ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
ВІДТВОРЕНИЙ СВІТ ДИТИНСТВА
Кожна людина, а особливо та, котра зросла в селі, гадаю, проведе тут чимало часу, бо ніяк не зможе позбутися враження, що повернулась у дитинство, хай, можливо, й не дуже сите й заможне, зате чарівне й незабутнє... Де ж та машина часу, якій до снаги такі дива? Зовсім близько — у Центрі народної культури «Музей Івана Гончара», де розгорнуто виставку «Дитина у звичаях і побуті українського народу».

Для неї свої експонати надали, крім закладу-господаря, ще сім українських музеїв. Це — Національний музей історії України, Музей українського народного декоративного мистецтва, Музей народної архітектури та побуту Національної академії наук України, Львівський музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАНУ, Полтавський краєзнавчий музей, Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського, Державний науковий центр захисту культурної спадщини від техногенних катастроф Міністерства надзвичайних ситуацій.
В експозиції виставки сконцентровано позитивний досвід багатьох поколінь, що раз у раз мусили формувати світогляд дитини, допомагали їй знайти себе в конкретній системі цінностей, стати часткою культурної спільноти. Виставка охоплює явище сільського дитинства — від народження до підліткового віку, відображає засоби естетичного та фізичного розвитку дитини рік за роком, організації середовища, у якому перебуває людина, що починає жити. Не можна відвести очей від представленого тут великого розмаїття дитячого одягу, колисок, іграшок, зокрема таких оригінальних, як мозючок — соска з рогу й намотаної на його кінчик тканини, іграшка-хихичка, торохкотольце. Під їхні звуки хочеться й собі побавитись...
— Куратор цієї виставки, молодший науковий працівник Ярослава Левчук збирала експонати впродовж року,— розповідає заступник директора УЦНК «Музей Івана Гончара» з науково-просвітницької роботи Тетяна Пошивайло.— Вона контактувала з різними музеями — листувалася, їздила туди. Збереглося дуже мало дитячих речей — вони ламалися, зношувалися... Тому все, що ви тут бачите — унікальне. Потрібна була копітка праця, аби відтворити той світ, у якому зростала дитинка.
— Поряд з численними предметами побуту (їхній часовий діапазон — здебільшого припадає на кінець ХІХ — першу половину ХХ століття), на виставці є й твори живопису.
— Вони — з колекції нашого музею. Ми представили і народну картину з зображенням дітей, й ікону, скажімо, з янголом-охоронцем, що оберігає діток. Такі ікони були поширені в побуті: малята дивилися, яким чином це відбувається, а батьки їм пояснювали. Бачимо й копії добре відомих картин, наприклад, «Через кладку», «Святий Іустиніан». Герой другого з названих творів був покровителем душ нехрещених дітей, яких зображували в нього на руках. Придивіться й до сумних дитячих облич на картинах часів Голодомору 1932–33 років.
— А як відбирали фотографії?
— Ми вибрали зображення молодіжних гуртів (музичні, театралізовані колективи, яких у 1920-х роках було багато), або багатодітних родин, також традиційних для України. Цікаво зауважити, як вони були вдягнуті, які прикраси носили. Ці світлини — з великого фотографічного фонду нашого музею.
— На які ще експонати Ви б хотіли звернути увагу?
— Ми тепер підійшли до іграшок. Це, по суті, предмети побуту дорослих у мініатюрі. Тут є ступи, грабельки, ваги, бительні для того, щоб тіпать коноплі, маслобійки, ярмо, ночовки. Дітки, граючись ними, поступово вчилися дорослого життя. Зауважте, що всі ці речі виготовлено з природних матеріалів. У сучасних іграшках, на жаль, переважає пластмаса, а ті з них, що виготовлені в Китаї, є навіть шкідливими для здоров’я. Тому сподіваємось, що наша виставка стане кроком до вироблення дитячих іграшок з природної сировини. От, скажімо, глиняні іграшки ХІ–ХІІІ століть, надані нам Національним музеєм історії України. Це свистунці тих часів, які видавали своєрідні мелодії. Ця традиція не зникла й донині. Відомо, що малятам слід давати свищики — вони їх беруть до ротика, а глина є дуже корисною. Представлені на нашій виставці ходунки, сидушки свідчать про те, що їх вигадали не в часи цивілізації, вони здавна були й використовувалися в Україні. А ось колиски — різні за матеріалом і конфігураціями. Приміром, пласку люлечку, обтягнуту ряденцем, можна було й у поле брати. Вражає розмаїттям й одяг (сорочки часто перешивалися для дочок з материних), прядочки — від маленької до справжньої, ходової. Дівчатка спочатку гралися, а вже з п’яти років навчалися прясти, вишивати й повинні були собі надбати посаг з 30 сорочок.
— Експонуєте й дитячу літературу?
— Так, показуємо абетки та Євангеліє з прекрасної бібліотеки україністики, яку зібрав Іван Макарович Гончар. За цими книжками могли навчатися учні минулих століть. Тут же є й дощечка, на якій вони виводили перші літери.
також у паперовій версії читайте:

• ПЕДАГОГИ — ЗА ДИПЛОМАМИ ТА В ДУШІ
• НА МЕЖІ СТИЛІВ

назад »»»