ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
У ПОРТРЕТАХ ЗЕМЛІ — ДУША ХУДОЖНИКА
«Крапля води камінь точить», «Бий в одну точку і доможешся успіху», «Іди своєю стежкою, і тобі відкриється світ» — це про заслуженого художника України харків'янина Олександра Судакова, котрий перетнув 65-літній рубіж і досяг тієї міри зрілості і майстерності, коли в його пейзажах навіть недосвідчена людина бачить портрети Землі. І це при тому, що Судаков, за його ж словами, «прив'язаний до маленького світу на планеті — до Старобільщини» (північний район Луганської області).

У його колоритних картинах, насичених музикою і поезією, сконцентрована така магія глибини й висоти неба і землі, людських переживань і роздумів, що, здається, занурюєшся в романи без слів, у яких стільки мудрих підтекстів-відповідей, що просто подив бере.
На ювілейній ретроспективній виставці митця в Будинку художників України таких «музично-поетичних романів», виконаних фарбами, презентовано понад сто. «Я заростаю пам'яттю» — дуже влучна назва для виставки, яка породжує безліч асоціацій.
Доктор філософії Шункар Супіханов вельми точно визначив суть творчості земляка: «Олександр Судаков — художник-однодум, який прагне зрозуміти і відобразити душу улюбленого їм краю. Художник-однодум — явище в мистецтві (і ширше — у культурі) досить рідкісне. У літературі таким був Федір Достоєвський, у філософії — Мартін Хайдеггер, кожен з них на свій лад у нових роботах намагався дати відповідь на старе, як світ, запитання — про сенс життя, зміст буття, завдяки чому щоразу проникали дедалі глибше в суть буття людської душі, як це було в Достоєвського, або в «душу» буття — як у Хайдеггера.
Олександр Судаков намагається проникнути в суть, в душу рідної природи і завдяки цьому пізнати і виразити природу своєї власної душі, свого людського буття. І це йому вдається, тому що в кожній новій роботі він щоразу знаходить більш повні і глибокі відповіді, якими віддячує люба йому природа рідної Старобільщини».
Композиційні, світлові і філософські рішення митця — унікальні, як унікальна його техніка: з одного боку, дуже давня, а з другого — вдосконалена до рівня авторської. Судаков націлений на вічність — змістовно і технологічно. Він пише казеїно-олійною темперою, на його погляд, мобільним, шляхетним матеріалом, що не дає «бруду» і має чимало переваг перед олійними фарбами. Казеїн, що є в складі фарб, менш ніж за місяць стає необоротно міцним, а барвисті суміші, схоплені цим клеєм, здатні крізь сторіччя нести свою свіжість, тому що цей сплав набуває властивостей, завдяки яким назавжди зберігає у своїй структурі неповторну індивідуальність живопису. Такий матеріал потребує відповідної основи — дерева. Ще в давнину іконописці накладали на дошку паволоку, а на неї — клейовий багатошаровий крейдовий ґрунт, так званий левкас. Судаков пішов далі. Заповнивши поверхню дошки першою енергійною пропискою, він дає їй висохнути і наступного дня піддає її шліфуванню, щоб зняти всі нерівності письма. На поверхні білого левкасу залишається де-не-де прозорий, а подекуди — більш насичений живопис, свіжий та дещо загадковий. Художник працює далі, збагачуючи композицію нюансами, знову шліфує... Зазвичай кількість прописок і шліфувань така, що часто картина буває в роботі рік, а деякі «дошки» доводяться до довершеності по кілька років. Тому в художника в роботі постійно є до десятка левкасних картин. Закінчена робота має рівну поверхню і природний блиск. Лаками Судаков не користується.
У цій трудомісткій «методі», в непохитній прихильності до малої батьківщини — чесність художника. Шедеври завжди чесні. І навіть коли вони сумні, тішать душу незбагненним життєлюбством й оптимізмом. Хоча чимало сторінок у книзі життя Судакова є драматичними, навіть трагічними: він сповна зазнав повоєнного лиха, ріс без батька, дивом не загинув під час тимчасового перебування у дитбудинку — померлих дітей узимку складали в ямі, до якої живих не підпускали застереженнями: «Туди не йдіть, там вовки». Судаков пережив провальний іспит в Луганське художнє училище, відслужив армію, провчився три роки на філфаку Харківського університету, аби блискуче закінчити Харківське художнє училище. Його довго мордували бюрократи, перш ніж прийняти в Спілку художників. Переплив дев'яності — тупикові, голодні, безперспективні. А XXI століття принесло художнику тривалий заслужений злет, котрий, сподіваємося, не розчиниться у вічності. Твори художника розходяться по світу (у музеї, галереї і приватні колекції), і це добре: нехай більшає в ньому любові і краси. У книзі відгуків читаємо: «Вельмишановний пане Олександре! Дякуємо Вам за змогу побувати у Країні Чудес, у країні дитинства. Навряд чи можна забути озеро ваших мрій, нічний пейзаж і дивовижних козенят, опоетизованих Вами. Маляри від Бога — то блискавка Сонця на квітах (як на Ваших полотнах)...».
— Олександре Леонідовичу, у долі кожної людини є ключові зустрічі і події, що формують особистість. Без кого Ви не стали б тим, ким стали?
— Моє малярство почалося, що може здатися дивним, з музики. Я пішов у перший клас звичайної школи і музичної (1950 рік). Сім'я була велика і бідна, баяна чи піаніно придбати було годі, тому я навчався грі на домрі, яку мені видали. За три роки дуже прив'язався до педагога Володимира Олексійовича Шевченка, але він переїхав в інше місто. Я так через це страждав, що змушений був кинути музшколу. Домру в мене, природно, забрали. Аби здолати журбу, я знову почав малювати. Попросив маму відвести мене в Будинок піонерів, потрапив у художню студію Миколи Яковича Калмикова, який згодом викладав і у звичайній школі малювання, потім — креслення. Щасливе творче спілкування с ним тривало до випуску десятого класу в 1961 році, це була гарна початкова школа.
Важливо відзначити, що мій рідний Старобільськ є центром сільськогосподарського району, там немає шахт, заводів, вражає чудова природа: крейдові гори, річка Айдар, степ, мальовничі села... Сорок років я малюю переважно Старобільщину, яка любов'ю ввійшла в мене ще з дитинства. Намагаюсь там часто бувати, черпаю творчу енергію, все, що зі мною відбувається, якимсь чином пов'язано з малою батьківщиною.
— Завдяки малій батьківщині ми любимо країну, людство, усю планету.
— Безсумнівно! У мене це почуття ще в сімдесятих підсвідомо проривалося в пейзажах: обрій завжди чомусь нагадував планету, тобто не було рівної лінії від краю до краю, вона закруглювалася зліва й справа. Пізніше мистецтвознавці підказали, що на моїх пейзажах — портрети Землі.
Отроцтво подарувало мені ще одну важливу зустріч — з Юрієм Георгійовичем Цимбалістом, котрий вів ізостудії в Будинку піонерів і в Будинку культури, він став моїм другим учителем. Я дружу з ним уже більш як півстоліття (Юрію Георгійовичу перевалило за вісімдесят). Коли буваю в Старобільску, заходжу до нього в майстерню, дивлюся, як він займається з учнями, дотепер пише картини, щоправда, уже не долає таких відстаней, як ми колись «намотували», досліджуючи Старобільщину. Там є колоритні села з цікавими назвами: Половинкино, Бесідівка, Москалівка, Титарівка, Шульгинка, Хворостянівка, Вишневе, Оріхове, Новоомелькове, Верхня Покрівка, Веселе, Антонівка, Садки... Біля деяких сіл дотепер добре видно вали — залишки стародавніх військових укріплень. Триста років тому в Дикому полі оселялися втікачі з різних місць, пізніше облаштовували військові поселення, що охороняли Слобожанщину від Кримського ханства, турків. Коли я вперше потрапив у Коктебель, Феодосію, то був уражений збігом: Старобільщина і Крим «перегукувалися» краєвидами-нагір'ями і колоритом: те ж срібло ковилу, сонячна припиленість чебрецю, полину, воронця, ті ж запахи. У мене виникла робота, що поєднала Старобільщину, Крим і Святогорський монастир на Сіверському Донці на Донеччині. Я став писати картини, які з погляду композиційної побудови не нагадують певного місця, бо образи виникають в результаті злиття вражень від різних земель — у них стільки рідного, родинного виявилося. Це відкриття принесло мені велику радість.
Відчути малу батьківщину мені допоміг поет Анатолій Порохня. Він жив у тісній комірці, де були тільки солдатське ліжко, стілець і скриня (замість столу), у котрій зберігалися рукописи. Анатолій часто залишав житло через вікно, щоб не турбувати рідних: матір, сестру з сім'єю, і так само повертався додому. Фронтовик, контужений на Курській дузі, він потрапив у полон, після війни опинився в американській окупаційній зоні. Йому радили: «Вибирай будь-яке місто світу, учися, працюй, ти молодий». Він вибрав Батьківщину. У рідному Старобільську Порохня жив під наглядом КДБ, часто навідувалася міліція, погрожувала: «Ми тебе відправимо на лісоповал, ти — дармоїд». А він говорив: «Я працюю» і показував свої рукописи. Формував цілі збірки, але його не друкували. Анатолій Порохня прожив 73 роки, його життя обірвалося в 1997 році, після себе він залишив скриню рукописів. Потім майже все було спалене родичами. Мій друг-старобільчанин, доктор філософії Шункар Супіханов (я ріс з ним і його братом Борисом, нині заступником міністра аграрної політики, на одній вулиці) врятував частину рукописів. За фінансової підтримки Бориса Супіханова видано збірку Порохні «Я в природу ввійшов». Одинадцять років минуло, як його не стало, і лише тепер поети, літературознавці і шанувальники поезії мають можливість прочитати його вірші. Їхній вердикт: справжня поезія, український авангард. І це попри те, що Анатолій Порохня практично був відірваний від великої літератури і культури, усе життя прожив у провінційному містечку, багато часу проводив на річці, природа його годувала. Він часто бідував, але морально жодного разу не здався, увесь час виявляв себе саме як поет, співтворець.
— Ви теж, напевно, могли стати поетом?
— Навчаючись на третьому курсі філології Харківського університету, я надрукував в обласній газеті вірші, присвячені Старобільську, і потрапив у поле зору земляка — Леоніда Івановича Чернова, заслуженого художника України, професора Харківського художньо-промислового інституту. Він через студентів-старобільчан у 1967 році знайшов мене. До 1990-го, за життя Леоніда Івановича, я був майже членом його родини, у його майстерні осягав не тільки ази образотворчого мистецтва, а й основи колоризму, бачив, як твориться картина від перших замальовок до завершення, коли вже вдягається в раму. Під його впливом я знову повернув на стезю художника. Чернов був чудовим педагогом, він ніколи не накидав своєї волі, ставився до учнів з огляду на їхні можливості, здібності, бачив головне і делікатно його розвивав.
Маючи душу подвижника, Леонід Іванович вирішив створити у рідному Старобільську художню галерею. Зібрав у харківських, київських і луганських друзів-художників картини, етюди, акварелі, літографії. У 1977 році привіз у місто свою персональну виставку. Юрій Цимбаліст організував у Будинку піонерів експозицію. Місто отримало «офіційний дар», що мав оселитися в краєзнавчому музеї, який ремонтувався. І що ж ви думаєте? Усе виявилося марним. Дев'ять років картини експонувалися в Будинку піонерів завдяки зусиллям Цимбаліста (поки його не звільнили за нагадування про долю картин), ніхто з місцевої влади жодного разу не відвідав виставки! Краєзнавчий музей, який планували відремонтувати ще до початку дев'яностих, дотепер не відремонтований! Приміщення потихеньку здають в оренду, картини розтягли невідомо куди, а це близько трьохсот творів відомих майстрів.
Я, до речі, дуже важко пережив лиховісні дев'яності, сім'я бідувала, картини не купували. Та на початку XXI століття мені дуже пощастило, у моє життя ввійшла сім'я меценатів Гриньових. Борис Вікторович Гриньов — генеральний директор концерну «Інститут монокристалів» НАН України, академік, професор, поціновувачів мистецтва, колекціонер. Він спілкується з художниками з усієї України, разом з дружиною Тетяною Владиславівною підтримує їх. Завдяки Гриньову тільки в столиці в мене відбулося чотири персональних виставки.
— Ви — переконаний реаліст. Чому від Ваших робіт відскакують усякі інші «ізми»?
— Так, я реаліст і завжди ним буду. Хоча бували моменти, коли я звертав з цього шляху. Дванадцять років я працював у вологому і темному підвалі, поруч — майстерні колег, ми малювали в різних манерах і напрямках, щоправда, абстракціоністи й авангардисти в радянський час були «підпільниками». Коли розвалився СРСР і почали приїжджати емісари з різних країн купувати роботи, я опинився в ситуації зовсім невигідній, до модерністів у підвали ходили, роботи купували, а на мої картини не було попиту. Одного разу мене просто «дістали»: коли клієнти зазирнули й до мене в майстерню, колеги завернули їх буквально з порога. Я їх потім запитав: «Хлопці, навіщо ви це робите?». А вони: «Сашко, не ображайся, ти до цієї «обойми» художників не належиш». І я вирішив їм довести, що не ликом шитий, за кілька місяців підготував і презентував у Харківській спілці художників абстрактно-авангардну виставку. Її майже всю розкупили німці і китайці з Гонконгу. Раніше, наприкінці 1980-х мої абстрактні роботи закупили Сумський і Харківський музеї. Навряд чи те мене нині тішить, оскільки це «не моє». Для того, щоб бути цікавим абстракціоністом чи авангардистом, потрібно ним народитися, до цього просто так не приходять. Я побешкетував, аби щось комусь довести. Успіх виявився зовсім несподіваним для тих людей, які мене до своєї «кухні» і близько не підпускали. Після того я займаюся тільки тим, до чого душа лежить. Мене тепер нічим не спонукаєш податися в абстракціоністи.
— Чому?
— Тому що це не природно. На Сході кажуть так: «Чим відрізняється людина від Бога? Бог — це людина мінус бажання. А людина — це Бог плюс бажання». Коли маємо забагато бажань, виявляємо себе нетворчо. Коли ж задовольняємося тим, що дає наша доля, не повстаємо проти цього, тобто діємо за біблійним законом: «Не моя воля, але Твоя пребуде вовіки, Господи», тоді перебуваємо в тому світі, котрий створений для того, щоб ми в ньому жили і ним втішалися. А створювати паралельний світ — це вже богоборство, незгода зі світом Божим, протидія Божому світу.
— Тобто усі ці «каляки-маляки», ламані лінії, фігури, спонтанні плями — це богоборство?
— Це бісівщина в мистецтві, дуже небезпечна річ. За все доведеться платити. Вигадувати щось — означає, власне, прирівнювати себе до Творця, а це гріх, не можна цього робити. Тому я, люблячи все суще, оспівую земне і вдячний долі, що мені дано таку скромну можливість, я роблю все для того, щоб максимально виявляти себе в цьому. Для мене любов і краса — синоніми. Коли Достоєвський говорив, що краса врятує світ, він мав на увазі, що врятує любов'ю.
Коли люди люблять, вони добрі батьки, добрі друзі, добрі працівники, добрі громадяни, тоді країна стає державою, де нажива не править балом, прокладаючи собі дорогу по трупах. Найстрашніше для будь-якої нації, коли співвідношення між поганими і добрими людьми схиляється до поганих.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»