ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЛІТЕРАТУРНІ ОБРІЇ
ІВАН АНДРУСЯК:«МІЙ СВІТ — ЦЕ МОЯ ПОЕЗІЯ»
Ім’я Івана Андрусяка добре знане у літературних колах. Сучасний український поет, прозаїк, перекладач, яскравий представник постмодернізму. Ввійшов у літературу на початку 90-х і є одним із помітних представників покоління «дев’ятдесятників», автор поетичних книг; книги прози «Вургун»; політологічного есею «Блиск і злиденність української націонал-демократії» (у співавторстві з Є. Петренком); збірки літературно-критичних статей «Літпроцесія» тощо.

Член асоціації українських письменників, Національної спілки журналістів, лауреат конкурсів і літературних премій. Нещодавно презентував нову поетичну збірку «Писати мисліте». З цієї нагоди вдалось поспілкуватись з її автором.
— Розкажіть, будь ласка, про Вашу нову збірку поезії.
— Збірка називається «Писати мисліте» — це ідіома старожиття. «Мисліте» — старожитня назва літери «М» — така собі весела літера, з якою увесь час трапляються якісь пригоди, історії. Великий український поет Лазар Баранович цю літеру робив із латинської W, перевертаючи «Стару віру» Павла Бойми на «Нову віру». Але то було таке низове барокове тлумачення цієї назви, а в контексті моєї збірки воно може тлумачитись як постмодерне. Це — дев’ята на рахунку збірка поезій, тексти до якої написано упродовж п’яти років. Тут любовні есе, виплекані з якихось інтимних, приватних житейських вражень — діалогів із дітьми, друзями тощо. Вірші з філософським тлумаченням. Житейська мандрівка, а тим паче мандрівка духу, ніколи не буває прямою і рівною. Вона неодмінно звивиста, неначе літера «М», котра в старожитній абетці недарма звалася «мисліте».
Я не шукаю простих і рівних шляхів. Запрошую читача «пописати мисліте» — зробити неквапну, але глибинну мандрівку духу. Попервах барокову, відтак модерну, часом навіть постмодерну, але це мандрівка, здатна кожного з нас привести до самого себе.
Узагалі надзвичайно люблю літературу періоду бароко і вважаю, що у ХVII–XVIII ст. був найвищий її злет. Із письменників виокремлюю Стефана Яворського, Івана Величковського. А виростав я на творчості Івана Франка, з ним у мене в житті пов’язано багато знакових моментів. До речі, у збірці «Писати мисліте» є вірш «Письмо Франкові». А у попередній поетичній збірці «Часниковий сік» є сонетний цикл «Temporis» — своєрідний внутрішній діалог із особистостями, які позитивно на мене вплинули — від Стефана Яворського до Василя Герасим’юка.
— Як оцінюєте нинішній рівень розвитку української літератури? Можна взагалі сказати, що наразі вона існує й динамічно розвивається?
— Оцінюю, і дуже високо, адже вона потужна (принаймні, порівняно з польською, білоруською та російською). Чого варті лишень Василь Герасим’юк, Сергій Жадан, Мар’яна Савка, Анатолій Дністровий, Оксана Забужко та інші! Всі вони різнопланові, цікаві, скажімо, Анатолій Дністровий пише глибоку філософську поезію й педагогічні романи. А взагалі українська мова — то нескінченний ресурс, з якого можна черпати нові й нові перли, чим займаємось ми, сучасні письменники.
— Чи належите до якогось угруповання?
— Входження у літературу починав із угруповання «Нова дегенерація» у 1992 році разом зі Степаном Процюком та Іваном Ципердюком. Ми — своєрідний виклик метрам слова. Проіснували кілька років, разом видавали книжки, робили спільну справу, поки нам це було цікаво. Згодом творчі шляхи розійшлись, Степан перейшов винятково на прозу. Іван узагалі пішов із літератури. Тому вважаю, що не потрібно «штучно» належати до якогось угруповання, якщо немає спільних інтересів.
— Ви — поет за покликанням?
— Так, поет-герметик, тобто прихильник герметичного поетичного дискурсу. Хоча у мене є один роман-новела, і то він написаний за законами поезії. За покликанням, способом мислення я — поет. Але іноді просто хочеться розширити діапазон і сідаєш писати щось більше, ніж поетичні рядки. Так було з романом-новелою «Вургун», ще є повість-метафора «Реставрація снігу» тощо. Обидва твори — художнє переосмислення вражень, отриманих ще за часів моєї роботи у Косівській районній комісії, котра називалась «з поновлення прав реабілітованих» (початок 90-х).
— Що Вас надихає на творчість?
— Найбільше — роздуми про сенс життя. Ті думки, які є в собі, втілюються у творах. «Іду — пишу, сідаю — пишу» (жартує). Взагалі царина творчості — хаотична, там нічого не можна знати наперед. Поезія, на відміну від прози, яку потрібно «висидіти», приходить сама, а моє завдання як поета — викласти засобами рідної мови так, щоб це було максимально адекватно.
— У Ваших текстах чимало діалектної лексики. Чим це зумовлено?
— Я — гуцул. Народився на Івано-Франківщині, там навчався, там пройшли юні літа. «Вкраплення» діалектизмів — це своєрідний мовний експеримент, адже лише засобами мови письменник може щось змінити, аби мова не вимерла, а діалектизми — то мовні засоби, за допомогою яких можна значно її збагатити, певний «невичерпний резерв», яким слід уміло скористатись. Мені цікаво проводити такі експерименти.
— Вважаєте себе ідейним письменником?
— Поезія передовсім мусить бути образною. Я б сказав, що культивую радше образ, аніж ідею. Художній образ є верхівкою якогось конкретного твору, але той образ, звичайно, не повинен фігурувати в кожному тексті. Ідеї оголошують не поети. Поет може той образ лише прихистити.
— Чим ще займаєтесь, крім написання поетичних творів?
— Перекладаю з польської, англійської та російської мов. Найновіший переклад, яким я надзвичайно тішусь,— «Практичне котознавство, писане старим опосумом» — знаменита «котяча книжка» Томаса Стернза Еліота, англійського поета. Здебільшого працюю з текстами, перекладання яких ініціюю сам. Проте є переклади «на замовлення» (скажімо, романи Стівена Кінґа), а є «для душі» — це Еліот, Каммінгс, Анджей Бурса. З російських письменників виокремлюю Осипа Мандельштама (переклав «Безсоння і Гомер»). Я не шукаю легких шляхів. Чим складніше завдання, тим цікавіше.
— Вашу поезію перекладають? Якщо так, то хто і якими мовами?
— Деякі твори перекладено російською, польською, англійською, німецькою, білоруською. Вельми пощастило з польською перекладачкою Анетою Камінською — людиною з філологічним корінням і тонким чуттям мови. Вона перекладає настільки унікально, що я від того отримую величезне задоволення. Скажімо, українські реалії, на які я покладаюсь у своєму тексті, вона перекладає на реалії польські — виходить чудово. А коли на польському форумі читаєш відгуки про те, що ніби на літературному обрії Польщі з’явився новий поет Андрусяк — то і є найвищий пілотаж перекладу.
— Що можна очікувати в майбутньому від такої полігамної особистості?
— Нещодавно у мене з’явилась нова іпостась — дитяча література. Коли народилась моя найменша донечка Стефа, активно займаюсь саме дитячими текстами. А вони пишуться не так, як, скажімо, «дорослі» поетичні твори, адже розраховані на зовсім іншу категорію читачів. Вже видано чотири книжки, першою з яких була пригодницька повість з елементами фантастики «Стефа і її Чакалка». Наразі готуються до друку ще дві. Дитячі книжки — з «ненав’язливо навчальними елементами», містять пізнавальну, цікаву інформацію, виховують в дітях відчуття слова, краси. Потім «Зайчикова книжечка» — віршована казка, написана за законами поезії. Цей прийом свого часу використала Наталя Забіла. Взагалі пишу для себе — як відчуваю, як розумію, а якщо хтось щось знаходить цікаве у моїй поезії, купує мої книжки, я від того щасливий. Я живу у своєму мікросвіті — внутрішньому, поетичному. А весь нинішній гламур мене не переймає.

Розпитувала Тамара МОНАШНЕНКО
також у паперовій версії читайте:

• «ЗА ЩО ТЕБЕ СКАТОВАНО, МІЙ ЛЮДЕ..?»
• МИ СТОЇМО НА ПЛЕЧАХ ГЕНІЇВ

назад »»»