффер почув у брюссельській штаб-квартирі від російського посланця Дмитра Рогозіна, що запланований на жовтень 2008 року візит генсека НАТО вважають у Кремлі небажаним.
Симптоми повернення Москви у «старі окопи» можна було зауважити вже давно. Одночасно з поліпшенням стану економіки Москва загострювала свою політику. Досить згадати вихід з Договору про звичайні озброєння в Європі або припинення інформування НАТО про пересування військ. Нині конфлікт на Кавказі нагадує російську рулетку: росіяни першими наважились натиснути курок і залишилися фактично безкарними. Тепер настала черга НАТО. Генсек організації суворо оцінює «російські провокації», а президент Ніколя Саркозі закликає: «Тільки не змушуйте нас говорити, хто в цій війні добрий, а хто поганий». А колишній член військової комісії Альянсу Клаус Науман висловлюється зовсім по-опортуністському: «У цьому конфлікті немає військового аспекту, тож не можна допустити політичної конфронтації і припинення діалогу». Можливе прискорення вступу до НАТО України і Грузії він заперечує одним реченням обов’язкове дотримання принципу неприйняття держав з неврегульованими територіальними проблемами. Проте Даніель Корскі з Європейської ради з питань міжнародних відносин вірить, що грузинсько-російська війна сприятиме досягненню консенсусу членами НАТО: «Ніщо так не об’єднує, як спільний ворог». На думку відомого публіциста Фаріда Закарії, Володимир Путін зробив більше для трансатлантичної єдності, ніж на це здатен Барак Обама в ролі президента США. А Томаш Валасек з Центру європейських реформ прогнозує: «Після грузинських подій союзники в НАТО ще уважніше ставитимуться до того, кому надати гарантію безпеки».
Невже всупереч обіцянкам, що надходять з брюссельської штаб-квартири, через хистку позицію «найвпливовішої жінки світу», якою втретє визнав канцлера Меркель журнал «Форбс», розширення НАТО буде загальмоване? Весняний саміт в Бухаресті засвідчив, що Альянс проґавив ситуацію, і провину за російську агресію проти Грузії може справедливо розділити з Грузією і Росією. Відмова від надання ПДЧ для Грузії і України за наполяганням німців та французів, які щойно повернулися в НАТО, підтриманих італійцями, іспанцями, португальцями, голландцями, бельгійцями та люксембуржцями, прозвучала як визнання за Москвою її зони впливу. Сили переконаності з боку США, Канади, Великої Британії, Польщі, Чехії, Болгарії, Румунії, Литви, Латвії, Естонії і Словенії виявилось недостатньо. У Бухаресті могло виникнути враження, ніби Німеччина і Франція прагнуть взяти кермо НАТО у свої руки, користаючись моментом слабкості США через війну в Іраку. «Старі члени НАТО в Західній Європі стали для США тягарем»,— констатує відомий російський дисидент Володимир Буковський.
Головний французький дипломат Бернар Кушнер б’є на сполох: «Наступними цілями Росії можуть бути Україна, Крим і Молдова». На думку представника США в НАТО Курта Фолькера, «неможливо уявити, щоб у ХХІ столітті якась країна вдерлася на територію сусіда, не поплатившись за це». Але Фолькер скептично ставиться до можливого компромісу: «Сумніваюсь, що Альянс здатен реагувати з необхідною рішучістю». Як він й обіцяв, на грудневому саміті НАТО Вашингтон знову наполягатиме на наданні ПДЧ для Грузії і України. Довготривалий конфлікт з Росією стає запрограмованим. Для Європи вторгнення у Південну Осетію і Абхазію матиме важливі економічні наслідки, бо на практиці воно означає перехоплення контролю в регіоні, ключовому для транзиту енергетичної сировини. Проект газопроводу «Набукко» можна викинути на смітник. Уве Гальбах з Фонду політичних наук у Берліні наголошує, що цього разу Європа опинилася в гіршій ситуації, ніж США: «Незважаючи на допомогу, надану Грузії, Кавказ не належить до пріоритетів у політиці Вашингтона».

Відповідь попереду
Колишній міністр закордонних справ Йошка Фішер переконує на сторінках «Ді Цайт»: «Побоювання сусідів Росії, які колись належали до СРСР або до організації Варшавського пакту, є зрозумілими, тому до них потрібно поставитися з належною увагою. Відповіддю на великодержавну поведінку Росії не може бути короткозора політика престижу задля прикриття слабкості Заходу. Передовсім є необхідним зміцнення трансатлантичного союзу і Євросоюзу та зрозуміла і чітка відповідь, яку роль Росія збирається виконувати в Європі». Захід володіє інструментами, які можуть привести російську владу до тями: заблокування вступу до СОТ, виключення з «великої вісімки», припинення переговорів про партнерство ЄС і Росії й поступове обмеження імпорту енергетичної сировини, який поповнює російський бюджет. Але з останнього питання порозуміння серед європейських держав не помітно, що ставить знак питання щодо можливості дати Москві «зрозумілу відповідь».
Німеччина залишається ініціатором будівництва Північного газопроводу. Греція разом з Росією хоче прокласти нафтопровід через Бургас до Александрополіса, а прем’єр Італії Сильвіо Берлусконі відверто говорить, що для обмеження співпраці «немає належних підстав».
Отже, Захід стоїть перед найсерйознішим випробуванням його єдності після завершення «холодної» війни. За умов кризи мусить бути вирішено те, що ігнорувалося в спокійні часи. «Без нас нічого не вдасться зробити»,— іронічно заявив Путін на конференції з питань безпеки в Мюнхені. Визнання незалежності грузинських провінцій засвідчило, що росіяни не бояться санкцій. Щоб підсолодити гірку пігулку впокореним натівцям і всьому обуреному світові, Кремль нині сигналізує про готовність припинити підтримку самопроголошеної Придністровської республіки, але за умови, що Молдова ніколи не стане членом НАТО.
Росія висуває умови, а в політичних кулуарах Парижа і Берліна дискутують, яку лінію поведінки обрати. Хоча ніхто ще цього не говорить уголос, але з’явилася думка: тихенько визнати поразку і втримати те, що вдасться зберегти. На практиці це означатиме — погодитися з російською самовпевненістю, відновленням імперських інстинктів та надалі провадити попередню політику співпраці з Росією.
Але в такому разі можуть виникнути лінії розколу в НАТО і Євросоюзі, адже США і Центральна та Східна Європа не погодяться на роль об’єктів у політичних іграх впливових кіл Берліна і Парижа.

Євген ПЕТРЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• ЖІНКИ ОЧОЛЮЮТЬ ОБОРОНУ

назад »»»