ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
ЖИТТЯ ПРОЖИТЕ ДВІСТІ РАЗІВ...
Велика українська актриса. Легенда театру і кіно, чиє ім’я назавжди залишиться в історії української культури. Її життєвий шлях — 1898–1986 рр. Шлях мистецький — рівно сім десятиріч. Точно збіглися кінець долі людської й творчої.

110 РОКІВ ТОМУ НАРОДИЛАСЬ НАТАЛЯ УЖВІЙ
У моїй пам’яті Наталя Михайлівна напрочуд красива людина щирої душі з променистими лагідними очима, неповторним за інтонаціями голосом, теплою усмішкою. В гостинний дім творчого подружжя народних артистів Наталі Ужвій і Євгена Пономаренка, нерозлучних на сцені й в житті протягом 50 років, я не раз приходила з мамою, журналісткою Лідією Віриною. Наважуюсь скористатися зібраними нею матеріалами, а також власними спогадами, щоб разом із читачами поміркувати: чи є кінець у життя, сповна відданого творчості?

Початок
Розповідає Наталя Ужвій. «У мене така складна біографія, стільки гірких перипетій у ній... Коли чуєте про людину: улюбленець долі, не вірте. Доля нікого не пестить. Водночас за невтомність зусиль у досягненні мети, за стійкість — нагороджує. Тим щедріше, чим менше пам’ятаєш про нагороду. Власне життя переконує: без зусиль, без застосування волі на кожному кроці не існує долі, гідної людини. Згадуючи дитинство з тим, щоб простежити якусь схильність до театру, я все ж не можу знайти чогось характерного, крім дитячих фантазій. Добре пам’ятаю, що хотіла бути дорослішою, грала в школу, завжди була вчителькою. 1914 р. я витримала екстерном екзамен на звання сільської вчительки і 16-річною дівчиною почала свій трудовий шлях».
Перед тим Наталя — старша в сім’ї, де було восьмеро дітей, пішла в учениці до кравчині, аби ходили до школи молодші сестри Оксана і Тетяна, навчались в гімназії чотири її брати: найменший Панас (пройшов війну, повернувся інвалідом, єдиний дожив до старості), Михайло (кадровий офіцер-артилерист загинув під Львовом у Велику Вітчизняну), Назар (будівельник-геолог, заарештований 1937 р., «засуджений і висланий у дальні табори без права листування», подальша доля не відома), найстарший Євген (корпусний комісар, зник на початку 1937 р.). Гострий біль за Назара і Євгена з роками не вщухав. У найстрашніші часи репресій і терору Наталя Ужвій зверталася до найвищих інстанцій, щоб знайти братів, допомогти. Проте їй, уславленій, широковідомій актрисі не вдалося навіть з’ясувати трагічну долю братів — жертв сталінського терору.
Життя приготувало Наталі Михайлівні нове жорстоке випробування, відібравши єдиного сина — Михася. Хлопчик радував усім: приязною вдачею, ретельністю у навчанні, хистом до поезії. На п’ятому курсі університету юнак тяжко занедужав.
Наталя Ужвій. «Страшенно люблю життя, але стільки в ньому перетерпіла, стільки горя... Я не звеличую страждань, краще б жити без них. Але ж вони є, тож маємо протидіяти горю. Дія — мій найперший рятівник».
На сцену актриса вийшла через два тижні після смерті Михася, щоб зіграти у «Без вини винуватих» Кручиніну. Тоді, оцінюючи гру Ужвій, писали, що їй притаманна надзвичайна внутрішня сила, завдяки якій з випробувань і втрат народжується духовний опір.

Сцена
Театр буквально увірвався в життя Наталі Михайлівни. Влітку 1916 р. у розпал Першої світової війни, під час літніх шкільних канікул молода вчителька відвідала рідних у м. Золотоноші на Полтавщині й побувала на виставі аматорського театру. «Я вперше побачила українські народні п’єси. Вони й сколихнули у мені досі незнайомі або такі, що дрімали почуття. Я втратила спокій — була одержима однією думкою, єдиним пристрасним бажанням — потрапити на підмостки цього театру. Невдовзі театр поглинув мене цілком».
Уперше на професійну сцену Н. Ужвій вийшла 1922 р. у Києві. Це був перший державний український драматичний театр ім. Т. Шевченка. «Мене прийняли завдяки чуйному і уважному ставленню до мене корифея української сцени народного артиста Івана Олександровича Мар’яненка»,— згадувала Наталя Михайлівна. А 1926 р. її запросив до Харкова у свій театр «Березіль» Лесь Курбас. «Керівником був відомий режисер-новатор, людина величезної культури і колосального таланту. Нас підкорювала безмежна ерудиція цього певною мірою суперечливого художника... Не завжди експеримент приносив бажаний результат, частіше була гіркота — більшість глядачів нас не розуміла. Для нас, акторів, експериментальний пошук Леся Курбаса, його спектаклі були важкою, але хорошою школою».
Доля театру Курбаса і самого митця склалася трагічно. І театр, і майстер стали жертвами сталінщини, зазнали репресії тридцятих років, коли утиски, знищення спіткало не тільки окремих національних митців, а й українську культуру загалом. Попри всі трагічні обставини, Наталя Ужвій зберегла дружні стосунки з дружиною Л. Курбаса, його натхненницею Валентиною Чистяковою. З Наталією Михайлівною їх єднало спершу роки акторської праці на сцені «Березоля», потім — усе подальше життя. Згодом Наталя Михайлівна, вже як голова Українського театрального товариства, доклала чимало зусиль, щоб народна артистка УРСР В. Чистякова на схилі літ отримала більш-менш пристойну пенсію. Наталі Ужвій треба було роками боротися з бездушністю чиновників. Наведу короткі фрагменти з листів В. Чистякової.
30. ІХ.69
«Дорога Наталочко! Велике тобі спасибі за пам’ять, за увагу та турботу про моє здоров’я та про моє життя-буття. Працюю в нашому інституті мистецтв уже 10 років. Щиро захоплююсь цією роботою. Матеріально я поки що цілком забезпечена, пенсія плюс зарплата. Але все це може минутися не сьогодні-завтра. Прийшли хвороби, найголовніше — втрата зору. Покинути роботу? Та чи зможу я прожити на 80 карбованців, удвох — зі мною, на моєму утриманні, живе близька мені людина, стара самотня жінка...»
6.ІІІ.73
«Дорога Наталочко! Міцно обіймаю, ніжно цілую і від усього серця дякую тобі за допомогу. Завдяки тобі справедливість восторжествувала, і я одержала пенсію 120 карбованців. Ура!!!»
28.04.80
«...Я теж все частіше згадую нашу творчу молодість, і приходжу до висновку, що все ж таки, не дивлячись на тяжкі моменти в особистому житті, мистецтво, як кажуть, з великої літери простягало до нас свою мужню теплу руку і підтримувало нас. За те ми й шануємо його і не можемо його покинути до кінця свого життя».
Плине час, змінюються можновладці, а ми живемо з тими самими проблемами, несправедливістю, суспільними «хворобами». Страждаємо від незахищеності перед чиновниками. Цінуємо заслужених людей тоді, коли їх уже немає з нами. Штучно створюємо героїв і забуваємо тих, хто творив українську націю.
У Наталі Ужвій театральна доля також не була безхмарною. У 1963 р. чиновники із ЦК КП України та Міністерства культури УРСР з метою «оздоровлення трупи» викинули з Українського драматичного театру ім. І. Франка групу відомих майстрів сцени: Н. Ужвій, Д. Мілютенка, П. Нятко, К. Осмяловську, П. Сергієнка. У категоричному тоні їм запропонували негайно подати заяви про вихід на пенсію. Наталя Михайлівна подала заяву першою. «У зв’язку з тим, що Міністерство культури УРСР вважає мою працю в театрі некорисною, прошу якнайшвидше оформити мені пенсію. Мій трудовий стаж 47 років: п’ять років учителювала в сільських школах і 42 роки — артисткою в театрах України». Наказ про звільнення видали без зволікань. Інакше відреагував директор театру О. Карпенко. Вже в наступному сезоні він запросив Ужвій повернутися на сцену. Відтоді видатна українська артистка зіграла ще 12 ролей, загалом 50 років служила в театрі імені І. Франка.

«Райдуга»
На початку 1944 р. на екрани вийшов художній фільм режисера Марка Донського «Райдуга». Головну роль української партизанки-матері з величезною емоційною силою зіграла Наталя Ужвій. Вона тоді перебувала разом із театром у Ташкенті. На зйомки погодилась не одразу, прагнула потрапити на фронт. Переконали листи М. Донського, який відмовив усім іншим претенденткам. «Знаю, передбачається Ваша поїздка на фронт. Якщо ви зіграєте Олену, дасте народові набагато більше. Зважте, Олена — українська жінка, ми з Вами маємо робити картину про Україну». До Ашхабада полетіла відповідь: «Згодна». І виникли на ашхабадському стадіоні сільські вулиці, засніжені під самий дах хати. Вата, нафталін, білі глини імітували сніг. Натуральний вигляд мали крижані бурульки — витвір туркменських склодувів. Артисти знімались у кожухах, вушанках, а стовпчик термометра сягав шістдесяти градусів у затінку. Н. Ужвій згадувала: «Часом здавалося, ще трохи — і знепритомнію від спеки. Долала себе, як усі. Темпу не втрачали, зйомки розпочали і закінчили в серпні». І нині неймовірно: за таких умов у такий термін зняти повнометражний фільм!
«Райдуга» підкорила світ. У багатьох країнах Європи, в США навколо кінотеатрів, де йшла ця стрічка про муки і нескореність України, стояли нескінченні черги. Генерал Дуайт Ейзенхауер, головнокомандуючий військами союзників у Західній Європі, побачив кінофільм у звільненому від гітлерівців Берліні й поділився враженнями з маршалом Жуковим. «Величезної сили кінотвір... Мабуть, цій актрисі війна завдала багато горя. Як пристрасно вона передала силу ненависті!» Йшлося про Наталю Ужвій. Президент США Франклін Рузвельт наприкінці війни телеграфував в американське посольство у Москві — для знімальної групи створеного на Київській кіностудії епічного фільму «Райдуга»: «Ми зрозуміли картину і без перекладу. Вона буде показана американському народові в належній їй величі». Вже 1944 р. приніс українській кінокартині «Оскара» — премію Американської академії кінематографічних мистецтв і наук. Сам по собі факт винятковий: «Райдуга» з Наталею Ужвій у головній ролі стала першим твором радянського кінематографа, відзначеним цією найвищою кінопремією. Чи можна про таке забувати?
Протягом післявоєнних років найпочесніше місце у великій кімнаті квартири Н. Ужвій та Є. Пономаренка займав портрет Наталі Михайлівни, написаний 1944-го тоді молодим художником Володимиром Бернадіним. До цього мистецького твору в господарів були особливі почуття, а його історія зв’язала ті далекі часи з сучасністю. Наприкінці війни автор портрету, як і Наталя Ужвій, знаходився у Ташкенті й після тріумфального виходу на екрани «Райдуги» отримав від командування, яке хотіло зробити подарунок видатній українській актрисі, завдання написати її портрет. Через десятки років Володимир Олексійович згадував: «Мені видали новеньку солдатську форму, пензлі. Я ніяковів страшенно. Малювати вирішив олією на полотні, Наталя Михайлівна сиділа в оксамитовому кріслі. В перші ж хвилини вона вловила мій український акцент (я ріс на Україні), спитала, чи розумію українську мову. І ми всі три дні розмовляли українською, дуже дорогою мені. Я не бачив полотна. Дивився лише у великі очі Наталії Михайлівни, пройняті любов’ю, болем, смутком...» Після закінчення роботи шляхи Н. Ужвій і В. Бернадіна розійшлися. Вже не дізналась Наталя Михайлівна, що юнак-художник, котрий викликав у неї теплі материнські почуття, не загинув на фронті, як вона вважала, а весь час жив і працював у Сухумі. Власноруч побудував майстерню, де стін не було видно, тільки картини, картини... Нам із мамою пощастило там побувати... Але талановитого самобутнього майстра не застали: Володимир Олексійович пережив війну в Абхазії на початку 1990-х рр., а от серце цього не винесло...

Одкровення
З огляду на кількість ролей в театрі, Наталя Ужвій прожила життя двісті тринадцять разів: наймичка, королева, солдатка, поміщиця, народна месниця-партизанка, народна художниця... П’єcи Старицького, Карпенка-Карого, Франка, Пушкіна, Тобілевича, Гоголя, Островського, Достоєвського, Шекспіра, Шиллера — всіх не перелічити.
Наталя Ужвій. «Навчити бути актором неможливо. Навчитися стати ним — можна. Мені довелось починати, коли в театральній трупі не існувало костюмерів. Власноруч шили завісу, виготовляли декорації».
Більшість своїх найвідоміших ролей Наталя Михайлівна зіграла в Києві на франківській сцені: «Розквіт моєї праці пов’язаний з театром Івана Франка. Тут я зустріла цікаву талановиту режисуру. Я надаю першочергове значення режисерам, які не тільки вміють ставити спектаклі, а й вимогливо працюють з акторами, змушують самовдосконалюватися. Надзвичайно важливо, хто твій партнер. Чим він талановитіший, тим кращий результат... Перебування на сцені для мене завше радість: чи-то на репетиції, чи-то під час спектаклю, особливо, коли відчуваєш дихання залу, який живе твоїми почуттями.
Бувало — роль маленька, а життя за нею велике. Складаю докладну біографію людини, інакше все розповзається. Ніколи не думаю, що моя героїня — то я. Виходжу на сцену, і мене вже нема. Роль має пройти крізь моє єство, ввібрати всю мене. Але при цьому я не себе стверджую, я стверджую те, що несе людям моя роль. Своє розуміння ролі, її мети».
«Класика: як це складно... В який час творили наші корифеї театру — Кропивницький, Старицький, Карпенко-Карий? Не тільки театр, а й українська пісня були під поліцейською забороною. А вони, попри все, рідною мовою і писали п’єси, і грали. Примудрилися до імперського Петербурга, Москви українські спектаклі привозити, і так їх показати, що Лев Толстой був у захваті від видатної Заньковецької. Проте хіба могли наші класики за тих умов іти навпростець у соціальному викритті? Тому багато чого приховували за піснею, танцем — поетичністю народної душі. Нині жодних прикриттів українська класика не потребує, необхідне пристрасне прочитання психологічної правди, а не просто гопак, не пишнобарвні масовки і зовнішні ефекти».
Наталя Ужвій була наділена ще одним талантом — не старіти. Можливо, в цих рядках один із секретів поетеси української сцени: «Що більше живу, то менше визнаю старість. Старість — це не роки, а стан душі. Перемога над часом, над віком: для мене — це коли людина не підпускає до себе байдужість. Мене цікавить усе. Не варто просити: зупинися, мить! Нехай плине час, нехай приносить новий пошук, оригінальні ідеї, які забезпечують рух вперед. У цьому привабливість життя».

Віра ШМИГОВСЬКА

також у паперовій версії читайте:

назад »»»