ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
МІСТ ДО ЦИВІЛІЗАЦІЇ

НАПРИКІНЦІ ЛИПНЯ ВІДЗНАЧАТИМЕТЬСЯ 1020-а РІЧНИЦЯ ХРЕЩЕННЯ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Ця подія позначилася на розвитку історії, мабуть, усієї Східної Європи. Починаючи з Києва, у 988 році християнство швидко поширилось на всі давньоруські землі, що духовно об’єднало окремі племена в єдиний православний народ. Колишні язичники отримали можливість долучитися до європейської цивілізації, яка розвивалася під впливом християнських ідей.
Як зазначив Президент України Віктор Ющенко, «це свято не тільки нашої духовності, а й нашої державності». Починаючи з часів князя Володимира, утверджувалася і розвивалася потужна незалежна християнська держава, правонаступницею якої є сучасна Україна.
Про історичне значення хрещення Русі, передумови, розвиток і наслідки цієї події для історії України ми розмовляємо з Єпископом Васильківським, вікарієм Київської єпархії, головою інформаційно-видавничого управління Київської патріархії Євстратієм.
— Деякі історики висвітлюють подію хрещення Київської Русі як факт, що відбувся винятково завдяки примхливій волі князя Володимира. Якби в нього на той час був інший настрій або інші обставини, Україна пішла б зовсім іншим шляхом?
— Це, м’яко кажучи, надто спрощений підхід до історії. Суб’єктивний фактор, звісно, дається взнаки, але об’єктивні обставини є значно вагомішими. Християнство в українських землях з’явилося ще задовго до правління князя Володимира. Хрещення за часів князя — не початок процесу християнізації в Київській державі, а радше логічне завершення багатовікової його історії.
Перша проповідь християнства в межах території нинішньої України пов’язана з ім’ям Андрія Первозванного. Ми також знаємо про християн, які жили в Криму ще в першому столітті. Серед них було багато висланих з Рима та інших міст Римської імперії. Зокрема, святий Климент — єпископ Римський, жив у Херсонесі на межі першого і другого століть. Ми знаємо про святих мучеників і святителів готських. А готи, як відомо, заселяли Крим і причорноморське узбережжя біля півострова. Ми знаємо і про мучеників скіфських. До речі, скіфами в античні часи називали всі народи, які жили на північ від Чорного моря. Зрозуміло, що така велика подія, як хрещення держави, зміна офіційної державної релігії, не могла відбутися з волі одного тільки князя, хай би яким могутнім і впливовим він був.
Літописи свідчать про прийняття християнства окремими русичами ще за часів Аскольда і Діра, про християн часів князя Олега. А за часів Ігоря християни були вже настільки значною групою суспільства Київської держави, що згадуються в офіційній угоді між Візантією та Руссю, у якій йдеться про Русь хрещену і Русь нехрещену. Як відомо, і княгиня Ольга не тільки сприяла розвитку християнства, а й першою серед правителів держави Київської прийняла його. Отже, всі ці події стали підготовкою до хрещення, і це зафіксовано в літописі.
— Особистість князя Володимира досить суперечлива. Наприклад, Микола Костомаров зображує його жорстоким, кровожерливим і розбещеним, який мав близько 1000 наложниць...
— Кожна видатна особистість в історії не залишає якогось однозначного сліду. Гадаю, для оцінки дій тих чи інших людей, з погляду церкви і Святого Письма, найкращим є той метод, про який сказав сам Господь Ісус Христос: «За їхніми плодами пізнаєте їх».
Ми знаємо, що принесло християнство Київській державі — вона докорінно змінилася. Змінився і сам Володимир. По-перше, князь не тільки полишив багатожонство і став вірним чоловіком однієї дружини, а й повністю змінив погляди на шлюб та сім’ю, на взаємини чоловіка і жінки, стосунки між батьками і дітьми в Київській державі загалом. Він підніс значення жінки, яку раніше вважали цілком безправною.
Християнство стало джерелом освіти. Почали з’являтися книжні училища, які сприяли розвитку літератури і не тільки релігійної, а й наукової. Почав підвищуватися рівень освіти. Це вже яскраво видно на прикладі митрополита Іларіона Русича. Його «Слово про Закон і Благодать»,— блискучий риторичний, історичний богословський твір, який має літературне й історичне значення.
— Але хрещення киян відбувалося не зовсім добровільно... Відомі слова князя Володимира: «Якщо хто не прийде завтра на річку — багатий чи бідний, жебрак або раб, той буде мені ворог». Чи не призвело це до появи значної кількості так званих «номінальних» християн?
— Зрозуміло, що держава за своєю природою є апаратом примусу. Скажімо, ніхто не хоче сплачувати податки, але всі бажають користуватися суспільними благами, які безкоштовними бути не можуть. Подібно до цього для спільного добра було непотрібно, щоб князь Володимир доклав певних зусиль наказав киянам приходити на річку, щоб охреститися. Вони прийшли і охрестились. А це свідчить про те, що християнство на той час вже було досить відомою релігією і народ не вважав її поганою.
Якими б негативними подіями, з погляду сучасного суспільства, не супроводжувалося прийняття християнства, загалом це був надзвичайно позитивний крок.
— А яким чином прийняття християнства позначилося на створенні монолітної держави, адже є влада світська і є влада духовна?
— З огляду на державні інтереси єдність і згуртованість населення була надзвичайно важливою, тому об’єднання навколо моральних і духовних ідеалів було конче необхідне.
Від часів античності відомий є вираз — поділяй і володарюй! Тобто розділене, роздроблене суспільство, роздроблений народ, який не має спільних ідеалів, усвідомлення спільної мети, може бути слабким і стати легкою здобиччю для завойовників. Князь Володимир побачив, що саме в Церкві є ті духовні ідеї і моральні ідеали, які ефективно можуть стати центром, що об’єднає різнорідне населення держави.
— У світі є багато церков, багато конфесій, а Ви говорите про необхідність створення в Україні помісної православної церкви. Чи немає тут протиріччя?
— Помісність — це чинник, пов’язаний із зовнішніми обставинами буття Церкви, а внутрішнє Вселенська церква — єдина. Тож помісність є формою, яка дає змогу якнайкраще реалізовувати місію Церкви у тій чи іншій країні, у тому чи іншому суспільстві, серед того чи іншого народу. Бо вона, з одного боку, допомагає якнайкраще доносити до народу, до віруючих Слово Боже зрозумілою мовою, у зрозумілому культурному контексті і в той же час захищає Церкву від того, щоб бути інструментом політичного впливу ззовні.
До речі, і в наш час ці питання є актуальними. Тому що, з одного боку, Церква є душею суспільства, тим моральним чинником, з яким звіряють свої дії і життя громадяни. А з іншого, не може бути повноцінної незалежності і суверенності держави, якщо Церква перебуває не просто в духовному зв’язку (бо всі православні церкви є в духовній єдності), а в адміністративному підпорядкуванні, коли віддаються певні накази і розпорядження, що часто випливають не так з церковних, як з політичних інтересів лідерів інших держав.
Ми прагнемо добросусідських взаємин з усіма народами і перш за все з російським, білоруським і румунським — нашими православними братами-сусідами. Але за збереження союзу любові і миру, прагнемо взаємної поваги і невтручання у внутрішні справи. Тому помісність Української православної церкви є саме тим автокефальним і незалежним статусом, який сприятиме таким відносинам, за яких духовна єдність відокремлена від адміністративної підпорядкованості.
також у паперовій версії читайте:

• ЩО ПРИТЯГУЄ МІСІОНЕРІВ?

назад »»»