ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СІМ’Я
СПАЛЕНІ НА РОДИННОМУ ВОГНИЩІ
У цьому матеріалі мова піде про життєві трагедії людей від молодого до старшого віку. Долі не склалися через комплекси, нажиті у сім’ях, де дітей виховували шаблонно та бездушно. Зазирніть в обличчя юрбі — чи часто побачите вільну людину з невимушеною усмішкою серед напружених аж до «урочистості» сірих постатей?
Розібратися у прикрих помилках наших героїв (яких усе свідоме життя водили на шворочках, як маріонеток, авторитарні батьки) нам допомагатиме кандидат психологічних наук, завідувачка кафедри психології Київського інституту бізнесу та технологій Людмила Гридковець.

Історія перша. Надбаний інфантилізм
Вікторії сорок три роки. Вже багато літ живе у стані апатії, буденної закляклості й вирішує проблеми елементарного виживання. На Андріївському узвозі вона продає виплетені власноруч гачком незугарні та безформні капелюшки і сукні-«кольчужки». До того ж, її вироби висять не вздовж вулиці, а дещо збоку, і споглядає вона перехожих, почуваючись у недільному людському вирі цілком автономно.
Чимало років тому жінка жила ще «максимально живою», а не такою анемічною сновидою, як нині. Вона приїхала до столиці з області працювати на заводі, навіть секцію дзюдо відвідувала. Все робилося всупереч поглядам батьків, які не покладали на неї жодних надій. Вони «запрограмували» її як невдаху, особливо нічим не обдаровану, цілком посередню. Тоді Віка вступила до Інституту журналістики, далі перейшла на заочне відділення, тинялась по знятих «кутках» у квартирах алкоголіків, помалу цідила гроші з випадкових підробітків. Коли закінчилося навчання, намагалася працювати за фахом — це обмежилося пошуком спонсорів для якоїсь релігійної телепрограми, яку невдовзі закрили. На жаль, з Вікторії не вийшло і не могло вийти журналіста, її погляди на світові трагедії обмежуються бідканнями щодо стану здоров’я базарних продавців, що і у мороз, і у дощ, і у спеку на «посту» біля своїх прилавків. Крім того, лексикон у Віки скромний, прямо сказати, мовлення недолуге. У неї навіть немає публікацій у пресі, а під час переїзду від одних квартирних хазяїв до наступних десь загубився диктофон.
Вона стомилася поневірятися по чужих кутках і переїхала до батьків у село, звідки під час вихідних приїжджає до Києва торгувати плетеними витворами своєї знекровленої фантазії. Батьки постійно сварять її за те, що вона невдаха і що життя її нічого не варте. Вона сидить обабіч узвозу і згадує ті два роки, коли була щасливою, жила з коханим, який задля неї полишив сім’ю, та власне, і жити їм було ніде, тому деколи ночували... у лісі. Вікторія у запалі доводить, що той, хто не ночував у листопаді на кленовому листі десь на заміських пагорбах, хто ніколи не був голодним і в опозиції до цілого світу, той не має права називатися журналістом (і сміх, і гріх...). Коханий чоловік помер. Вікторія не сподівається знайти іншого партнера, бо не уявляє ні з ким подібної гармонії.
Жінка з обвітреним обличчям і у чудернацькому капелюшку намагається торгувати. По буднях фарбує стіни у батьківській хаті та слухає нескінченні докори. Деколи їй дозволяє переночувати у себе брат — у нього київська квартира та батьківська підтримка. Жінка переконана: світла смуга її життя минула, а сьогодення має колір полярної ночі...
Висновок психолога. Це справді людська трагедія і досить поширена у людському бутті ситуація. Початок її слід шукати у родині героїні. У сім’ях, де у дитини формують почуття невпевненості у собі, де батьки пригноблюють дитячу особистість, усе вирішують за неї за принципом «я краще знаю», «ти ще малий і нічого не вартий», «штампуються» такі долі. Часто у таких родинах існує розподіл нащадків на дітей-улюбленців і дітей-маргіналів. Улюблена дитина (у випадку з нашою героїнею — брат) отримує певні дивіденди або позитивний кредит для своєї реалізації, її в усьому підтримують. Дівчинка-маргінал часто чує на свою адресу: «Що з неї взяти, хіба що заміж видати». У такої дитини формується неприйняття себе. Коли вона народжується, батьки ставляться до неї, як до обузи, не приділяють їй уваги, не пестять, не вважають своєю надією і демонструють це, не виказують їй любові через те, що вона є на світі.
А перший рік життя дитини — то рік базової довіри чи недовіри до оточення. Дитина, в якої сформована недовіра до зовнішнього світу, опиняється у трагічному стані: з одного боку, вона не приймає себе, бо її не приймають батьки, і водночас вона не довіряє батькам. Така людина живе у замкнутому колі неприйняття, ізольованості. Якби поруч опинився мудрий старший друг чи родич, який би міг відігріти серце любов’ю цій людині у підлітковому віці, був би шанс на виправлення самооцінки.
Позбавлені любові, юні тяжіють до злочинства чи пияцтва, або намагаються компенсуватися за рахунок — підкреслено демонстративного визнання. У таких випадках людина не шукає свого покликання, а хапається за першу-ліпшу справу, котра, на її думку, може переконати інших, що вони стосовно неї помилялися, вважаючи примітивною істотою. Коли людина пішла не за покликанням, а за «компенсацією», виявляється, що вона нічого не може досягти в обраній сфері. Як наслідок, постійно акцентує для себе на кожному кроці (батьки додають хмизу у багаття), що вона справді не здатна нічого досягти у життя. Людина набуває досвіду... власної неспроможності. Часто вона відмежовується від зовнішнього середовища, їй важко когось полюбити, впустити іншу людину до свого життя. Таке може статись з нею хіба що як виняток з правила.
Прикметно, що Вікторія на своїй «роботі» знаходиться не серед людей, а обабіч, вона більше спостерігає, вона нібито присутня у сторонніх розмовах. Насправді вона повністю соціально ізольована. У результаті поглиблюється особистісна криза і криза сенсу життя, а також криза покликання. Розвивається почуття нереалізованості.
Свого часу вона довірилася одній людині — чоловіку, і створила образ, який дозволив їй повноцінно жити. Шанс на те, що їй зустрінеться інша людина, мінімальний, адже недовіра до світу надзвичайно велика.
Незважаючи на зрілий вік, у Вікторії формується певний інфантилізм — це своєрідне «прикриття». Така людина не може піти на роботу, тому що вона є соціально неадаптованою, а у «роботі», яку собі вигадала, поняття соціальної значущості присутнє. Інфантильність — певний внутрішній стан, коли шляхи доступу до її досвіду не розвиваються, а починають стиратися. Цей стан спровокований у неї відсутністю навичок використання того, що вона має. Проте ця захисна реакція утримує її від деградації.

Історія друга. «Прислужувати всім!»
Марині Іванівні шістдесят. Вона — пізня дитина військового та домогосподарки. Батьки в дитинстві практично не звертали на неї уваги, не купували подарунків. Матір казала, що соромиться перед сусідками, бо її донька негарна. Дівчинка росла привітною і була завжди готова догодити всім. Так вона доводила світу користь власного існування. Проте заміж Марина вискочила (вперше і вдруге), ніби чекаючи на панацею, яка вилікує самотню душу. Коли жила вже з другим чоловіком, викроювала між двома роботами годину, аби заскочити додому (обранець працював удома) і зварити йому свіжого супу, бо він не їв нічого вчорашнього. Чоловік пішов, і своє бажання догодити, щоб її цінували, жінка перенесла на дочку. Донька знайшла собі студента і цілодобово верещала, як Проня Прокопівна: «Мамо, я хочу фату!» Мама знайшла якийсь підробіток і влаштувала бучне весілля. Проте молоде подружжя вижило «берегиню» з трикімнатної квартири до престарілої бабусі, «патріарха роду», тієї самої егоїстичної Марининої матері, за якою давно був потрібний догляд. Десь років зо три тому Марина Іванівна раптом розгнівалася, мовляв, життя минуло марно, у бажанні сподобатись рідні, тепер сиди-пильнуй стару бабу, «А я ще б вийшла заміж!» Усе залишилося по-старому, тільки чомусь Марина Іванівна почала надмірно використовувати косметику, нібито ходить у масці, хоча сама вважає, що у неї «молодіжний період». Проте зрозуміло, що невдовзі вона стане схожа на свою матір, що її інтереси поволі зникатимуть, притлумлені спілкуванням з матір’ю...
Висновок психолога. Тут річ у тім, що батьки не приймали дитину, а дитина увесь час намагалася привернути їхню увагу. Так виник цей сценарій життя — вона має всім прислужувати, щоб завоювати увагу і любов до себе. Все життя вона не чоловіка шукала, а образ власних батьків. Догоджаючи йому, вона продовжувала вислужуватись перед батьками.
Такий протест, який у неї відбувся три роки тому, певно, насправді становив переосмислення життя. Коли людина переосмислює життя, у цьому є прощення: тоді, коли ми справді пробачили, ми є вільними і можемо робити все, що хочемо. Марина Іванівна не пробачила батьків за те, що у неї так склалося життя. Згодом вона змирилася із ситуацією. Чим далі вона житиме зі своєю матір’ю, тим більше добиратиме її образу, інтереси доньки вже починають входити в унісон з материнськими.
А те, як Марина Іванівна догоджала дочці — це своєрідна компенсація. Бо тоді у неї не було нікого, аби прислужувати, а їй було дуже важливо відчути власне значення. До речі, люди, з якими жорстко поводилися їхні батьки, часто ліберально поводяться з власними дітьми. Це знову-таки, компенсація, тому що вони не знають, що таке норма. У батьківській родині вони відчули на собі тільки патологію. У власній сім’ї починають так само руйнувати своїх дітей, або дозволяють їм усе, і зайве у тому числі.
Стосовно доньки Марини Іванівни, тут усе просто. Батьки розлучилися, і матір намагалася підкупити її, насправді вона не знала, як поводитися з дочкою, і купувала її увагу, щоб та не перейшла на бік батька.

Історія третя. «Бригада» проти матері
Леонідові тридцять п’ять років, він живе разом із матір’ю у 12-метровій «готельці». Матір у нього непривітна, все життя тисне на нього, наче гранітна брила. В юності він навіть пішов до бандформування, аби подолати страх перед матір’ю, щоб купити собі житло і відділитися від неї (тоді ще вони жили вдвох у двокімнатній квартирі). Рік Леонід просидів у СІЗО. Далі вирішив поводитися тихіше і започаткував із друзями новий «бізнес» — по виселенню з квартир п’яниць, самотніх і душевнохворих. Горе виселених людей в очах Леоніда не йшло в жодне порівняння з силою його бажання піти від матері. «Бізнес» прогорів, за борги довелося продати квартиру і оселитися з матір’ю на втричі меншій території. Увесь цей час з Леонідом була Олена — їхній зв’язок тривав дев’ять років. Дев’ять років жорстокого поводження з жінкою — у неї розсічена брова, притлумлена гордість, а коханий сп’яну хизується перед друзями тим, що його жінка — «домашня тварина». Деколи Олена повставала — на роботі, у районній податковій інспекції, вона керувала відділом, користувалася повагою, «ставила на місце» бізнесменів, а вдома не життя, а суцільна наруга над собою. Протиріччя вирішилося просто — Олена... спилася. Леонід влаштувався шофером на власній машині, щоденно палить «траву» і чіпляється на вулиці до юних дівчаток. Є у нього і постійний зв’язок — одружена Люба, яка чомусь ладна залишити сім’ю та двох дітей, аби перейти до нього. Проте умов поки що немає...
Висновок психолога. Матір вселила у Леоніда страх, пригнобила його особистість, волю. Тому він переносить жорстокість на інших. Маючи комплекс меншовартості, аби вивищитись в очах оточення, він принижує іншу людину, й водночас йому здається, що він «піднімається» у власних очах. За таким принципом формуються садомазохістські стосунки, саме у нього вони чітко простежуються. Живучи з матір’ю, він почувається жертвою і отримує задоволення мазохістського характеру, процес страху породжує у нього хвилювання. Натомість, коли він живе з іншими жінками, він пригноблює їх і на рівні несвідомого карає в них власну матір. Тут ні про яку духовність, ні про які людські цінності не йдеться. Мовиться тільки про певне виживання за екстремальних умов. Леонід не просто зранена людина, він має серйозні патології. Така людина не може знайти роботу, тому що вони будуть проявлятися, і в колективі її не триматимуть. По-друге, така людина у соціумі не може створити позитивний образ. Таке життя може закінчитися трагічно на знак протесту проти їхнього з матір’ю спільного життя...
* * *
Внутрішньосімейні стосунки часто є непроникними для стороннього ока. Але... «люди обідають, і тут розбиваються їхні серця...» Часто-густо до обідів зводиться спілкування між рідними. Людські трагедії, описані нами, свідчать не лише про авторитаризм батьків, а й про те, що наші герої не знають норм поводження зі своїми коханими та нащадками. І ця «ненорма» множиться...

Ірина КИРИЧЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• 17 ПРИЧИН ПОДРУЖНЬОЇ ЗРАДИ

назад »»»