ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
КОМУ КЕРУВАТИ МІГРАЦІЙНОЮ СЛУЖБОЮ?
Запланована на початок серпня 8-ма Європейська конференція Ради Європи з проблем міграції, як і очікувалося, пройшла надзвичайно помпезно. Проте її яскравий фасад не зміг приховати запекле відомче протистояння навколо питання створення в Україні єдиного органу з питань міграції. Ще б пак, протягом одного лише літа Кабінет Міністрів двічі (18 червня і 30 липня) видавав постанови про створення в структурі МВС Державного департаменту міграційної служби і двічі (21 липня і 14 серпня) глава держави своїми указами їхні дії призупиняв.

Якщо відкинути все зайве, то основним каменем спотикання були два моменти. Перший — передача до сфери управління МВС пунктів тимчасового розміщення біженців, котрі нині перебувають у структурі Державного комітету у справах національностей та релігій. Другий — передача до МВС регіональних органів міграційної служби, котрі також перебувають під крилом того ж Держкомнацрелігій.
Щодо першого моменту, то нині в Україні діє один пункт тимчасового розміщення біженців у Одеській області, загальна кількість місць у якому становить 250. У недалекій перспективі планується відкриття ще одного на 50 місць у місті Перечин Закарпатської області й лише будується щось подібне у Яготині Київської області. Стосовно другого моменту, то загальна штатна чисельність працівників регіональних органів міграційної служби становить 150 одиниць. Тож фінансові потоки на утримання персоналу та інфраструктури нібито й невеликі, але ціна питання в іншому — в розподілі повноважень. Втім, щоб читачеві була зрозуміла сутність процесів, що відбуваються, варто дати їхню статистичну картину.
Представники різних громадських організацій часто називають фантастичні дані про мільйони мігрантів, які прибувають в Україну зі Сходу, і мільйони українців, котрі нелегально працюють на Заході. Та оскільки ніхто з експертів, на яких вони посилаються, насправді цих людей не рахував і брав цифри ледь не зі стелі, то вірити їм не варто. Якою б не була неповною офіційна статистика, але орієнтуватися в цьому разі слід на неї. Вона ж свідчить про те, що на початок нинішнього року в Україні легально і постійно жило 165 тисяч іноземців, котрим органами внутрішніх справ щороку видається від 20 тисяч до 25 тисяч дозволів на імміграцію в Україну і посвідок на постійне проживання в ній. Приблизно стільки ж відповідними підрозділами МВС видається дозволів на виїзд громадян України на постійне проживання за кордон.
Стати нелегальним мігрантом можна двома шляхами. Перший — незаконно перейти кордон України і залишитись в ній. Другий — перетнути кордон законним шляхом, як, скажімо, турист, котрому дозволено перебувати в країні терміном до 90 днів, але назад не повернутися і лишитися жити постійно.
Донедавна незаконне перетинання державного кордону було кримінально караним діянням, за яке можна було отримати від 850 гривень штрафу до п'яти років позбавлення волі. З 18 травня 2004 р. ця стаття Кримінального кодексу була скасована, лишилася тільки ст. 332 — «Незаконне переправлення осіб через державний кордон», яка стосувалася організаторів злочину. Щодо безпосередніх порушників, то для них у замін скасованої кримінальної статті придумали іншу, більш м'яку, а саме ст. 204-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КУАП) — «Незаконне перетинання або спроба незаконного перетинання державного кордону України». Найбільше, що за це можуть «дати»,— 15 діб арешту. Торік за цією статтею було засуджено дев'ять тисяч осіб. 3,7 тисячі з них спіймали прикордонники, решту — міліція.
Для тих же, хто перетнув кордон України законно, але залишився в ній на термін більший, ніж було дозволено, діє ст. 203 КУАП — «Порушення іноземцями та особами без громадянства правил перебування в Україні і транзитного проїзду через її територію». Стягнення за це ще менше — від 340 до 680 грн штрафу. Таких минулоріч було покарано 52 тисячі. Майже 49 тисяч із них спіймала й доставила до суду міліція. Решту виявили і оштрафували без суду прикордонники, котрим законом дозволяється робити таку процедуру тоді, коли в пункті пропуску через державний кордон під час перевірки документів виявлено, що термін дії візи для цього клієнта давно минув.
Так ось, із усієї кількості людей (9 тисяч плюс 49 тисяч) лише 13 тисяч були визнані нелегальними мігрантами. До речі, словосполучення «нелегальний мігрант» ви не знайдете в жодному законі України. Його запровадило у свою відомчу інструкцію (підзаконний акт) керівництво МВС, аби давати міліціонерам прості й зрозумілі команди з відловленням нелегалів. А про те, що робити із затриманими далі, сказано у ст. 32 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», де мовиться про видворення за межі України. Ця процедура застосовується до тих, хто скоїв злочин або адміністративне правопорушення. Після відбування покарання чи виконання адміністративного стягнення така особа може бути видворена за межі України, в тому числі примусово.
Згідно з названим законом займатися видворенням можуть органи МВС, Державної прикордонної служби та СБУ. Минулого року, наприклад, було видворено 12755 нелегальних мігрантів. 3949 із них припадає на частку прикордонників, майже всі вони депортовані у добровільному порядку. «Клієнти», котрі попадаються цій службі, воліють не сперечатися з людьми в погонах, а мирно повернутися, звідки прийшли, і спробувати щастя іншим разом. Тож переважна більшість видворених примусово, а це щороку близько двох тисяч осіб, і вся, пов'язана з цим морока, лягає на плечі органів внутрішніх справ. Адже це зробити можна лише на підставі постанови адміністративного суду, куди мають звертатися працівники міліції, а йому потрібен не один день, щоб вивчити всі матеріали. Втім, віднедавна міліції у цьому стало трохи легше: влітку було відкрито перший в Україні пункт тимчасового тримання нелегальних мігрантів на 240 місць, який знаходиться у Чернігівській області, і в недалекій перспективі відкриття приблизно такого ж за розмірами пункту у Волинській області.
Тепер про суть відомчого протистояння. Депортація нелегалів, як ви зрозуміли, практично можлива лише після того, як їх притягнуть до адміністративної відповідальності й зазвичай за названими нами ст. 203 і 204-1 КУАП. Але в кожній з них є виняток — чинність цих статей не поширюється на випадки, коли люди прибули в Україну з метою отримання притулку або набуття статусу біженця. А от біженцями у нас займається Державний комітет у справах національностей та релігій.
Не можна сказати, що йому докучають усі нелегали поспіль. Торік до нього, приміром, звернулося із цим питанням 2155 іноземців. А кількість ухвалених цим відомством рішень про надання статусу біженця взагалі мізерна — 33! Решта заяв, як треба розуміти, перебувають у стадії розгляду, при цьому заявники, що подали їх, не можуть бути засудженими за незаконний перетин кордону чи порушення правил перебування в Україні. Чим вони займаються, поки вирішується їхнє питання, не відомо. Знаємо лишень, що єдиний в Україні діючий пункт тимчасового розміщення біженців має тільки 250 місць, та і той не повністю завантажений.
Проте річ навіть не в цьому, а в тому, що правоохоронні органи мають неабиякі претензії до керівництва Держкомнацрелігій, котре, на їхню думку, вільно розпоряджається наданими йому повноваженнями. Влітку, зокрема, надбанням громадськості стали два резонансні випадки, про які повідомила прес-служба Генеральної прокуратури України. В першому з них Держкомітет незаконно надав статус біженця громадянинові Азербайджану, який у себе на батьківщині обвинувачувався у вбивстві й був оголошений у міжнародний розшук. Через це ГПУ порушила кримінальну справу за зловживання владою. У другому випадку так само незаконно було надано статус біженця громадянинові Росії Олегові Кузнєцову, котрого звинувачували у шахрайстві в особливо великих розмірах і також перебував у розшуку. ГПУ опротестувала це рішення в окружному адміністративному суді Києва і зловмисника було екстрадовано.
Принцип презумпції невинності не дозволяє до відповідного рішення суду обвинувачувати когось з керівників Держкомнацрелігій у хабарництві, але до засобів масової інформації дійшли відомості про те, що в першому випадку ціна питання становила кілька мільйонів доларів США, а в другому — кілька десятків мільйонів.
Таким чином, у Кабінету Міністрів є достатньо підстав вважати, що під крилом МВС, зокрема його Департаменту міграційної служби, робота з біженцями буде поставлена на якісніший рівень. Однак наскільки обґрунтованими з точки зору усіх вимог закону були рішення уряду належить вирішити Конституційному Суду, до якого звернувся з конституційним поданням Президент України.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ХРОНІКА ПРИГОД
• НЕ ПИЙ З ДІВЧАТАМИ — МАШИНУ ВКРАДУТЬ

назад »»»