ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА «ДЕМОКРАТИЧНIЙ УКРАЇНI» — 90!
HА ЗЛАМI ЕПОХ
15 червня 2008-го газетi «Демократична Україна» — одному з найстарiших часописiв нашої держави — має виповнитися 90 рокiв. В iсторiї унiкального друкованого видання, що охоплює майже все ХХ i початок ХХI ст., по-особливому позначився складний i драматичний перiод у життi не лише нашого народу, а й всього людства. Планетарнi катастрофи i кривавi вiйни, революцiї й перевороти, прорив у Космос i колосальнi здобутки культури та науки — усе це знайшло вiдображення на сторiнках «Комунiста», «Радянської України» (такi назви мала газета спочатку) i «Демократичної України», яка носить це горде ймення від часiв утвердження вимрiяної й вистражданої українським народом незалежностi.

Вiдкриваючи сьогоднi нову рубрику, маємо на метi розповiсти про те, як народився часопис, про перших його творцiв i авторiв, про довгий i тернистий шлях, котрим йшла газета протягом свого iснування. Безумовно, її суперечливу iсторiю можна оцiнювати по-рiзному, що нинiшнi полiтики та деякi заангажованi iсторики роблять iз ентузiазмом, якому можна позаздрити. Часом деякi подiї й факти оцiнюються суб’єктивно, а iнодi перекручуються на догоду полiтичним силам, що сповiдують протилежнi iдеологiчнi постулати. Проте життя довело, що iсторiю переписати неможливо, але її слiд глибоко вивчати, аналiзувати, робити висновки, аби не припускатися фатальних помилок у майбутньому.
У цьому сенсi пiдшивки «Демократичної України» та її попередникiв становлять неабиякий iнтерес, бо це — своєрiдний документ епохи. З одного боку, свiдчення того, як комуно-тоталiтарний лад використовував друкованi засоби пропаганди та агiтацiї для поширення в масах маячних iдей i приховування своїх злочинiв. З iншого боку, окремi виступи на сторiнках газети видатних письменникiв i публiцистiв (навколо редакцiї завжди гуртувалася провiдна елiта української науки i культури) були вiдчайдушними спробами в умовах жорсткої цензури донести до людей правду. Невипадково, що
з-поміж тисяч репресованих представникiв української iнтелiгенцiї є чимало iмен редакторiв i журналiстiв «Комунiста» — «Радянської України».
Свiдчення своєрiдної непокори i громадянської смiливостi можна знайти навiть у перших восьми номерах газети, що, як вiдомо, почала виходити 15 червня 1918 року в Москвi, спочатку як орган Органiзацiйного бюро зі скликання I з’їзду комунiстiв-бiльшовикiв України. Ксерокопiї тих номерiв, котрi нинi зберiгаються в музеї редакцiї, засвiдчують, що в лавах української нацiональної соцiал-демократiї точилася гостра полемiка про майбутнє не лише партiї, а й про долю України, про її вiдносини з Росiєю. Деякi автори рiшуче виступали проти ленiнської нацiональної доктрини, яка мало в чому поступалася перед царською колонiальною полiтикою щодо України. Hа жаль, через двадцять літ, у 1937–1938 рр., окремим із них пригадають їхнi незалежнi думки, цього буде достатньо, щоб вони опинилися серед «ворогiв народу» i постали перед трибуналом, рiшення якого було наперед визначене — розстрiл.
Принагiдно зауважу, що чимало журналiстiв газети у радянський час ставали заручниками подвiйних стандартiв i непослiдовностi полiтики партiї. Чеснi перед собою i своїм сумлiнням газетярi сприймали за «чисту монету» заклики писати правду, розвивати принципову критику i самокритику. Проте слiдування цим настановам для деяких із них оберталося згодом звинуваченнями у викривленнi лiнiї партiї та спробах очорнити радянську дiйснiсть i закiнчувалося вiдповiдними оргвисновками.
Про прес, пiд яким перебувала в 30-тi роки газета, свiдчать страшнi передовицi, котрі «Комунiст» змушений був тодi друкувати. В архiвi збереглися деякi з них.
Так, 20 липня 1937 р. стаття «У бiльшовикiв слова не розходяться з дiлом!» проголошує: «...Треба мати на увазi, що Україна в кривавих планах iнтервентiв займає особливе мiсце... На Українi дiяли фашистськi мерзотники Якiр, Попов та iншi. Виконуючи накази своїх роботодавцiв — iноземних контррозвiдок, цi пiдлотники намагалися послабити i пiдiрвати мiць нашої соцiалiстичної батькiвщини, мiць Червоної Армiї, мрiяли про те, щоб уярмити робiтникiв i колгоспникiв квiтучої Радянської України...».
Iнша передовиця вiд 15 лютого 1937 р. «Бути застрiльниками бiльшовицької самокритики!» не менш показова: «... У чому полягає суть цих недолiкiв i хиб? Насамперед у тому, що республiканськi, обласнi й мiсцевi газети, зокрема орган ЦК КП(б)У «Комунiст», недостатньо висвiтлювали питання партiйної роботи, недостатньо провадили на своїх сторiнках критику хиб партiйних органiзацiй. Газети мало викривали елементи сiмейностi, затиску самокритики... Серйозна помилка «Комунiста» полягає, зокрема, в тому, що на його шпальтах майже зовсiм бракувало критики хиб київської партiйної органiзацiї й неправильних методiв керiвництва нею вiд обкому i мiськкому КП(б)У. Тим часом стан у київськiй парторганiзацiї особливо вимагав розгортання в нiй критики i самокритики...».
У передовиці вiд 21 липня 1937 р. «Комунiст» буде бойовим бiльшовицьким органом ЦК КП(б)У!» йдеться про результати розправи над колективом. Зокрема, в нiй говориться: «Орган ЦК КП(б)У «Комунiст» не виконував великих i почесних завдань, якi покладала на нього партiя, бо на його чолi стояли вороги, газета робилася не бiльшовицькими руками. Редактором «Комунiста» довгий час був троцькiстський шпигун, мерзенний зрадник батькiвщини М. Попов. Вiн насаджував у редакцiї ворогiв народу, щоб чинити пряму фашистську диверсiю на iдеологiчному фронтi. М. Попов настановив своїм заступником троцькiста Гарiна, а пiсля Гарiна — не менш запеклого ворога народу Володарського. Вороги народу Попов, Гарiн, Володарський роками насаджували в редакцiйному колективi й парторганiзацiї «Комунiста» найгрубiший затиск критики i самокритики, найогиднiше пiдлабузництво».
Постанова ЦК КП(б)У, надрукована напередоднi, мiстила вирок: «За покривання ворожих елементiв, що пролiзли до редакцiйного апарату «Комунiста» i орудували там, за нереагування на ряд сигналiв, що поступали до редакцiї про ворожi вихватки в редакцiї й друкарнi, зняти з роботи членiв редколегiї «Комунiста»: Якубсона, Фрiделя, Ненадиха i Жамойду».
Знайденi в 1978 роцi в архiвах першi «московськi» номери газети дали також змогу встановити точну дату її народження, адже до того рiзні дослiдники називали час виходу першого номера часопису i 1919, i 1920 роки.
Дорогоцiнна знахiдка нарештi поставила крапку в суперечках, хто тодi редагував газету. В першi мiсяцi й роки по черзi видання очолювали А. Бубнов, Е. Квiрiнг, В. Затонський, М. Hiколаєв (Безчетвертний), С. Iнгулов, Ф. Кон, Я. Яковлєв, О. Мариїнський. З 1922-го до 1924 рр. головним редактором був Д. Мануїльський, якому на змiну 1925 року прийшов М. Попов.
Hе вдаючись у детальний аналiз i не даючи вичерпної оцiнки певним матерiалам газети i загалом її спрямуванню, котрий за радянських часiв мало чим вiдрiзнявся вiд курсу Комунiстичної партiї, органом якої вона була, насмiлюсь стверджувати, що пiдшивки того перiоду становлять безперечний iнтерес, проливають свiтло на багато подiй, дають змогу iсторикам точнiше вiдтворити картину життя народу в той складний час. Hавiть замовчування газетою такої жахливої народної трагедiї, як голодомори, i галасливе вихваляння полiтики і практики партiї щодо колективiзацiї на селi дають неабияку поживу вдумливому дослiдникові. Вони можуть допомогти об’єктивнiше оцiнити значення, хiд i джерела iндустрiалiзацiї, котру газета не лише широко висвiтлювала, а в якiй журналiсти самi брали безпосередню участь, працюючи у виїзних редакцiях на спорудженнi iндустрiальних гiгантiв у рiзних регiонах України. Hовi форми i методи роботи журналiстiв, народженi практикою тих буремних рокiв, з успiхом використовувалися i в повоєнний час, коли вiдроджувалося зруйноване вiйною господарство, i виїзнi редакцiї працювали на зведеннi ХТЗ і Криворiзького металургiйного, гiрничорудних пiдприємств та атомних електростанцiй... Цей досвiд став надбанням усiх журналiстiв України.
Hе можна сказати, що iсторики не виявили iнтересу до багатющого iнформацiйного матерiалу, який його мiстять пiдшивки нашої газети. В редакцiйному музеї зберiгається чимало авторефератiв дисертацiй на здобуття вченого звання, книг i брошур, присвячених певному перiоду в iсторiї газети. Як на мене, широко й об’єктивно дослiджено дiяльнiсть газети в роки Великої Вiтчизняної вiйни 1941–1945 рр. Хоча й тут, як менi здається, є багато «бiлих плям».
Переконаний, що матерiали газети, присвяченi возз’єднанню Захiдної України в єдину українську державу, заслуговують на пильнiшу увагу i мають слугувати об’єктивному висвiтленню значення цiєї вiкопомної подiї в iсторiї нашого народу.
Чекають на своїх дослiдникiв i такi важливi питання, як роль нашої газети в культурному будiвництвi. Адже вiдомо, що від самого початку навколо редакцiї гуртувалися, працювали в штатi видатнi лiтератори, гостями i друзями журналiстiв були провiднi актори, вiдомi дiячi науки. Hа сторiнках все частiше з’являлися твори таких знаних письменникiв, як I. Кулик, В. Блакитний, М. Любченко (Кость Котко) та iн. Не можна без хвилювання читати, примiром, сторiнку матерiалiв у № 58 за 1920 рiк, присвячених генiальному поетовi України Т. Г. Шевченку i об’єднаних шапкою «Тарасове свято». Тут умiщено уривок із поеми «Сон». Згадуючи тi часи, вiдомий тогочасний публiцист М. Попов писав: «Як важко було газетi iснувати i боротися в цi днi. Тижнями не було свiтла, машину крутили руками. Замiсть 12 тисяч тиражу iнодi вдавалося випустити тiльки кiлькасот номерiв. Hе було паперу, грошей...».
Чудовi сторiнки в iсторiї української лiтератури i журналiстики залишила тiсна спiвпраця з газетою Павла Тичини, Максима Рильського, Андрiя Малишка, Володимира Сосюри, Степана Олiйника, робота кореспондентами Андрiя Головка, Павла Усенка, Ярослава Галана та багатьох iнших. Нині у «Фондi вiчного зберiгання» можна побачити автографи i фотодокументи видатних дiячiв науки i культури України та iнших народiв.
Традицiя надавати сторiнки газети дiячам культури і науки свято зберiгається й дотепер. Багато газетярiв згодом самi перейшли до лав письменства i тепер становлять гордiсть української лiтератури.
Безумовно, глибшого вивчення потребує участь i роль часопису в українiзацiї суспiльного життя, що проводилася в 20-тi роки минулого столiття з iнiцiативи газети «Комунiст». Як вiдомо, з 15 червня 1926-го часопис почали видавати українською мовою. Hеприпустимо принижувати значення цiєї подiї, як i ролi газети, що багато рокiв була взiрцем i флагманом для друкованих видань України. Переконаний: досвiд багатьох видатних публiцистiв, котрi в рiзний час плiдно працювали в редакцiї або друкувалися на її шпальтах, — це блискуча школа журналiстської майстерностi, яка досі має непересiчне значення. Можна лише пошкодувати, що нинiшнє поколiння працiвникiв друкованих видань усе рiдше звертається до найкращих традицiй, які залишили нам попередники.
З огляду на прийдешній ювiлей, редакцiя звертається до наших читачiв i колишнiх працiвникiв газети з проханням надiслати свої спогади, документи, що збереглися. Вони поповнять експозицiю нашого музею, допоможуть всебiчно i об’єктивно оцiнити і показати iсторiю газети такою, якою вона була насправдi. Адже ви не лише свiдки вiкопомних подiй, а й безпосереднi їхні учасники, творцi газети, котра пройшла довгий i складний шлях, зробивши помiтний внесок в iсторiю всiєї української журналiстики. Давайте спiльно згадаємо про час, у який вам довелося творити газету, про своїх друзiв i колег, із якими у найскладнiших умовах за покликом серця виконували свiй журналiстський i громадянський обов’язок.
Сподiваємось, що разом нам до снаги повернути iз забуття сотнi iмен чесних i скромних трудiвникiв пера, вiддати належне їхньому талантові й громадянському подвигу. Хочу вiрити, що 90-рiччя «Демократичної України» не лишить байдужими тих, хто причетний до свiту журналiстики, хто тепер, у нових умовах, творить новi газети i журнали, шукає новi форми i засоби виразностi й оперативностi, хто вiрою i правдою служить його величностi — об’єктивному iнформуванню людей. Нехай естафета журналiстської творчостi й пошуку триває й надалi!

Вiталiй АДАМЕHКО, головний редактор газети «Демократична Україна», голова Української гiльдiї головних редакторiв (керiвникiв) ЗМI
також у паперовій версії читайте:

назад »»»