ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
НА МІСЦЕВІЙ МІЛІЦІЇ ПРОПОНУЮТЬ ПОСТАВИТИ ХРЕСТ
Минулого понеділка у Верховній Раді зареєстровано законопроект про внесення змін до закону «Про загальну структуру і чисельність Міністерства внутрішніх справ України». Законотворці пропонують вивести із штату МВС місцеву міліцію. Простіше кажучи, ліквідувати її.

Якщо хтось думає, що місцева міліція (іноді її називають муніципальною) — винахід доби незалежності України, то глибоко помиляється. До 1934 року, наприклад, уся міліція була муніципальною. Це тепер ми звикли, що її традиційна трирівнева структура має такі назви: районний відділ внутрішніх справ, вище — обласне управління внутрішніх справ, а на найвищому рівні, у Києві,— Міністерство внутрішніх справ. А тоді не було ні відділів, ні управлінь, ні самого МВС, чи то пак, НКВС. Були ради народних депутатів, при них — виконавчі комітети, а заступник голови виконкому був одночасно начальником адміністративного відділу і начальником міліції, байдуже, якого рівня: районної, міської, окружної чи обласної. Міліція — і все. Це слово сприймалося так, як нині словосполучення із словом прокуратура: районна прокуратура, обласна прокуратура тощо.
Міліція перестала цілком підпорядковуватися місцевим радам лише після створення республіканських та загальносоюзного наркомату внутрішніх справ, тобто з 1934 року. Але при цьому, за формами фінансування, вона була досить строкатою. Наприклад, у 1991 році у спадок від Радянського Союзу Україні дісталося 484 тисячі працівників системи МВС, з яких атестованими, тобто такими, що мали звання, було тільки 126 тисяч. Робота лише 55 відсотків працівників фінансувалася з державного бюджету.
Близько 20 відсотків фінансували себе самі — це були підрозділи позавідомчої, а нині Державної служби охорони, які охороняли ті чи інші об’єкти й отримували за це гроші за комерційним принципом. Вісім відсотків належали до так званої відомчої міліції, котра фінансувалася з бюджету великих підприємств і обслуговувала саме їх. Решта 17 відсотків — з місцевих бюджетів. Саме ця категорія працівників тоді називалася місцевобюджетною міліцією, а пізніше — місцевою.
Згідно з положенням про радянську міліцію, затвердженим Радою міністрів СРСР 8.06.1973 р., виконкоми рад народних депутатів могли утримувати за свої кошти персонал спецприймальників для дрібних хуліганів та інших правопорушників, ув’язнених на термін до 15 діб. Крім того — приймальники-розподільники для бродяг, медвитверезники, дитячі кімнати міліції, а також деякі підрозділи ДАІ, зокрема ті, котрі наглядають за станом доріг, дорожніх знаків та світлофорів. Але у своїй повсякденній діяльності ці служби підпорядковувалися не виконкому, а начальникові відділу внутрішніх справ того района чи міста, на території якого вони були розташовані.
Голова виконкому ними не керував і такого права не мав — від нього залежало дати гроші чи не дати. Але й цього чинника не так уже й мало. Місцева рада може припинити фінансування, і тоді підрозділ доведеться розформовувати. А може й навпаки: профінансує усе, необхідне для нормальної життєдіяльності, а крім того ще й дасть премії, автомобілі чи то навіть квартири.
Протягом років незалежності загальна кількість працівників системи МВС України скоротилася в півтора раза — до 310 тисяч в основному внаслідок «переселення» в інші відомства пожежників та працівників в’язниць, котрі носили погони військовослужбовців внутрішньої служби, а також скорочення сторожів-пенсіонерів позавідомчої охорони, які не носили погонів взагалі. Натомість кількість атестованих працівників у міліцейських погонах, навпаки, у півтора раза збільшилася — до 190 тисяч, зокрема чисельність місцевої міліції зросла з 21 до 33 тисяч. Причому нею комплектувалися не лише другорядні служби, котрі, так би мовити, забезпечували благоустрій міста та комфорт городян, а й такі, що охороняли громадський порядок, розкривали злочини.
Місцева міліція не являла собою замкнутої відокремленої структури, а була розпорошена поміж іншими службами. Візьмемо, приміром, середньостатистичний район України із стотисячним населенням, котрий обслуговує стандартний райвідділ внутрішніх справ з трьохсот «багнетів». У ньому із сотні міліціонерів роти патрульно-постової служби з місцевого бюджету фінансується 15–20 посад, з 25 дільничних інспекторів — 5–6, з-поміж 20 оперуповноважених відділу карного розшуку — 3–4 особи. Зрозуміло, за таких умов місцева міліція аж ніяк не могла грати ролі «мушкетерів короля» чи «гвардійців кардинала», підпорядкованих комусь іншому, а не міністрові внутрішніх справ.
Такий стан речей цілком влаштовував тодішнє керівництво держави, про що свідчить указ Президента Україні Леоніда Кучми від 22 січня 2001 року «Про створення місцевої міліції». Правда, потреби її створювати не було, оскільки вона фактично функціонувала, тільки мала назву місцевобюджетної, проте цим указом у її діяльності було дещо підвищено роль місцевих рад. Однак упродовж кількох наступних місяців у державі відбулися події, які змусили її керманичів змінити свій курс у цьому питанні на 180 градусів: 21 червня того ж року Верховна Рада України схвалила Бюджетний кодекс, статтею 85-ою якого заборонила місцевим радам фінансувати витрати на правоохоронну діяльність, тобто утримувати місцеву міліцію.
Пояснити це якимось протистоянням між президентом і парламентом не випадає, бо саме тоді між главою держави і більшістю депутатського корпусу було досягнуте відносне порозуміння. Більш логічним було б припустити, що Леонід Кучма засумнівався у цілковитій до нього лояльності з боку місцевих рад, а тому не став ризикувати, залишаючи в їхніх руках навіть такий незначний важіль впливу на силові структури, як місцева міліція.
Тим часом 33 тисячі працівників, роботи яких оплачували місцеві бюджети, немов зависли в повітрі. Отже, їх треба було скорочувати. Але цього не сталося, і МВС, яке зазвичай скаржилося на брак коштів, напрочуд швидко знайшло 214 мільйонів гривень на їхнє щорічне фінансування.
Відтоді так і повелося: місцева міліція де-юре є, але де-факто — ні, бо утримується за кошти з державного бюджету. Мінуси такої системи очевидні, оскільки районні, міські та обласні ради могли б знайти на потреби правоохоронців набагато більші суми. Секрет у тому, що не для всіх. Там, де міліція працює добре і обслуговує населення якісно,— давати більше грошей. Там де працює погано — не асигнувати зовсім. Це і є той резерв, котрий могло б використовувати МВС, якому завжди не вистачає грошей, але протягом семи років цього не робить. Тепер, якщо закон про виведення місцевої міліції із штату МВС буде затверджений Верховною Радою, про цей резерв можна буде надовго забути.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• CИТУАЦІЯ НА АВТОШЛЯХАХ ПОЛІПШУЄТЬСЯ
• ХРОНІКА ПРИГОД

назад »»»