ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СВІТ ЖІНКИ
«БАРВИ ЖИТТЯ» НІНИ ІГНАТЕНКО
Сільське життя — «заземлене»: господарські клопоти, днювання на городі... Хіба тут до поезії?
Тож справжнім дарунком долі стало знайомство з людиною, яка завжди була господарем на землі. А вихід її поетичної збірки «Барви життя» — то відгук серця на пережите. Та хоча голос поетеси чистий і дзвінкий, у її поезії переплелися біль і смуток. Познайомившись ближче, дізналася, що на відверту сповідь запрошує людина із незагоєним болем, який відлунює через багато років. На дні Канівського водосховища назавжди лишилося село Гусинці — «Держава Дитинства» Ніни Ігнатенко.

«Лиш зацвітає котик
на лозинці, —
У снах мені
з’являються Гусинці»
«Моя маленька «перлинка» лівого берега Дніпра — моє тихе село Гусинці,— із щемом у голосі говорить Ніна Ігнатенко.— Ми жили під горою, біля криниці в діда маминого дядька Дзюбенка Григорія Павловича. Коли у 1933 році від голоду померли мої дідусь і бабуся, то мою 14-тирічну маму забрав до себе дядько. Село потопало в зелені. Тут була артіль, де люди плели верейки і в’язали віники. Чоловіки заготовляли лозу, працювали в лісгоспі в сусідньому селі або в рибоколгоспі у Ржищеві».
А дітям роздолля! Найбільше запам’яталася Ніні весняна повінь, коли Дніпро виходив з берегів. Дитинство на річці — це воля і цілком доросла відповідальність. Це натреновані і сильні руки, здатні впоратися з човном. І не треба тобі Венеції, щоб приплисти на човні до школи.
«У моїх рідних Гусинцях я закінчила шість класів,— згадує Ніна Борисівна.— А потім моя «Держава Дитинства» була знищена». Під водами Канівського моря загинули не лише Гусинці. Кожен селянин, який отримав гіркий статус переселенця, назавжди втратив свою батьківщину. Щоправда, школярка Ніна тоді ще не усвідомлювала всієї глибини трагедії. Разом з батьками дівчинка опиняється в селі Сошникові. Це нині, із сумом оглядаючись у минулі дні, Ніна Борисівна гірко зітхає. Це нині в її тривожних снах постають рідні Гусинці. А дитині чи багато треба? Аби були друзі і лунали пісні (а співати Ніна Ігнатенко любила змалечку). Любов до пісні, до слова — вони беруть початок із щасливої пори дитинства. Із тієї чистої дніпровської води... Тож таким природнім був потяг до поетичного слова. Написала. Заклеїла конверт і з завмиранням серця почала чекати звістки з Києва. Як оцінять доробок столичні поети? Відповідь не забарилася. Із дитячої газети дорослі люди писали: «Друже, ще слабенький віршик у тебе...» Дитячою свідомістю збагнула: не судилося. Вона забула, що таке «творити». Життя переселенців потребувало повної «мобілізації», як на війні. Треба було призвичаюватися до нового місця.
Село Головурів Бориспільського району стало її другою батьківщиною. Тут у них з чоловіком народилися діти. Після закінчення Переяслав-Хмельницького педагогічного училища своє життя Ніна Ігнатенко пов’язала з освітою. Працювала вихователькою в дитячому садку, заступником директора школи з навчально-виховної роботи. Нині опікується бібліотекою в рідній школі.
Поезія, пісня — без цього важко уявити українську душу. І все ж десь на самому денці свідомості жило переконання: свої почуття можна вилити не лише у поетичному слові. Треба по краплинці зібрати дорогоцінні спогади ще живих односельців, завдяки яким Гусинці житимуть у людській пам’яті. Те, чим захопилася Ніна Борисівна, називається краєзнавчою роботою. А для неї та робота стала часточкою її душі, яка воскресила з мертвих затоплені Гусинці.

«Людська душа — немов велика скриня»
Можливо, той біль за втраченою «Державою Дитинства» колись би й втамувався. Живуть же якось люди, призвичаюються до нових місць. У такому разі ліпше ніколи не повертатися до минулого. Але той, хто хоча б раз у житті бачив затоплену Свято-Преображенську церкву, навряд чи забуде цю картину.
Ніні Ігнатенко вдалося поспілкуватися з живими свідками багатьох подій, які визначали історію її села.
Згадувала Ганна Пилипівна Парпалій: «Гусинці були знамениті тим, що тут був скит монахів. Вони були працелюбні: сіяли зернові культури, закладали парники. Окрім того, що розводили велику рогату худобу і тримали курей, вони мали олійницю, крупорушку і навіть паровий млин. Була в монахів церква у колишній панській будівлі, але, бувало, їхній священик ходив правити і в панську церкву. В одному приміщенні була лікарня і лавка, поряд — свій цвинтар. Скит проіснував до 1919 року. Свою обитель монахи залишили після того, як почастішали набіги різних банд.
У Гусинцях діяла артіль «Лозовик», де сільські майстри плели звичайні кошики і навіть дитячі колиски. Стільці, крісла і колиски відправляли до Борисполя, Києва, Миколаєва і Херсона. Після війни діяльність артілі урізноманітнилася: на колишніх монастирських землях вирощували просо — сорго, з якого виготовляли віники.
Після війни на цвинтарі в Гусинцях знайшли свій останній прихисток троє Героїв Радянського Союзу: Олексій Карташов, Джуманіяз Худайбергенов та Григорій Горфункін. Тут же покоїлася 15-річна партизанка Фрося Ворона, яка загинула від кулі поліцая. Лише після війни стало відомим ім’я сміливця, який поховав її на своєму подвір’ї. Це був місцевий житель Самійло Кубрак. Коли ж Гусинці пішли під воду Канівського водосховища, прах дівчини перенесли в село Старе.
Є в Ніни Ігнатенко такі поетичні рядки: «Людська душа — немов велика скриня» — наче перегук із заповітом Олеся Гончара: «Собори душ своїх бережіть».
...До своєї «Держави Дитинства» Ніна Ігнатенко протоптала стежину п’ять років тому. Щоправда, густою травицею не довелося йти. До затопленого села прямували на човнах. І побачивши Свято-Преображенську церкву, яку навіть вода не взяла, не втримала сльози. Цей дивовижний витвір рук людських і досі видно з дніпровської кручі.
Якась фантасмагорична картина: під водою — село, а в церкві правиться служба. І хоча розумієш, що рідна земля, «споришеве подвір’я», «шовкові трави, наче коси» — все зникло на дні рукотворного моря, у серці закрадається надія: а що як оживе ця скривджена земля?
І хоча вже 50 повноводих весен прошуміли, вже й діти стали на крило (успадкувавши від мами потяг до творчості: дочка Алла — поетеса, а онука Віталіна — юна художниця), а любов до рідної землі не згасає. Свою журбу переливала в пісню (до речі, її чоловік, Іван Васильович, керує хором при Будинку культури. Отож справді співуча родина — Авт.). А поезія... Вона просто ніколи не зникала.

«Я хочу мудрою, як осінь, залишатись...»
У Вороньківській середній школі зібралися друзі Ніни Борисівни, щоб послухати її поетичні рядки, порадіти з народження її книжки. Вороньківська школа, що в Бориспільському районі, справді незвична. Скажіть, чи кожна столична школа може похвалитися музеєм літератури рідного краю? Учитель-методист Надія Гриценко, його «хрещена мати», переконана, що подібні музеї мали б з’явитися в кожній школі. Але для цього треба бути небайдужим. У Вороньківському музеї дбайливо зберігаються матеріали, пов’язані з літераторами-земляками.
...Хрестоматійні рядки поезії Павла Тичини «О, панно Інно...» знають усі. Дослідники стверджують, що сам автор сумнівався, кого із сестер Коновал — Інну чи Поліну — він справді любив. Є припущення, що хоча Тичина присвятив поезію панні Інні, усе ж його обраницею була Поліна. До речі, Інна померла від сухот у молодому віці, а її сестра Поліна вчителювала у Вороньківській школі.
...«Поетом трагічної долі» називають у Воронькові свого земляка Бориса Мамайсура. Максим Рильський щиро привітав молодого поета, назвавши його талановитим. Та доля Мамайсура склалася трагічно — перебував у психіатричній лікарні (за зв’язок з дисидентськими колами). Коли він вийшов звідси, то це була зовсім інша людина: усамітнився, ні з ким не спілкувався. Завдяки старанню земляка, письменника Миколи Карпенка, твори Мамайсура були перевидані.
Музею передають справді раритетні речі (один чоловік подарував книжки з бібліотеки Коцюбинських). «Тепер музей літератури рідного краю поповнить поетична збірка Ніни Ігнатенко «Барви життя»,— сказала Надія Гриценко. А на читачів чекають нові зустрічі з її поезією.
«Я хочу мудрою, як осінь, залишатись,
В тумані сивім ткать рожеві мрії»,—
щиро відкриває свою душу поетеса. Болить їй усе нині суще на землі. І та відплачує їй любов’ю.

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• БЛИСК І БАЛЬЗАМ ДЛЯ ГУБ — НЕБЕЗПЕЧНІ
• СУМКИ: ПИСК СЕЗОНУ
• МАТРІАРХАТ НА ПІДПРИЄМСТВІ?

назад »»»