ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ЕВА ГАТА:«ПОКИ ЖИВЕМО — МОЖЕМО ВСЕ»
Один з найвеличніших здобутків людства — писемність, а одна з найвеличезніших насолод — читання. На жаль, читають дедалі менше, книжку витискають «наркотичні» Інтернет, ТБ, азартні ігри. Але є сподівання, що люди схаменуться і повернуться до книжки, бо спочатку було Слово.

Знайомство з письменницею Евою Гатою додало мені оптимізму, адже рідко вдається зустрітися з дійсно щасливою людиною, а саме такий образ часто постає в її творах і саме такою є поведінка цієї сонячної жінки, чиє обличчя майже постійно усміхнене.
Ева Гата народилася у Львові. Нині є доцентом кафедри прикладної математики Львівського національного університету імені Івана Франка. Життєве покликання — навчати студентів і писати книжки. Останніх три роки активно співпрацює з Афінським і Салоніцьким університетами (Греція), пише філософсько-містичні романи, які, на її думку, змінять світ на краще.
До речі, за паспортом вона Ольга Коссак. Звідки таке псевдо — Ева Гата? Ева — це перша жінка, а «гата» грецькою мовою — кішка. У книжці письменниці «Очищення, або Роблю, що хочу» одна з новел має грецьку назву «Кано о ті фело», тобто «Роблю, що хочу». Це, звісно, не означає, що захотів — і побив чиїсь вікна! Роби те, що належить, але будь вільним, не таким, якому зазвичай наказують. Письменниця вважає, що робить те, що хоче, бо відчуває, що йде за покликом. Кішка гуляє там, де захоче, а людина — там, де найповніше з натхненням себе реалізує.
— Пані Ево, з чого почалась творчість?
— Якось я збагнула, що справді є щасливою людиною, так складалося. Мені всі казали: «Тобі таланить, в тебе все добре в житті». Гадаю, що це не була якась даність, я, напевно, це сама в собі виховувала, мабуть, ми щасливі не тому, що щастя з неба падає, ми його творимо. Творимо своє життя.
Я завжди цікавилася філософією, читала різних мислителів у пошуках відповідей. Якось подумала: недарма ж вони писали розумні речі, треба їх у своєму житті застосовувати. Оскільки я математик і люблю розв'язувати різні приклади, вирішила ті ідеї випробовувати: а що буде, як я зроблю те, або се... Почала аналізувати (головне, нікого не звинувачувати): якщо в моєму житті є певні негаразди, а я скористаюся конкретними умовиводами, значить, отримаю певний результат. Якщо я себе змінюватиму — у мене зміниться життя. І раптом починають з'являтися сюрпризи,— тому що я перестаю нарікати і починаю сприймати світ таким, який він є. Я мала погані стосунки з різними людьми, змінила їх на хороші. Греція раптом «звалилась з неба» як подарунок долі, мене туди запросили. Люди роками домагаються посади, а я без жодних протекцій отримала цікаву роботу. А який письменник може похвалитися тим, що напився води з Кастальського джерела? Я це зробила. Прийшло чітке розуміння: якщо я здатна чогось дуже захотіти і вмію поставити завдання — я це отримаю.
Часто думала: а що я залишу людям? Те, чого навчала студентів? Добре чи погано — студенти оцінять, принаймні я намагаюся вкладати душу... А що ще можу зробити? Написати книжку і поділитися тим, як я змінила своє життя на щасливе. Один прочитає і втілить, другий, третій... І подякують. А як п'ятдесят читачів, тисяча... Мій чоловік, чесно кажучи, боявся, казав мені: «Ну, видаси. Але ж ти не уявляєш, як на тебе всі накинуться». А виявилося, що ніхто не накинувся. Навпаки, позитивно зреагували.
— А чому мали накинутися?
— Тому, що я не філолог, не професійний письменник. І справді, я все життя цікавилася тільки прикладною математикою. Написання підручників навчило чітко і лаконічно висловлювати думки, але художні твори — це небесна сфера. Я спробувала, написала, і мені сказали, що вийшло на добре. Сама не сподівалася. А читачі до того ж стверджують, що мною написане допомагає жити. Мене почали запрошувати, розпитували про ті чи інші «складнощі буття». Люди, які були, можливо, зі мною не в дуже добрих стосунках, після прочитання моїх книжок ставали друзями, пізнавали і приймали мене завдяки моїй книжці.
В Афінах чудово пишеться, я там зачиняюся і на самоті творю. Колись письменники, прагнучи до творчості, виїжджали десь у село або на острови. От і я п'ятий роман написала в Греції.
— Відомий композитор Левко Колодуб якось мені сказав, що в Україні є дві неймовірно безправні «касти» — композитори і письменники: складно видати (донести до людей) і симфонію, і роман.
— Я видаю за свої гроші.
— А винагороду врешті отримуєте?
— Тут схема така. Я написала твір і якщо вважаю, що він потрібен людям — видаю власним коштом. Приміром, книжка «Очищення, або Роблю, що хочу» накладом у тисячу примірників продалася за півроку. Тому вийшло друге видання, яке так само чудово розходиться. Якщо книжка корисна, то люди її куплять! Це закон гравітації. Отже, письменнику не треба чекати біля моря погоди і ходити з простягненою рукою: надрукуйте.
У Греції я зустрілась з відомим й авторитетним перекладачем, львів'янином, котрий уже 18 років живе в Афінах. У посольстві мене попередили: «Якщо Вам вдасться його зацікавити, то це ваше щастя». Ми зайшли в кав'ярню випити кави, і я даю йому свою книжку. Після кількох запитань він каже: «Я критик дуже суворий, проте якщо книжка мені не подобається, це не означає, що вона погана». Запитую: «Скільки коштуватиме її видання?» — «Дві тисячі євро за переклад і дві тисячі євро за те, щоб видавати грецькою мовою. Звісно, для мене чотири тисячі євро — дорого, але кажу: «Добре, Ви її прочитайте». На другий день перекладач телефонує: «Пані Ево, я хочу з вами зустрітися, готовий вашу книжку видавати власним коштом, бачу, що вона піде».
Знову-таки здійснилося без усяких «проштовхувань» і родинних зв'язків. Інша річ, що я можу не хотіти видатися за чиїсь гроші, оскільки прагну бути рівноправним партнером. Я ще не знаю, які будуть умови співпраці. Але якщо достеменно відаєш, що саме робиш і мета шляхетна, тоді світить удача, і не тільки в літературі, а й в усіх сферах.
— І все ж змоделюємо ситуацію: незаможний і непробивний автор написав геніальний твір. Що вдіяти, аби його видати?
— Еву Гату читати! У мене написано, що робити. Природа у всьому з нами погоджується. Якщо ви скажете, що ніколи не матиме грошей, їх у вас ніколи і не буде. Ви повинні собі поставити завдання видати цю книжку, і у вас з'являться гроші. Якщо твір потрібний суспільству, то завжди знайдеться людина, яка допоможе.
— Української літератури практично не знають за кордоном, це факт. Але українська література мало знана і в Україні. Відбулось повсюдне знищення книгарень, книжку ігнорують у мас-медійних структурах. А якою є ситуація на заході України, зокрема на Львівщині?
— Гадаю, ситуація у письменників і видавців однакова в усій Україні. А в якій країні, до речі, читають книжки? Ви думаєте, французи чи німці знають свою літературу? Чи греки?
— У Росії література на піднесенні, там ситуація кардинально відрізняється від української.
— Це тому що умови (передусім податкові) видання книжок в Росії і Україні кардинально відрізняються. У Росії вони дуже сприятливі.
— А в інших країнах, вважаєте, умови сутужні?
— Я вам сказала, за яку суму запропонували видати книжку скромного формату в Греції. Щоб покрити її собівартість, треба докласти багато зусиль. Ніхто за автором не бігає, не розкриває обійм. Книжку треба просувати, тобто якщо хочеш, щоб вона пішла в люди, треба й самому йти в люди, а не сидіти й чекати. Ніхто не прийде і не скаже: «Ой, ми прийшли до вас, щоб популяризувати». Автор сам мусить сказати читачеві: «Візьми, спробуй прочитай». Один прочитає, іншому порадить — з моїми книжками так відбувається.
— Ваші слова перегукуються зі словами Вагнера: «Талановитий композитор здатен написати оперу, а геніальний її поставити».
— Тут складна ситуація. Ти можеш донести твір до людей, а чи зрозуміють його, чи приймуть? Або ж швиденько сприймуть і ще швидше забудуть. Адже в будь-якому жанрі є мистецтво вічне і є модне.
Усі ми вібруємо, як згустки енергії. І Всесвіт насичений певними вібраціями, які перегукуються між собою. Якщо митець уловив «генеральні» (вічні) вібрації (тобто заклав у твір гармонію, вічні питання), тоді цей твір залишиться назавжди. А якщо уловив тільки тимчасові сплески й описав їх, здобуток кане в забуття. Людство не змінилося ні на йоту і не зміниться; в одній зі своїх книжок я про це написала. У Львівському оперному театрі висить велика картина художника Генрика Семирадського «На Парнасі». У центрі Афіна тримає терези (як Феміда), поруч з нею — всі музи й Аполлон, а внизу люди підскакують, хапають за шлейф Фортуну й Славу, що злітають у повітря,— і падають у прірву. Збоку сидить Кліо (муза історії), перед нею розгорнута книга і латиною написано: «Так було, так є. Чи так буде?». І я даю у своїй книзі відповідь: «Так буде завжди». Тому що всі люди однакові, вони ніколи не зміняться, вони приходять на Землю з однаковим набором добра і зла. Коли в серці перемагає добро, люди йдуть далі вгору, а коли перемагає зло — опускаються вниз, і на їхнє місце знову приходять люди з тим самим набором. Якщо автор зловить вічні істини, що відображають боротьбу добра зі злом, серцевину людських пристрастей, проблем і радощів, він залишиться у віках.
— Що для Вас у творчості є ключовим?
— По-перше, природа з нами в усьому погоджується, по-друге, світ справедливий, по-третє, весь фізичний світ довкола нас є відображенням нас самих.
— Розкажіть про Ваші «технології».
— Будда сказав: «Ми є тим, про що думаємо». Коли я пишу чергову книжку, відбувається постійна співпраця між мною і Всесвітом. Я йду по дорозі, дивлюсь на людину і пробую одним словом означити цю людину, здогадатися, про що вона думає: по очах, зовнішності, жестах... Коли розповідають про хвороби, одразу можна збагнути, що це за людина, або якщо знати про її хвороби, теж можна доволі точно визначити, про що людина думає.
Певний час я жила, приміром, життям Василини — головної героїні роману «З варяг у греки, або Історія, накреслена рунами». Під час написання книжки я переселяюсь в інші обставини, і це найцікавіше, тоді починаються казуси. Я чую фрази, які долинають,— підказки про те, що маю далі писати. Коли не знала, як має складатися доля героїв, кидала руни і вони самі розповідали про це. Я люблю різні містерії, хоча не цікавлюсь якимись ритуалами, докопуюсь до істин. Дуже люблю алхімію. До речі, три основних алхімічних кольори — це є комп'ютерна формула кольорів RGB, яку використовуємо в комп'ютерній графіці (це є давно винайдені, забуті і тепер згадані формули).
Я починаю пізнавати, що таке трикутник, трійця. Як здобути відоме? Кожен наш результат — це дитина, народжена від чоловічого і жіночого начал, і якщо мій результат поганий, значить, у мене не врівноважені ці два начала, і я отримую не той трикутник, який би хотіла. Необхідно все прискіпливо аналізувати, аби виправити ситуацію. Наприклад, я посварилася зі своїм шефом у Греції. Іду по Львову, переді мною грецька таверна, у якій я постійно п'ю каву. На дверях написано: «Ремонт». Я розумію: Греція зі мною посварилась... Я читаю знаки на кожному кроці і згодом переношу події в книжку.
— Кожен Ваш роман має історично-філософську підкладку?
— Так, для того, щоб твір був цікавий і мав хорошу ідейну основу, я використовую якусь філософську систему. У першому романі «Очищення, або Роблю, що хочу» я описала життя науковців і використала основні герметичні закони, у другому «З варяг у греки, або Історія, накреслена рунами» — філософію скандинавських рун. У романі йдеться про українок-заробітчанок, які працюють у Греції.
В основі четвертої книжки — версія «Атлантиди» Платона. Кожна держава виросла на своїй Атлантиді, яка потонула. Потім море обміліло, і з'явилася нова держава. От я і взяла якусь середню державу, що живе в темряві і котрій треба повернути сонце. Я використовую єгипетсько-еллінські містерії, зокрема, фігурує Бог Серапіс, симбіоз Осіріса і Апіса. Він є аналогом Зевса і Сонцебога. І люди очікують, що сонце врешті ось-ось засвітить.
У мене всі книжки закінчуються щасливо. Намагаюсь, щоб у читачів після їхнього прочитання з'являлося відчуття радості: «О, тепер я знаю, що мені робити».
— Невже всі Ваші книжки з хепі-ендом?
— Авжеж. У мене ніколи немає нещасливого фіналу.
— Що Ви читаєте? Порадьте читачам, на яких письменників звернути увагу.
— Окрім того, що я читаю філософські й історичні першоджерела, я намагаюсь підвищити свій мовний рівень завдяки творам хороших українських письменників, відомих і не відомих. Серед відомих: Марія Матіос, Оксана Забужко, Юрій Андрухович — майстри слова. А читаю, коли писати закінчую, щоб не збивало з пантелику, бо в кожного свої думки. Дуже люблю Віру Вовк, лауреата Шевченківської премії. Вона моя близька подруга, хоча в нас велика різниця у віці і вона живе в Бразилії. Регулярно спілкуємося з нею, з її посестрою Зоєю Лісовською-Нижанківською з Женеви, донькою першої української композиторки Стефанії Туркевич-Лук'янович (вона похована в Кембриджі). До речі, видавництво «БаК», яке публікує мої твори, видало і про неї книжку.
Люблю читати Паоло Коельо. До речі, у львівських газетах мені інколи закидають, що я його послідовниця, називають українським Коельо, хоча це не так. Між нами є спорідненість лише в тому, що і він, і я пишемо просто, може якісь ідеї і перегукуються, але я Коельо не мавпую, йду своїм шляхом. Іноді кажуть, що він поганий письменник, а я вважаю — хороший, в нього мільйони шанувальників. Приміром, я зауважила його популярність у Британії, Греції та інших країнах.
Останнім часом повністю перечитала Платона, бо зацікавилася Атлантидою, мені потрібні були знання про цю державу, тому я уважно перечитувала діалоги «Тімей» і «Крітій». Серйозно заглибилася в грецьку міфологію, особливо прискіпливо вивчаю все, що стосується Аполлона і Пана. Читаю Сапфо, знайшла цікаві ідеї. Захотілось перечитати «Лісову пісню» Лесі Українки, декілька її віршів мені неймовірно подобаються. Перечитала роман Хемінгуея «Старий і море», тому що в школі ніяк не могла зрозуміти, за що йому дали Нобелівську премію. Вкотре переглянула Кнута Гамсуна.
Отже, моє читання вельми різнопланове і різноманітне.
— З чим сокровенним хочете звернутися до наших читачів?
— Я би хотіла, щоб всім людям засвітило світло, щоб вони вийшли з темряви, перестали боятися, щоби не казали, що їм запізно робити якісь важливі складні речі і вони нічого не в змозі змінити. Коли помремо — то не зможемо, а поки живемо — можемо все! Не треба остерігатися найнеймовірніших учинків, не треба боятися вступити в прірву, бо в найкритичніший момент вискочить якась дощечка і підтримає вашу ногу. Обов'язково робіть те, чого прагне ваше серце.
— Не боятися ступити у прірву?..
— У старому фільмі «Індіана Джонс» головний герой у пошуку Граалю знайшов своєрідний амулет, на якому було написано, що треба ступити в прірву, і він збагнув, що це треба виконати. Індіана Джонс ступив у прірву, збоку виїхала дощечка і він перескочив. А якби злякався, то не перескочив би і не досяг мети.

Володимир КОСКІН

також у паперовій версії читайте:

назад »»»