ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ЯК УКРАСТИ КРЕДИТ?
Україна, здається, вперше у своїй новітній історії може зіткнутися із кризою, спричиненою перевиробництвом фінансових послуг у вигляді надання кредитів. Складні процеси, що відбуваються у банківській сфері, немов у краплині води відобразилися в одній окремо взятій приватній кримінальній історії, нещодавно розглянутій у Солом’янському районному суді Києва.

Двадцятичотирьохлітній киянин на ім’я Сергій не мав особливих причин нарікати на долю. Він виріс у родині із середнім рівнем достатку, що дало хлопцеві можливість здобути вищу освіту за фахом юриста-правознавця. Після закінчення вузу в нього не було потреби, як у деяких його однолітків, йти на біржу праці чи в якийсь інший спосіб шукати роботу: про нього подбав рідний дядько — полковник держбезпеки у відставці, який влаштував племінника у відділ економічної безпеки середньої руки банку.
Так Сергій взявся до перевірки фінансової спроможності фізичних осіб, котрі подали заяви про надання їм кредиту, за що сам отримував щомісячну заробітну платню в сумі три тисячі гривень.
Отже, стартові умови, як на юнака, у нього були непогані, але він виявився не з тих, хто задоволений своїм матеріальним становищем. Утім, Сергій, можливо, лише зітхав би, нарікаючи на долю через свою «принизливу бідність», якби не одна спокуслива обставина, що спонукала його до активних дій: зайві гроші валялися у нього мало не під ногами. Справа в тому, що перевірка клієнтів, особливо дрібних, проводилася у банку напрочуд недбало.
Кредит на придбання товарів широкого споживання зазвичай не потребує застави у вигляді майна, оскільки розрахуватися за нього вистачить і звичайної зарплати. Саме тому для отримання такого кредиту достатньо подати лише три документи: паспорт з відміткою про місце проживання, довідки про номер ідентифікаційного коду та довідки про суму доходу. Але навіть ці документи потребують перевірки. Працівники служби економічної безпеки банку мають відвідати помешкання потенційного клієнта, перевірити через податкову інспекцію, чи дійсно йому надано саме такий ідентифікаційний номер, і, найголовніше, відвідати місце його роботи і перевірити, чи працює він там і чи справді йому там платять саме стільки, скільки зазначено в довідці.
Проте в банку, де працював Сергій, інспектори не переобтяжували себе зайвою роботою, обмежуючись перевіркою відомостей у телефонному режимі. А так ретельно, як це потрібно за статутом, перевіряли лише п’ятого через десятого клієнта, коли сума кредиту сягала двадцяти тисяч гривень. Керівники установи, звичайно, знали про таку недбалість, але дивилися на неї крізь пальці, бо на це були певні об’єктивні причини.
Основними вкладниками банку, яких Сергій обслуговував, були індустріальні гіганти України, котрі зі своєї експортно-орієнтованої продукції мали стабільний дохід. Але банк, окрім цього, хотів заробляти на купівлі-продажу житла, оптово-роздрібній торгівлі та інших операціях з високоліквідним товаром, які швидко приносять прибуток. Аби залучити якнайбільше фірм, які займаються такими операціями, керівники банку зробили ставку на масовість: на першому етапі головне — залучити щонайбільше клієнтів — фізичних осіб, кредитування яких приносить невеликий дохід. Зате на другому етапі люди, задоволені тим, що їх обслужили швидко і без зайвої тяганини, зроблять банку неабияку послугу, рекламуючи його серед своїх рідних та знайомих, це сприятиме припливу вигідних юридичних осіб.
Інакше кажучи, не біда, що будуть втрачені копійки на десятьох ненадійних позичальниках, зате серед них обов’язково знайдеться один, котрий приведе надійного клієнта, від якого буде зиску на гривню. Така ризикована політика була характерна не лише для цього, а й для багатьох, інших банків. У нашому випадку Сергій не раз мав нагоду спостерігати, як його співробітники, користуючись політикою менеджерів на розширення кола клієнтів, масово приводили по кредити своїх близьких і при цьому не дуже прискіпливо перевіряли їхню платоспроможність. Так у хлопця народилася думка й самому трішки нажитися на цій вакханалії.
Суть афери, яку він замислив, полягала у тому, щоб отримати позики на підставну особу, яка не повертатиме грошей. Найзручніше задум було б втілити в життя, якби ця особа подала підроблені документи, які б надійно ховали кінці у воду, а перевірку надійності цього позичальника доручили би саме йому. За недбало проведену перевірку максимально суворе покарання, що йому загрожувало,— це догана і позбавлення премії в сумі одна тисяча гривень. Зате виграш мав би становити не менш як десять тисяч гривень.
На роль виконавця свого плану він обрав свою коханку Юлю — двадцятилітню студентку того самого інституту, яки закінчив він сам. Паспорт для неї він вирішив «позичити» в її однокурсниці Люди, котра, цілком їм довіряючи, іноді давала ключі від своєї квартири. Сергій знав, у якій саме шухляді зберігається паспорт господині, і вирішив ним скористатися: спочатку викрасти документ, замість фотокартки Люди вклеїти фотокартку Юлі, а потім використати його для отримання кредиту. У тій же шухляді він знайшов і номер податкового коду. Що ж до довідки про доходи з місця роботи, то тут йому став у пригоді один з його колишніх однокурсників, котрий відмінно володів комп’ютером і міг намалювати на ньому будь-який відбиток печатки. Причому так якісно, що мало хто міг відрізнити його від справжнього.
Підготувавши таким чином пакет документів, хлопець привів свою дівчину до банку і звелів їй звернутися саме до того кредитного інспектора і саме в той час, щоб усі надані нею матеріали надійшли на перевірку саме до нього, а не до когось іншого з його колег.
Першого разу афера пройшла на ура, і зловмисникам вдалося отримати цілих п’ятнадцять тисяч гривень, які за інших обставини Сергієві довелося б заробляти аж п’ять місяців. Проте юні остапи бендери на радощах скоро їх розтринькали в ресторанах і крамницях, так що їм невдовзі захотілося повторити оборудку. За аналогічною схемою вона їм вдалася і вдруге, також за допомогою викраденого паспорта одної з Юлиних однокурсниць. А от третього разу молоді люди припустилися помилки.
Якось знаходячись у гостині, дівчина крадькома нишпорила по шухлядах, але натрапила лише на паспорт матері своєї подруги. Вона про всяк випадок поцупила його, а Сергій, недовго думаючи, наліпив на нього Юлине фото і пустив у діло. І коли його копія лягла йому на стіл разом з іншими документами кредитного пакету, він склав звіт, нібито клієнт цілком надійний і перешкод для надання позики немає.
Ці документи потрапили на очі одного з членів кредитної комісії банку, увагу якого привернула саме та обставина, що сорокалітня жінка має вигляд двадцятирічної дівчини. Той співробітник попросив працівників внутрішньої безпеки банку провести таємну перевірку. Ті вирушили за вказаною в паспорті адресою, поспілкувався із його справжньою власницею, котра й розповіла, що документ у неї вкрали, а за фотографією у його копії впізнала одну з подруг своєї доньки. Відтак Юлю затримали в приміщенні банку працівники міліції саме в той момент, коли вона знову прийшла отримувати кредит. Невдовзі Сергій в усьому зізнався.
Зазвичай у таких випадках банки воліють не виносити сміття з хати: викритий у крадіжках співробітник відшкодовує спричинені ним збитки і тихо звільняється за власним бажанням. Але цього разу найшла коса на камінь. Банк потрапив у складне становище і просив у засновників нових капіталовкладень, а ті вимагали від його менеджерів продемонструвати рішучість у боротьбі із зрадниками у своїх лавах. Одне слово, потрібен був показовий процес, а тому банківські працівники звернулись до міліції, яка, завершивши розслідування справи, передала її до суду.
Проти Сергія та Юлі висунули звинувачення за ст. 191 Кримінального кодексу України — заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем. Вирок виявився не дуже суворим — йому чотири роки обмеження волі, їй — три. Причому обох звільнили від відбування покарання з випробуваним терміном — два роки.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• РОЗКРАДАННЮ ПОКЛАДЕНО КРАЙ
• ХРОНІКА ПРИГОД

назад »»»