ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ЛАТЕНТНА ЗЛОЧИННІСТЬ У ЗАКОНІ
Згідно з оприлюдненою Міністерством внутрішніх справ інформацією, за перші шість місяців нинішнього року зареєстровано 208 тисяч злочинів, що на понад три відсотки менше, аніж у першому півріччі року торік. Що ж до окремих видів злочину, то, за звітами, від крадіжок до вбивств, — суцільне зниження. Таку динаміку можна було б вітати, якби то було результатом поліпшення криміногенної обстановки в країні. Але, на жаль, все це — наслідок маніпуляції статистикою, механізм якої розкрив на прес-конференції перший заступник міністра Михайло Клюєв. Причому, йшлося про маніпуляції абсолютно законні.

Якось, у перші роки незалежності України, один з тодішніх керівників МВС шокував журналістів інформацією про те, що у такій відносно благополучній країні, як Німеччина, щороку, у перерахунку на душу населення, злочинів скоюється у десять разів більше, аніж в Україні. Свідомість відмовлялася сприймати цей факт, оскільки така шалена розбіжність суперечила усім нашим уявленням про західноєвропейський спосіб життя. Втім, шок досить швидко минув, коли почали розбиратися в термінах. Виявилося, що подія, яку німці трактують як злочин, у нас називається лише заявою чи повідомленням про злочин. І в Україні з цих заяв та повідомлень тільки кожна десята подія кваліфікується як злочин, й у зв'язку з нею порушується кримінальна справа. Тож якщо в цьому питанні розібратися детально, то виявиться: щодо криміногенної обстановки ми не надто відрізняємося від Німеччини, як, зрештою, й від усієї іншої Європи.
Аби читачеві стала зрозумілою суть статистичних маніпуляцій, варто згадати одну статтю Кримінального кодексу України (ККУ), на яку дуже часто посилаються правоохоронці і про яку дуже мало знають пересічні громадяни. Це стаття 11: «Поняття злочину», другий пункт якої вартий того, аби навести його дослівно: «Не є злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі».
У перекладі на більш зрозумілу мову це приблизно звучить так: якщо у вас обікрали квартиру чи видурили мобільний телефон, то це ще не означає, що проти вас скоєно злочин. Це означає лише те, що проти вас скоєно дію, яка містить ознаки крадіжки або шахрайства. Якщо потерпілий повідомить про свою пригоду до міліції, там його заяву приймуть і належним чином зареєструють — у МВС з цим нині дуже строго. Але кримінальну справу можуть і не порушити, і тоді цей злочин до статистики не потрапить.
Від чого це залежить, спитаєте ви? Та від суми матеріального збитку завданого потерпілому. Нині, згідно з деякими законами (в тому числі «Про державний бюджет» та «Про податок на доходи фізичних осіб») цей «поріг» становить 772 гривні. А з 1 січня 2009 року сягне аж 907 гривень, оскільки прожитковий мінімум весь час зростає. Якщо ж сума викраденого менша, виноситься постанова про відмову в порушенні кримінальної справи відповідно до ст. 11 п. 2 Кримінального кодексу України — через малозначність. І злочину ніби й не було.
Тож тепер, коли механізм формування статистичних відомостей став хоч трішки зрозумілим, подивімося на офіційні цифри з іншого, незвичного боку. У 2006 році, наприклад, в Україні була зареєстрована 131 тисяча крадіжок, а у 2007-му — тільки 114 тисяч. Зниження невеличке, але приємне. Такою є тенденція й нині: у першому півріччі 2007 року було зареєстровано 54 тисячі крадіжок, а у першому півріччі нинішнього — 50 тисяч.
Отже, підстави для оптимізму нібито є. Якби не одна прикра обставина: за словами Михайла Клюєва, лише торік за результатами перевірок заяв громадян про крадіжки в Україні ухвалено 498 тисяч постанов про відмову в порушенні кримінальної справи. І всі через малозначність, бо сума заподіяного збитку не дотягувала до кримінального «порогу», який тоді становив 600 гривень. Іншими словами кажучи, щороку майже півмільйона злочинів не потрапляє до статистики! Напоказ виставляється лише одна з шести крадіжок.
Погодьтесь, що після усвідомлення цього факту інформація про те, що кількість зареєстрованих крадіжок торік порівняно з попереднім роком знизилася аж на 17 тисяч, аж ніяк не свідчить про те, що красти стали менше. Аналогічна ситуація і з випадками шахрайства, котрих щороку реєструється 15-16 тисяч, а 80 тисяч заяв від обдурених людей лишається «за бортом».
Але найчастіше не відображається в офіційній статистиці злочин, передбачений статтею 125 ККУ — умисне заподіяння легких тілесних ушкоджень. Щороку за цією статтею порушують близько десяти тисяч кримінальних справ, зате в трьохстах тисячах випадків заявникам відмовляють.
За Кримінально-процесуальним кодексом, заподіяння легких тілесних ушкоджень належить до тієї рідкісної групи злочинів, за якими кримінальна справа порушується не інакше, як за заявою потерпілого. Але юридична пастка не в цьому, а в тому, що справу порушує не міліція, а суд. Причому внаслідок недосконалості законодавства утвердилася хибна практика, коли потерпілий, котрого, наприклад, ударили по обличчю, спочатку має звертатися не до суду, а до міліції. Там за його заявою проведуть перевірку, але в порушенні кримінальної справи відмовлять, про що винесуть відповідну постанову. Після цього людина має взяти в міліції довідку про те, що їй там відмовили, і лише тоді йти до суду. Здавалося б, для чого держава, замість того, щоб оперативно покарати кривдника, ганяє свого громадянина-платника податків то в одну свою установу, то в іншу? А для того, щоб він швидше втомився шукати справедливості. Щоб швидше проковтнув образу, змирився і не набридав своїми скаргами працівникам міліції та суду. А найобразливішим є те, що це не бездіяльність чи саботаж виконавців на місцях: така процедура легального ухилення від реєстрації злочинів передбачена нині чинним законодавством.
Мимоволі виникає враження, що вітчизняні парламентарі цілком байдужі до проблем простого люду. Звичайно, ні 772, ні 907 гривень — для народного депутата не гроші. І по обличчю його просто так ніхто не вдарить. Хіба що інший народний депутат, та й то у залі Верховної Ради й обов'язково перед телекамерою. Але варто би «слугам народу» нарешті подумати й про те, що через «мудрі» закони їхні виборці стали практично беззахисними перед злочинцями, а злочинці — безкарними перед законом.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ЗАРПЛАТА ДІТЯМ — У КОНВЕРТАХ
• ДОБРОДІЙНІСТЬ НЕ ЗАВЖДИ БУВАЄ БЕЗКОРИСЛИВОЮ
• ХРОНІКА ПРИГОД

назад »»»