ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДОЛІ ЛЮДСЬКІ
НЕ СПИТЬСЯ ВЕТЕРАНОВІ...
Михайло Римарук — син Ілька, найстаріший житель Добротова, мальовничого села на Прикарпатті. Останній з ветеранів радянсько-німецької та радянсько-японської війни. З колишньої сім’ї залишився єдиний. Поховав сина, дружину, доживає у своєму господарстві, яке заповів родині.

Ми застали Михайла Ільковича за звичною для нього роботою — читанням преси. Каже: «Люблю читати ще змалку. Вмію по-польському, по-німецькому. До цього року обходився без окулярів, тепер бачу, що треба підібрати собі якісь». М. Римарук — цікавий співрозмовник, життєві історії, про які розповів, наповнені такою конкретикою, ніби це відбувалося вчора.
Та, щонайперше, поцікавилися сім’єю дідуся Михайла, його життям.
— Я народився,— каже,— на свято Михайла 1911 року. У батьків було нас семеро дітей. Був лагідним, працелюбним і слухняним хлопчиком. Завжди допомагав іншим. З дитинства пізнав важку виснажливу роботу, але не завжди в мене була їжа... Коли підріс, навчився розпізнавати, що добре, а що погано. Запам’яталася евакуація на Ґмюнд, мама дуже плакала, коли полишали село. Мене переймала цікавість, бо їхали колією. Буяла весна 1916-го. Добре пам’ятаю господарство бауера, у якого ми працювали, а село називалося Розендорф. За два роки звиклися, я та й усі українські діти добре розмовляли німецькою. Для господарської діяльності за Польщі створювалися умови, за політику суворо переслідували. Наша сім’я, за нинішніми мірками, вважалась би великою, за тодішніми — звичайна. Всі важко працювали на нашій малородючій землі. У 1941-му братів Василя, Олексу та Івана забрали до Червоної армії. Василь та Олекса додому не повернулися. Івана за «антирадянську агітацію» засудили на десять років. Мене у 1943-му німці забрали до Німеччини, вдома залишилася дружина і трирічний син Юрко. Наприкінці 1944-го, як тільки Червона армія захопила село, де я знаходився, мобілізували в армію. За півроку брав участь у боях за Берлін, Прагу. Воювали із залишками німців у Польщі, Німеччині вже після 9 травня. Далі — війна з японцями, але вона не така кровопролитна, як дуже важка: піски, голод, нестача води; їжу та воду скидали з літаків або привозили за 250 км. Усе те пережити мені допоміг Бог. Кожної вільної хвилинки я молився.
Усе життя видалося складним. Це вже нині він добре розуміє, що діти — ніби глина чи пластилін. Що їм закладеш, такими вони і виростуть,— ділиться думками дід Михайло. На щастя, батьки його також добре орієнтувалися в цьому, бо навчили своїх дітей любити свою роботу, не байдикувати.
— Що ж видалося найтяжчим? — запитали ми у 97-річного співрозмовника.
— Найтяжчим для нас із дружиною була втрата єдиного сина. Юрко до армії вивчився на коваля, за блакитні очі, русяве, кучеряве волосся, за гарний стан за ним «сохли» дівчата із Добротова та Ланчина. А він залишився в армії. Спочатку старшиною, а після закінчення військового училища — офіцером-авіатором. Одружився, народився син Ігор. У 1968 році в село прийшла похоронка. Разом із дружиною поїхали у Барнаул за сином. Офіційна версія його загибелі неправдоподібна: «Загинув від необережного поводження з вогнем». Коли мене прийняв командир полку, я йому сказав: «Товаришу полковнику, ще у війну біля складів із пальним стояв пост, туди ніхто не міг зайти, а в мирний час із цигаркою... та й Юрко мій ніколи не курив». Полковник відвів очі, нічого не відповівши...
Опісля до невістки надходили чутки, що наш Юрко загинув у В’єтнамі. Привезли нам сина в ящику. Відтоді життя наше затягнулося хмарою.
— А що скажете про сучасну молодь?
— А що молодь? Молоді завжди однакові. Пам’ятаю, як сварили мене батьки, та й таких, як я, що носили «помпки» — заправлені штани у високі шкарпетки. Тоді така мода була. Вся справа не в дітях, а у вихованні батьків. Вчили нас поважати старших, батьків, усіх людей. Релігія — понад усе: всі разом молилися ввечері й вранці, у неділю й на свята, обов’язково ходили до церкви. Це все формувало в дітях відповідальність, привчало до порядку. Діти важко працювали, певно, з п’яти років. А теперішні батьки думають, що вони мають дітей народити, добре вдягти і нагодувати. І все? А далі? Що буде з дитини, яка з 5-го класу тиняється вечорами та по весіллях? Тато, мама за столом, а посередині з ними дитина — п’ють разом. Люди мусять опам’ятатися, бо втратять своїх дітей...
— Михайле Ільковичу, з висоти свого поважного віку поділіться баченням долі нашої держави. У Вас за плечима — перебування в австрійській імперії, життя за української влади у 1918–1919 роках, за румунської у 1919 році, за польської, за радянської у 1939–1941 роках, за німецької, знову за радянської й ось уже 17 літ у своїй державі.
— Справді, багато всякої влади я пережив, але кожна нас, українців, не любила, не хотіла нашої державності. Тепер я, здається, зрозумів, чого нас так не люблять сусіди. Ми не вміємо любити себе, не поважаємо власної мови, культури, нам чужий кращий за свого. А ще нам Бог не посилав доброї мудрої влади, котра виховувала б людей своїм прикладом, об’єднувала. Я щодня дивлюся телевізор. Де таке бачили, щоб владні мужі сварилися між собою? Вже навіть діти розуміють, за що вони сваряться і б’ються, а про людей забули. Так виглядає, що та влада в Києві собі окремо, а люди — окремо... Таке вже колись було, на жаль, ніхто не робить висновків. Мене тішить, що наш народ краще живе, хоча дуже бідує. Добре, що їздять по світу, щось доброго навчаться. Гадаю, що Україна добре заживе, бо є мудрі й працьовиті прості люди. Є багато патріотів серед освіченої інтелігенції. Вони не дадуть пропасти Україні.
...Ми залишали обійстя Михайла Римарука. На порозі рідної хати стояв чоловік. Зморщеною щокою текла сльоза...

Іван ЯНКО, Микола ПИТЛЮК, Івано-Франківська область
також у паперовій версії читайте:

• УЛАМКИ СТАРИХ ІСТИН

назад »»»