ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
МАРК РОЗОВСЬКИЙ:«ТЕАТР ПРОТИСТОЇТЬ ДЕБІЛІЗАЦІЇ СУСПІЛЬСТВА»
З воістину легендарним Марком Розовським мені пощастило познайомитися і поспілкуватись в театрі «Колесо» на Андріївському узвозі під час I міжнародного театрального фестивалю «Подія». Марко Григорович привіз свою постановку «Все минає. Життя і доля», яка, до речі, була відзначена гран-прі.

Творча біографія метра вражає, як розкішний розчерк блискавки. Народився майбутній народний артист Росії третього квітня 1937 року в Петропавловську-Камчатському. Закінчив Московський державний університет імені Ломоносова і Вищі сценарні курси при ВДІКу. З 1958 року керував студентським театром МДУ «Наш дім». У 1969-му театр закрили.
Ставив спектаклі в Ленінградському великому драматичному театрі («Бідна Ліза» за Карамзіним та «Історія коня» за «Холстоміром» Толстого) й у Ризькому Театрі російської драми («Убивець» за Достоєвським). Пізніше блискуче «вивів в люди» «Амадея» Пітера Шеффера і «Брехтіану» за творами Бертольда Брехта у МХАТі імені Чехова.
Багато працював на естраді, здійснив першу в Радянському Союзі постановку рок-опери Журбіна «Орфей і Евридика».
У 1983 році організовує Театр біля Нікітських воріт, його спектаклі не раз стають лауреатами міжнародних фестивалів. Репертуар дуже різноманітний, тут і «Доктор Чехов», і «Дві істоти в безмежності» (Достоєвський), і «Театральний роман» Булгакова, і «Романси з Обломовим» за романом Гончарова, і «Дядя Ваня», і «Бенкет під час чуми». І знакові п'єси самого Розовського: «Червоний куточок», «Концерт Висоцького в НДІ», «Тріумфальна площа», «Пісні нашого двору», «Пісні нашої комуналки». Закордонна драматургія представлена іменами Кортасара, Юсефсона, Камю, Артура Міллера, Кафки, Іонеско. Його інсценівка «Історія коня» йшла на Бродвеї, вистава була показана у 30 країнах світу, зокрема, у Національному Лондонському театрі, Королівському театрі Копенгагена, Статс-театрі в Стокгольмі й у багатьох інших.
Марко Розовський — автор сценарію телефільму «Д'Артаньян і три мушкетери», семи книг про театр, а також понад п'ятисот публікацій у періодичній пресі (оповідання, рецензії, статті тощо).
Професор, він викладає в декількох театральних і гуманітарних вузах.
— Марко Григоровичу, спектр Ваших інтересів — журналістика, театр, кіно, музика, КВК, журнал «Юность», «Литературная газета» (Євгеній Сазонов), «Юморина», фестиваль «Золотий Остап», п'єси, оповідання... Чим Ви займаєтеся всерйоз?
— Насправді всерйоз я цікавлюся театром — і тільки театром. Усе решта, перераховане Вами, сприймаю як тренаж руки, гру фантазії, гімнастику розуму. Усе почалося з естрадної студії МДУ «Наш дім». Вистави, які ми робили в 60-і роки, були своєрідним театральним самвидавом. Цією інфекцією студійності я заразився назавжди. Але, повторюю, моя головна робота — писати п'єси і ставити їх.
— Писати п'єси і ставити їх — різні професії.
— Я з Вами не згоден. Можете навести тільки, мабуть, один приклад на доказ своєї правоти — Чехова. Але Антону Павловичу пощастило: поруч з ним були Станіславський і Немирович-Данченко, тому писання ним п'єс поєдналося з їхніми режисерсько-постановочним рішенням — і народився Художній театр! Причому, пощастило не тільки Чехову, а й Станіславському з Немировичем.
— Наскільки я знаю, Ви часто буваєте в Києві і приятелюєте з нашими театрами. З ким особливо?
— Дуже теплі стосунки склалися з театром «Колесо» на Андріївському узвозі. Наша трупа не раз була учасником фестивалю «Відлуння», що відбувався на крихітній сцені «Колеса», і я пишаюся, що один з моїх моноспектаклів був відзначений тут гран-прі, я нескінченно вдячний міжнародному журі, прізвищ членів котрого не знав, і вони мене не знали особисто, тому лауреатів визначили абсолютно об'єктивно. Річ у тому, що багато фестивалів, у всякому разі в Росії, перетворюються на «міжсобойчики», де різного роду театральні клани розподіляють між собою пиріг і тим задоволені, тому що хвалять один одного, підносять на п'єдестали. Об'єктивного підходу стає дедалі менше, на цьому тлі позитивно вирізняються міжнародні фестивалі, котрі організовує театр «Колесо» і його невгамовна керівник Ірина Кліщевська. Чудово, що очолюваний нею театр нарешті одержав додаткове приміщення, два колеса — це вже велосипед, на якому можна рухатися швидше. Дай Боже, з'явиться чотири колеса і театр перетвориться в машину, у нього мусить бути перспектива, він повинен мати більше простору, якщо цитувати Пітера Брука, котрий, до речі, висловив думку-попередження: «Театр — це не будинок, не приміщення, це те, що відбувається на підмостках, це насамперед життя». Розвиваючи його думку, скажу: театр — це життя людського духу в порожньому просторі, і якщо це відбувається, то щасливими є і актор, і режисер, і художник, усі служби, і, звісно, глядачі.
Український і російський театри споконвіку йшли завжди в ногу, тому що вони насамперед людяні. Нелюдяне мистецтво нам огидне, але воно не дрімає, наступає — і на вас, і на нас. Відбувається комерціалізація мистецтва з усілякими негарним явищами, і в порожньому просторі далеко не завжди виникає життя людської душі, досить часто порожнеча розмішує порожнечу і порожнечею поганяє.— Ось чого митцям треба уникати. Позитивна енергія має бути в будь-якого художника, тим більше в лідера театральної справи, мають панувати професійні, добрі стосунки в трупі — без інтриг, злості, без відчуття самітності. Вирішувати проблеми можна тільки тоді, коли на сцені являє себе живе мистецтво.
— У Києві ваш театр показав спектакль «Все минає. Життя і доля» — інсценівку за двома творами Василя Гроссмана. Відомо, що письменник одним з перших написав про український Голодомор і єврейський Голокост. Він викрив Леніна і Сталіна як одне ціле, як митець підтримав великого філософа — киянина Миколу Бердяєва, котрий стверджував, що Леніну було наплювати на чесну дискусію, на пошуки істини, його цікавила тільки перемога. А яка грань для Вас найбільш важлива в поставленій Вами виставі?
— Мені здається, що Василь Гроссман й став великим російським письменником (нині це зрозуміло, як божий день) насамперед тому, що першим показав: людина в XX столітті, незалежно від того, чи це єврей, чи росіянин, українець, білорус, татарин, німець, гинула між Гітлером і Сталіним. Ці два «жорна» перемололи мільйони людей.
— А Солженіцин хіба про це не писав?
— Солженіцин викрив сталінщину, насамперед у своїй головній книзі «Архіпелаг ГУЛАГ». Якщо ми подивимося на європейську культуру довоєнних і післявоєнних років, на творчість будь-яких лауреатів Нобелівської премії, то зауважимо спроби дослідити і викрити нацизм, гітлеризм у Європі, це немов погляд убік Гітлера. А от першою і єдиною людиною, що комплексно все охопила, глибоко зрозуміла і відтворила історичну правду в художніх образах, не публіцистично, є Василь Гроссман.
Вистава складається з двох жіночих монологів, причому один з них промовляється не зовсім так, як написав письменник, це, перепрошую, моє режисерське мовне трактування тексту Гроссмана — звучить так званий суржик, не українська і не російська мова, не її перекручення, а говірка того населення, що жило на прикордонній території між Росією й Україною, цей синтез розмовної мови відображає звичайну людину в радянській реальності.
Терміна «голодомор» у Гроссмана ще нема, але найстрашніший текст, який тільки є про голодомор, написаний, на мою думку, харків'янином Василем Гроссманом, це мають знати і пам'ятати в Україні. Гроссман багато зробив для викриття причин Голокосту. Борець проти фашизму, письменник-фронтовик, що воював за Сталінград, член різних комісій, він добре знав те, про що пише. Гроссман відобразив народну трагедію, що сталася через діяння двох кривавих катів. У романі «Життя і доля» є пронизливий лист з гетто матері, яка має загинути, звернений до сина (після цих слів Розовський зробив паузу, його душили сльози...— В. К.).
Наш спектакль — це ніби художня квінтесенція, наше розуміння Гроссмана, специфіки Гроссмана, спроба розпізнати його мистецтво й особливості письма. Перший монолог актриса читає в п'ятикутній зірці, що є знаком кривавої радянщини, а лист з гетто вимовляється з шестикутної зірки Давида. Це два голосіння, і, якщо визначати жанр, то це голосіння, подібне до того, як у народному побуті голосять плакальниці, і наш спектакль — це своєрідний зойк, плач двох різних жінок. Дві драматургічні частини взаємодіють, іскрять, взаємопроникають, і виникає глибинний зміст, про який, мені здається, і мріяв Василь Гроссман.
— Скільки років вашому театру?
— Виповнилося 25. Під цю дату ми одержали, за рішенням уряду Москви, нове приміщення. У штаті 38 артистів і приблизно стільки ж працює за угодою. Наш театр маленький, але красненький: різноплановий, різностильный, різноформний, різномовний, різноманітний жанрово, кожен новий спектакль не схожий на попередній.
— Скільки всього відбулося постановок?
— Близько сотні.
— Чим новим порадували глядачів у ювілейному році?
— Спектаклем «Сліпа красуня» за практично невідомою п'єсою Бориса Пастернака, лауреата Нобелівської премії, яку я знайшов і відкрив, вона зроблена чернетками, це моя драматургічна переробка, але в ній немає жодного мого слова, крім якихось вигуків і службових слів, це — текст Бориса Леонідовича. Мені здається, що це велика п'єса за своїм замахом, але вона залишилася не закінченою, її Пастернак писав під час цькування, у ній є відповіді на чимало питань російської історії.
Друга прем'єра — спектакль на сучасну тему за п'єсою «Love bombing, або Шведська сім'я» сучасного шведського драматурга Яна Вальдекранца (він артист Королівського драматичного театру, брав участь у виставах Бергмана, відтак почав писати п'єси, я зацікавився однією з його перших п'єс для двох акторів). Остання прем'єра в нашому театрі — це дебют у драматургії відомого сучасного російського прозаїка Олександра Кабакова — п'єса «Знаки». Дуже хльостка гротескна трагікомедія в дусі Тарантіно, навіть за участі трупа, при цьому дуже серйозна в усіх смислових відношеннях.
— Україна оголошена митцями зоною культурного лиха, у ній знищують мистецтво і культуру, забираючи в художників простір — у буквальному і творчому сенсі. А яка ситуація в Москві?
— Я не можу сказати, що у нас знищують мистецтво і культуру, їх ніхто знищити не зможе, тому, будь ласка, не хвилюйтеся з цього приводу. Інша річ, що діячів мистецтва і культури можна знищити, посадити у в'язницю чи вбити, як це зробив товариш Сталін, скажімо, з Михоелсом і Мандельштамом, з українськими митцями — список величезний. Але культура виживає попри все, і при Сталіні творили Пастернак, Ахматова, Зощенко, Булгаков. Так, вони переживали колосальні життєві труднощі, голодували, зазнавали принижень, образ публічного осуду з боку офіціозу, але залишилися чесними велетнями культури двадцятого століття. Врешті-решт, мистецтво, я в цьому абсолютно переконаний, перемагає.
— Ви так райдужно говорите. Невже в Москві на театри, музеї, книгарні не тиснуть?
— Принаймні не забирають приміщень. Головне досягнення пострадянського простору (та й радянського, бо ще за Горбачова цей закон був ухвалений) — закон про скасування цензури. Він актуальний досі, у театрах роби, що хочеш, інша річ, що у зв'язку з цим виникає інакша міра відповідальності, бо хтось волю розуміє як свавілля, а хтось працює чи намагається працювати, як треба.
— Чи є тепер, на Ваш погляд, актори рівня Смоктуновського, Лаврова, Ульянова, Євстигнєєва, Леонова?
— Є дуже багато талановитих молодих артистів. Але часто молодь, і не тільки молодь, розтрачує себе на дурниці, на якусь маячню, от у чому головна небезпека. Театр комерціалізується, починає торжествувати порожнеча і цьому, на жаль, досить часто сприяють талановиті люди. Є, звісно, цьому пояснення, як прогодувати себе і сім'ю, наприклад. Тому актор бере участь в антрепризі, де мистецтва набагато менше, ніж можна було б сподіватись, хоча все-таки є.
Я взагалі спокійно ставлюся до цього, тому що мистецтво має траплятися зрідка, його не може бути густо, на кожному кроці. Якщо ми будемо жити у світі мистецтва, то збожеволіємо, ми маємо вміти вибирати, цінувати найкраще, маємо визнавати, що є щось вище, а щось низьке, негідне. На жаль, нині низьке дуже добре збагачує, стає вигідним, у нього вкладають величезні кошти, низьке тріумфує, стає, виявляється, цікавим юрбі, потреба в низькому зростає, і це страшно.
— А це не може переважити, як сталося в Давній Греції, коли вже не набиралося духовного мінімуму, потрібного для розвитку народу?
— Давно уже переважило, масова культура перемогла культуру, але це не означає, що культури немає, їй насправді нічого не загрожує, вона як була, так і буде, тому що культура — це бог, і скільки б ми не замахувалися на бога, він не зменшиться, ми тільки демонструємо наше безсилля. Зрозуміло, народ у цьому безкультур'ї перетворюється у чернь, бидло, котрим легше маніпулювати. У Росії, я це відчуваю, провадиться певна свідома політика на приниження культури, головний ворог держави, яка хоче маніпулювати черню,— це саме культура. З одного боку, нема радянських ідеологем (це дуже добре), а з другого — торжество порожнечі, яка розбухає за допомогою телебачення, попси, масової культури. Порушено пропорцію, а це вже державна політика, її втілюють конкретні канали, котрі опускають народ. Для митців це, звісно, дуже тривожний і небезпечний фактор.
— Але в Росії є культурологічні телеканали, насамперед потужний канал «Культура».
— Проте вони тонуть у потоці помиїв. Це не тільки я зауважую. Коли Сергій Іванов був міністром оборони, він на засіданні за участі колишнього міністра культури Соколова сказав, що відбувається дебілізація суспільства. Наголошую: це міністр оборони Росії, а не міністр культури поставив діагноз: «дебілізація суспільства».
— І хто ж за цією дебілізацією суспільства реально стоїть?
— Насамперед рубль і долар. Тому і ставка — на низькі інтереси широкої публіки.
— І все ж назвіть гідні, на Ваш погляд, акторські імена.
— Ви їх знаєте за фільмами, але є феєрично талановиті люди, котрі не «висуваються» з театрів, їх — легіон, я вважаю, що й у Театрі біля Нікітських воріт блискуча плеяда артистів, але ви можете не знати їхніх імен, тому що вони не знімаються в серіалах, вважають це халтурою, зате на театральній сцені демонструють унікальну майстерність, протистоять дебілізації суспільства.
А з так званих медійних артистів я поважаю Євгенія Миронова, Сергія Безрукова, Володимира Машкова, Олену Корикову, Машу Миронову, вони дуже талановиті люди, питання в тому, на що вони тільки іноді себе витрачають.
Дешевому протидіє високе, глибоке, справжнє. Його могутність залежить від позиції кожної людини, зокрема й від читачів вашої газети.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»