ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛЮДИНА І ПРАВО
ЗОНА ОСОБЛИВОГО ПРАВА
Відомство, яке опікується виконанням покарань, лишається мілітаризованим. За таких умов реальне дотримання прав людини, повага до гідності осіб, котрі перебувають в ув’язненні й персоналу установ пенітенціарної системи підмінюється риторикою. Такий висновок роблять експерти Української Гельсінської спілки з прав людини у презентованому громадськості звіті.

ПЕНІТЕНЦІАРНА СИСТЕМА ВПЕРТО ТРИМАЄТЬСЯ ЗА ПРАВООХОРОННИЙ СТАТУС, ПОТЕРПАЄ ВІД ХРОНІЧНОГО НЕДОФІНАНСУВАННЯ І КОРУПЦІЇ
Перипетії з підпорядкуванням
Наприкінці грудня минулого року Президент України наголосив на необхідності вдосконалити систему виконання покарань: «Нам потрібно радикально змінити національну політику в цьому напрямку. В Україні повинна з’явитися хоча б одна сучасна в’язниця, яка б відповідала сучасним вимогам».
Про актуальність таких заяв свідчить те, що протягом 2007-го не сталося очікуваних змін у підпорядкуванні Державного департаменту України з питань виконання покарань. З 1998 року він є автономною інституцією. Зобов’язання про підпорядкування кримінально-виконавчої системи Міністерству юстиції, які взяла на себе наша країна 1995-го, досі не виконані. Це є результатом постійного спротиву керівництва відомства, зазначають правозахисники. Хоча глава держави зобов’язував органи влади вирішити питання про підпорядкування Департаменту до 1 квітня 2006 року, жодних кроків у цьому напрямі не зроблено. Попри щорічні нагадування з боку Ради Європи, означене зобов’язання України впродовж тринадцяти років лишається невиконаним.
Загальна чисельність персоналу, який потрібен для забезпечення діяльності установ виконання покарань, слідчих ізоляторів та лікувально-трудових профілакторіїв, згідно із законодавством має становити 33% від кількості осіб, котрі утримуються в установах відомства. Персонал кримінально-виконавчих інспекцій повинен налічувати 5% числа осіб, котрі є на обліку. Тож штатна чисельність посад персоналу мала б складати 61735. Реально останніми роками вона становить 72–75% потреби, а фактичне число працівників (укомплектованість) є на 5–8% меншим.
Міністерство юстиції, якому має бути підпорядковане пенітенціарне відомство, розробило проект «Концепції державної політики України у сфері виконання кримінальних покарань». Ним передбачається, зокрема, приведення порядку та умов відбування покарань у відповідність до міжнародних стандартів, ефективну організацію системи соціальної адаптації колишніх засуджених, створення сучасної мережі підготовки персоналу органів кримінально-виконавчої служби.
Проект свого нормотворчого документа підготував і Департамент — «Концепцію розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України». Прес-служба глави держави оприлюднила інформацію про намір затвердити концепцію, запропоновану пенітенціарним відомством. Українська Гельсінська спілка з прав людини зверталася до Президента з вимогою відмовитися від цього, оскільки запропонована Департаментом концепція спиралася на хибне розуміння мети покарання, а відтак ролі, функцій і повноважень кримінально-виконавчої служби. В означеному документі проглядається небажання здійснювати повний перехід до побудови цивільної, а не правоохоронної служби та відсутність чіткого визначення місця Департаменту в органах державної влади.

Без права звернення до суду
Фінансування кримінально-виконавчої служби з державного бюджету протягом тривалого часу є недостатнім і становить 25–45% нормативної потреби. До слова, торік на реформування цієї структури (у тому числі на поліпшення умов тримання засуджених і ув’язнених) у проекті бюджету було передбачено лише 4,5% від потреби. Натомість щороку передбачається обов’язкове часткове фінансування пенітенціарної системи за рахунок надходжень від діяльності промислових підприємств колоній. Однак це джерело є ненадійним, бо вимоги чинного законодавства про забезпечення всіх засуджених роботою не виконуються — нині її мають лише 21% цього контингенту, хоча в попередні роки, значно гірші в економічному плані, ця цифра становила 30–40%.
З 1960 року до ухвалення в 2001-му нового Кримінального кодексу України вид установи, в якій засуджена особа відбуватиме покарання (від цього залежить обсяг правообмежень), визначав суд. 2001 р. цю функцію передано Департаменту. Відтоді безпосередньо вид колонії обирають регіональні комісії, створені при кожному слідчому ізоляторі. Такі комісії існують у багатьох країнах, але там їхнє призначення й процедура, за якою вони діють, суттєво відрізняються від аналогічних комісій у нашій державі.
Головний недолік діяльності регіональних комісій у тому, що на них покладаються невластиві їм функції. Українські комісії керуються формальними підставами і не враховують відомості про особистість засудженого, його бажання співпрацювати з адміністрацією місць позбавлення волі, ступінь небезпеки для інших засуджених і персоналу. Натомість орієнтуються на згадані у вироку обставини кримінальної справи, які пом’якшують або обтяжують відповідальність. Таким чином, комісії виконують роль своєрідної судової інстанції — привласнюють собі функції правосуддя.
Процедура оскарження рішень регіональних комісій та апеляційної комісії, яка має право переглядати їхні рішення, є складною і суперечить чинному законодавству, оскільки не передбачає можливості звернення заявника до суду. До слова, механізм реалізації права засуджених на звернення за захистом своїх прав до суду відсутній. Ні кримінально-виконавче, ні процесуальне законодавство не містять спеціальних норм, які встановлювали б порядок подання цим контингентом скарг та їхнього розгляду судом.
Відомчий порядок оскарження дій адміністрації є неефективним, бо в Департаменті не існує внутрішньої незалежної системи розслідування таких скарг.
Про декларативність права на звернення до суду свідчить такий факт: відповідно до ч. 3 ст. 113 Кримінально-виконавчого кодексу кореспонденція, яку одержують і відправляють засуджені до суду, підлягає перегляду адміністрацією місць позбавлення волі, а звернення до прокуратури — ні.
У кримінально-виконавчому законодавстві не передбачено обов’язку адміністрацій пенітенціарних установ інформувати засуджених про право оскаржувати їхні рішення, дії чи бездіяльність до суду, роз’яснювати порядок такого оскарження, інформувати про адресу та інші реквізити судів.
Водночас згідно з підпунктом 3 п. 35 міжнародних «Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями» кожен із них повинен мати можливість звертатися до органів центрального тюремного управління, судової влади чи інших компетентних органів із заявами або скаргами, зміст яких не мусить піддаватися цензурі. Відповідно до принципу 33 «Зводу принципів захисту всіх осіб, які піддаються затриманню або ув’язненню у будь-якій формі», затримана або засуджена особа повинна мати можливість поскаржитися до суду на неналежне поводження з нею з боку адміністрації установи. Тож сучасний стан вітчизняного законодавства не відповідає повною мірою вимогам Конституції України та нормам міжнародного права, які наша держава визнала обов’язковими для себе.

Протягом року в столичному СІЗО — понад 20 смертей
Торік зафіксовано численні надзвичайні події в установах пенітенціарної системи. Попри декларації про відкритість, керівництво відомства утаємничує обставини та причини багатьох подій, часто заперечує деякі факти, котрі згодом змушене визнати. Ретельний аналіз інформації, отриманої з різних джерел, дає можливість виявити непоодинокі випадки надання неправдивих відомостей.
У Київському слідчому ізоляторі впродовж 2007 року зафіксовано понад 20 смертей. Це привернуло увагу до умов перебування в тій установі та причин, що зумовили трагічні випадки, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Ніна Карпачова провела чергову перевірку дотримання прав осіб, які перебувають там під вартою, у межах так званого «візиту без попередження». Омбудсман відвідала всі корпуси, де перебувають неповнолітні, жінки, підслідні, підсудні, а також засуджені до довічного ув’язнення, вивчила умови тримання, матеріально-побутового забезпечення, надання медичної допомоги, стан правопорядку, поводження персоналу з ув’язненими. Вона зазначила, що від часу останніх перевірок відбулися певні позитивні зрушення: у більшості камер поліпшився санітарний стан, відгороджено туалетні кабінки, стало чистіше, охайніше, всюди працюють радіоточки. Водночас понад 200 осіб не забезпечені установленою законом нормою житлової площі, у деяких камерах замість 2,5 м2 на одного ув’язненого припадає менше квадратного метра. В старому Катерининському корпусі нестерпна спека.
Серед ув’язнених, персоналу, навіть адвокатів і слідчих поширена захворюваність на туберкульоз. Нині ці показники в Київському та інших СІЗО удвічі вищі, ніж у виправних колоніях. Як і раніше, в столиці до слідчого ізолятора приймають хворих на активну форму туберкульозу, а повноцінного лікування вони там не можуть отримати.
На переконання омбудсмана, однією з причин того, що стан справ у СІЗО не відповідає міжнародним стандартам, є також труднощі з добором і підготовкою персоналу, його правовим і соціальним захистом, непрестижністю професії. Ізолятор не укомплектований кадрами майже на 20 відсотків. Ці та інші негаразди призводять до ускладнення оперативної ситуації в слідчому ізоляторі, напруження в середовищі ув’язнених, наслідком чого стали надзвичайні події в липні 2007 року (два вбивства в’язнів співкамерниками).
Протягом трьох останніх років установи виконання покарань та слідчі ізолятори перевіряли органи прокуратури, представники Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, голови КРУ та інші контролюючі інстанції 8604 рази (торік — 3081 раз). Минулого року діяльність Департаменту інспектувала міжвідомча комісія Кабінету Міністрів. Були виявлені численні порушення. Зокрема, «протягом першого півріччя 2007 року у виправних колоніях Департаменту відкрито 264 кримінальні справи проти 218 за аналогічний період минулого року (на 21% більше). Рівень злочинності в розрахунку на тисячу засуджених за цей же час збільшився на 29,8% і становить 2,17 (у першому півріччі 2006 року — 1,67)». Департамент цю інформацію не заперечував.
Серед персоналу відомства поширена корупція — від молодшого інспектора до заступника начальника управління. Впродовж року за такі діяння суди притягнули до відповідальності 33 співробітники Державної кримінально-виконавчої служби. Все це не сприяє беззастережному дотриманню прав ув’язнених.
також у паперовій версії читайте:

• МІСЦЕВА ВЛАДА КОНСУЛЬТУВАТИМЕТЬСЯ З ГРОМАДСЬКІСТЮ?
• ЗАПИТУВАЛИ — ВІДПОВІДАЄМО

назад »»»