ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА СВІТ ЖІНКИ
ЛАРИСА РУСНАК ЛЮБИТЬ ЕКСТРЕМ
Одразу, після перегляду трагікомедії «...Я згадую... (Амаркорд)», яку представив на суд глядачеві Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка, вирішила: обов’язково зустрінуся із заслуженою артисткою України Ларисою Руснак. Вона грає роль Зої — однієї із семи заробітчанок, що від нестатків на батьківщині подалася до Італії. Вирушаючи в далекий край, жінка взяла із собою сорочечку сина, аби не забути на чужині запах рідної дитини...

Режисери і ролі
— Ця вистава справді порушує досить пекучі проблеми, особливо щодо долі українських жінок, які вирушили на чужину на заробітки, залишивши вдома чоловіків, дітей,— розпочинає нашу бесіду Лариса Руснак.— Це — досить вдала робота режисера-постановника Олександра Білозуба. Мені щастить працювати з ним. Режисер дає поштовх для роздумів, волю до самостійного вибору матеріалу. З його режисурою це вже четверта вистава. Перед цим я зіграла Нюсю у виставі «Соломія». Це — хореографічна танцювальна постановка. До того в центрі Леся Курбаса ми поставили «Одіссею».
— А яка Ваша роль улюблена?
— Мені важко сказати. Можливо, це Нюся із «Соломії»... Вона абсолютно без тексту. Це вистава, у якій я можу собі дозволити не те що імпровізацію, а геть усе, що відчуваю. Там я можу вийти за рамки образу і жити своїм життям. У виставі — ставка на пластику. Як на мене, то дуже влучно, оскільки актор — це такий інструмент, який режисер має доцільно використовувати...
— Отже, Вами, як інструментом, керують режисери. Котрий з них — найвимогливіший?
— Певно, що Андрій Приходько. Я вважаю, що він дуже талановита людина, але як режисер — таки жорсткий. Усім акторам зичу тільки одного — позбутися страху перед ним, як перед режисером. У Приходька є «Каїн» за Байроном, де я граю Аду й Авеля. Він викохав цих героїв, як перших людей на землі. Приходько дуже любить Україну. У виставі використано переклад Івана Франка, а через це мова сповнена діалектизмів, отож Андрій змусив нас говорити такою мовою, надав їй певного шарму. Це треба чути...
Різні режисери бувають. Ось, приміром, мій учитель — Володимир Миколайович Оглоблін, який був поставив «Благочестиву Марту» і «Моя професія — сеньйор з вищого світу». Останню постановку, на жаль, зняли з репертуару, мені це дуже прикро. Із ним були стосунки «по-домашньому». Він міг просто сказати: «...Лариса простягає руки до моєї шиї». І все було зрозуміло. Команда в нього налаштовувалась на одну хвилю. Тільки тоді, коли люди роблять щось разом, у команді однодумців — буває цікавий результат.
— Ви згадали про Володимира Оглобліна. Це батько вашого чоловіка?
— Так. Ми з Тарасом разом вчилися в Київському театральному інституті. Я була на четвертому курсі, а він на першому, після армії. Познайомилися, а наступного дня він повів мене додому знайомити з батьками. Батькам я одразу припала до душі, і вони мене пригорнули. Прожили ми вісім років і... розлучилися. У сина Івана чоловікове прізвище. У Тараса тепер інша родина, є донька. Ми залишилися в дружніх стосунках.
— Ларисо, окрім театру, Ви багато знімаєтесь в кіно...
— Щойно закінчилися зйомки фільму «Серцю не накажеш». Там я граю Ксенію, дружину Варламова, а його — Хостікоєв. Дуже хороший партнер, чудова група. Півтора року тривали зйомки. Цікаво було працювати і шкода прощатися. Та, дякувати Богу, знову запрошують на зйомки. Глядачі мене пам’ятають за фільмом «Куратор», а одночасно я знімалася в режисера Бенкендорфа у двосерійному фільмі «Вітчим». Запам’яталися й серіали «День народження буржуя», «Сльози кохання»...
— І як тільки встигаєте: театр, кіно, лото «Забава»...
— Ви самі подумайте: скільки людей, характерів є в одній жінці одразу?! Ми ж перевтілюємося щодня: на роботі, вдома, з друзями... А тут така можливість проявити себе в тій чи іншій ролі! І ніколи не можеш сказати — хороша ця роль чи невдала. Досить часто так зживаєшся з роллю, що вона ще довго «плететься» за тобою...

«Швейцарська історія»
— Ларисо, певний час Ви жили у Швейцарії?
— Так, то був початок 1990-х років. Із сином Іваном ми прожили там сім років.
— Що змусило поїхати з України?
— Цікава історія. Почалася вона з вистави «Біла ворона», у якій я грала. Саме тоді приїхала знайома Богдана Ступки балерина із Швейцарії і прийшла на спектакль. Їй сподобалася моя пластика, тож вона запропонувала мені стажування і курс джаз-танцю в Люцерні, до речі, безплатно. Я їй чемно подякувала, але в мене не було грошей навіть на дорогу! Та іншим разом приїхав ще один приятель Богдана Сильвестровича і розповів, що у Швейцарії в нього є товариш, якому потрібна допомога по господарству. Не вагаючись, погодилася поїхати.
— І як Вас там зустріли?
— Жила я в родині скульптора, майстра з виготовлення театральних масок. Він був ще й музикантом. Завдяки йому я познайомилася з унікальним театром, художнім керівником якого був клоун Дімітрі, учень Марселя Марсо. Враження — незабутні. Жили ми в селі, навколо — неймовірної краси місця.
— А як долали мовні бар’єри?
— Поруч нікого, хто б знав українську чи російську. Доводилося ночами вчити німецьку (у школі я вивчала англійську). Було неймовірно важко. Перша думка: кинути все — і мерщій додому. Та вже через три місяці я цілком нормально розмовляла з місцевими жителями. Заприятелювала із сусідами, та і їх між собою познайомила. У них, на жаль, люди мало спілкуються між собою.
— І не виникло бажання залишитися там назавжди?
— Мені вже там підшукали роботу і навіть запропонували руку й серце. Та я не змогла залишитися там назавжди. Вечорами слухала касету Ніни Матвієнко і ридала за Україною, друзями, рідними. Ось так і закінчилася моя «швейцарська історія». Та я багато чого там навчилася. Наприклад, водила Івана на уроки скрипки, а сама, аби не гаяти час, опановувала акордеон.

Олександр Македонський і 500 солдатиків
— Моя мама так улаштувала мені життя, що часом я відчувала: дитинства в мене немає. Я відвідувала музичну школу, з п’ятирічного віку ходила на бальні танці, гімнастику... Танці — це як невиліковна хвороба, їх не можна припинити. Мама завжди наголошувала: «Розпочала якусь справу — заверши її!»
— І тепер докладаєте зусиль, аби й Ваш син був постійно чимось зайнятий?
— З Іваном значно простіше. Він практично виріс у театрі. А щодо захоплень, то чого тільки в нас не було... Як я вже згадувала, він брав уроки гри на скрипці. Згодом захопився футболом. Коли мав років зо п’ять, уже добре й багато читав. В одинадцятирічному віці перечитав «Історії та міфи Давнього Риму» і почав збирати солдатиків. У колекції їх налічувалося близько п’ятисот... Довелося навіть ходити до Посольства Македонії в Україні тому, що там був Олександр Македонський... Представники посольства люб’язно надали Іванові відповідну літературу. А ще ми писали листа до Америки, аби поповнити зібрання.
— Чим сьогодні цікавиться Іван?
— Йому 20 років, він студент училища імені Глієра. Нині захопився грою на гітарі, день і ніч готується до сольного концерту. Він у мене досить самостійний. Сам може приготувати обід чи вечерю. Шістнадцятиліття відзначив тим, що стрибнув з парашутом. Коли виповнилося вісімнадцять — отримав права водія. Має своє авто. За характером пішов у діда: якщо вже чимось зацікавиться, то докопується до всього сам.

Із крокодилами на ти
— Кажуть, що заради сина Ви готові на все?
— Мабуть, як і кожна мати. Але був такий випадок. Один з телеканалів пообіцяв виконати найзаповітніше бажання для близької людини. Для цього треба було поїхати на зйомки кліпу. Наперед я не знала, що треба буде робити. А бажання — повезти сина до Лондона в кіношколу — було... Ми приїхали до Будапешта. Мені належало зануритися в басейн з крокодилами, знайти на дні ключі і передати ведучому. Про всяк випадок за кущами стояли наглядачі з гаками. Я за півтора метра проходжу мимо крокодильчика, який гріється проти сонечка на піску. А далі у воді ще один, роззявивши пащеку, поглядає на мене і хрипить... Я завмерла, вся похолола. Хотіла була вже повернутися. Кілька хвилин видалися вічністю. Не пам’ятаю як, але завдання виконала, як бачите, жива, ще й разом із сином побувала в Лондоні! Ось такий екстрем...
— Вам завжди так фортунить? Може, й у лото «Забава» щось вигравали?
— Фортунить? Гадаю, коли людина робить перші кроки, то їй і фортунить. Приміром, як я навчилася водити авто? Пішла на кіностудію заповнювати картку: зріст, вік, колір очей... І раптом графа: чи водите авто? Я одразу подумала, що через таку дрібницю можуть не взяти на зйомки. Того ж дня записалася на курси водіїв. Щоправда, машина з’явилася років через вісім... Чи вигравала в лото «Забава»? Одного разу виграла 17 гривень.
— Чи маєте якісь захоплення, бажання?
— Я цим і живу! Мрію вивчити англійську і французьку мови, навчитися грати на акордеоні. А ще — купити клаптик землі і насадити квітів! У мене вдома багато вазонів. І як вони тільки виживають, коли я забуваю їх поливати... Але вони все одно мене люблять. А ще маю таке захоплення: хай би де була, привожу звідти національний одяг. Це може бути головний убір, спідниця...
— У Вас кожен день розписаний похвилинно. А коли встигаєте спілкуватися із сином?
— Як правило, телефоном. Пригадую один випадок. Прибігла пізно з театру і вимагаю від сина звіт за день, а він підійшов і так монотонно говорить: «Мене звати Іван Оглоблін. Мені дев’ять років. Я вчуся в другому класі...» Я схаменулася і розплакалася.
— Маєте багато друзів?
— У мене є одна подруга трохи старша за мене. Її теж звати Ларисою і вона теж народилася 28 січня. Працює на ювелірному заводі — оцінює діаманти. Ми разом відпочивали, дружимо вже багато років. Лариса вміє вислухати і порадити.
— Ви так багато встигаєте. І де тільки берете сили?
— Це моя професія, яку я дуже люблю! А коли з любов’ю ставишся до роботи, втоми не відчуваєш. На роботу я йду, мов на свято. І взагалі, вважаю, що акторська робота — найбільше щастя!

Людмила ЧЕЧЕЛЬ
також у паперовій версії читайте:

• ПРО КРАСУ КЛЕОПАТРИ І РОЗСІЛ З ОГІРКІВ

назад »»»