ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДОЛІ ЛЮДСЬКІ
АФГАНІСТАН СНИТЬСЯ ЙОМУ І ДОСІ...
Нині наймолодшим «афганцям» майже по сорок років. Їхня юність була обпалена безглуздою війною, за участь у якій вони розплачуються й донині. Старими ранами, підірваним здоров’ям, пам’яттю про загиблих товаришів, настороженим ставленням до себе в суспільстві... Полтавця Івана Гасана відправили на непопулярну війну 25-річним прапорщиком. За два роки в чужій далекій країні довелося багато чого побачити й пережити. До Полтави повернувся у званні старшого прапорщика. Підвищення, напевно, мало компенсувати молодій людині контузію та тяжку травму хребта, які дістав, виконуючи «інтернаціональний обов’язок». Нині активіст Спілки воїнів-інтернаціоналістів Київського району живе на невелику пенсію. З дому виходить не часто, бо без ціпка пересуватися не може. З чужої війни Іван привіз небагато «трофеїв»: підірване здоров’я, фотографії й спогади. Вони й нині ятрять його душу...

Відрядження, від якого не відмовлялися
— Восени 1986 року мене викликали до штабу. Командир коротко сказав, щоб я збирався у відрядження. Трохи помовчав і додав: на війну...
Я второпав, що мова про Афганістан. Я тоді був молодий і здоровий, приводу ухилятися від «пропозиції» командира не мав. Та й для чого? Узяв під козирок і пішов збиратися на війну. Повідомили, що служитиму в афганському місті Баграмі черговим зв’язку. У літаку до Кабула нас було чоловік 150: хтось повертався з відпустки, хтось після лікування, а ми летіли на заміну тим, хто своє відвоював. Долетіли без пригод. Літак не обстріляли. Через два дні, коли назбирали чоловік 20, відправили на Баграм. Від Кабула до Баграма навпростець над скелями кілометрів сорок. Військовослужбовці розташувалися в авіамістечку, поблизу аеродрому: солдати в модулі — збірному бараку з фанери, офіцери й прапорщики — у глинобитному будинку, де всередині не було такої задухи, як у бараку. Звісно, коли працював кондиціонер. Якщо ні, температура в кімнатах сягала 40 градусів. Побутові проблеми у батальйоні були в основному вирішені. Була своя їдальня. Правда, харчі не вирізнялися різноманіттям: каша, тушонка, «червона риба» — так ми називали кільки в томаті. Фруктів, овочів й картоплі практично не давали. Аби урізноманітнити раціон, ходили до «десантури» — полк десантників. Їхній пайок був значно кращим. Але й гинули вони найчастіше... Давали їм навіть м’ясо кенгуру. Щось з наїдків випрошували, щось вимінювали або купували. Воду добували зі свердловини. Але її майже не пили, бо була солона. Буцімто мінералка. Рятувалися чаєм, який заварювали верблюдячою колючкою. Її відвар вгамовував спрагу, був найкращим дезінфекційним засобом, бо «жовтуха» вкладала на лікарняне ліжко чимало людей...

У Баграмі, на базарі
— Щось прикупити можна було і на базарі в Баграмі,— веде далі Іван Гасан.— Там пропонували все — від сірників до килимів. У нас були проблеми із взуттям. «Берці» взували лише на стройові шикування, бо в них пекло ноги. Чоботи не витримували і 2–3 місяців: від ходіння по кам'янистому ґрунту розвалювалися. Виручали кросівки. За ними ходили на базар у Баграм. Вийти з містечка можна було тільки з дозволу, але далеко не всі зверталися по нього до командирів: часто ходили в «самоволку». Правда, на базарі поодинці з’являтися не ризикували. Завжди по двоє-троє чоловік. Хоч ризик був не великий. Там постійно було багато наших військових, патруль. Серед торговців переважали 12–15-річні «бачата». Вони непогано знали російську. Торговці настирливо пропонували товар. Але нас фінансисти обмежували 360 такими собі чеками. У Демократичній Республіці Афганістан зарплату нашим військовим видавали саме ними. Решту в карбованцях зараховували в Союзі на ощадкнижки. З чеками ми ходили в так звану «чекушку» — воєнторгівський магазин із небагатим асортиментом: мило, нитки, чай, цукерки, печиво... Надто перебільшують, коли кажуть, що з «афгану» додому масово везли дорогу відеотехніку та дублянки. Я, приміром, там купував книжки, які тоді в Союзі були у великому дефіциті. На щось більше не вистачало «чеків»...

Убити могли з будь-якого боку
— Кілька місяців служба була спокійною. Правда, одного разу душмани підірвали склад боєприпасів у нас на аеродромі. Почувши вибухи, повибігали на вулицю. Над складом розстилалася чорна хмара диму. Того дня диво зберегло мені життя. Коли фотографував пожежу на складі, відхилив голову, і в ту ж мить повз вуха просвистів осколок, який застрянув у стіні. Тоді він був не для мене...
Лихо чатувало в іншому місці. П’ятнадцятого серпня 1987 року на аеродром почався масований наступ душманів. Вони стріляли й запускали реактивні снаряди з усіх боків. Навіть з тих кишлаків, які вважалися мирними. Ми висипали на вулицю й одразу потрапили під чергу великокаліберного кулемета. Капітан-афганець, перейшовши на бік «духів», з кулеметом усівся на дах ближньої будівлі й звідти обстрілював усе навколо. Довелося розбігатися по укриттях. На аеродром падали реактивні снаряди. Загорівся винищувач... Два снаряди влучили у вузол зв’язку. Один поцілив у стіну, але не вибухнув. Вибухом іншого обвалило стелю. Осколком скла мені розрізало щоку.
Одержав наказ брати людей, боєприпаси і їхати «бетеером» на радіо-привод, що в торці льотної смуги. Там від духів, що насідали, відстрілювалися прапорщик і кілька солдатів. У них закінчувалися патрони, вони благали про допомогу. Коли під’їхали, солдати почали вилазити через нижній люк, а я — через верхній. Тут і пролунала кулеметна черга. Пулі застукотіли по броні. Я хутко зіскочив на землю, пару разів перекинувся й упав в окоп. Але невдало: вдарився хребтом об камінь. У гарячці болю не відчув — було не до того. Від «духів» відбивалися до пізнього вечора. У повітря підняли «сухарі» — винищувачі-бомбардувальники «Су-27», які бомбами закидали кишлаки, звідки наступали душмани. Потім у бій пішли установки «Град», які зрівняли із землею все, що вціліло після бомбардування, стріляли гаубиці... Атаку відбили. У батальйоні поранило понад два десятка людей, двох убило.
Увечері почало відбирати ногу, сильний біль розтікався по спині. Ледь дочекався ранку, аби мене відправили до лазарету. Там зробили укол, але біль лютував. Відтак перевезли мене в Кабульський шпиталь. Рентген показав тріщину хребта, защемлення нерва. Біль був нестерпний... Літаком відправили в Ташкент, мені одразу зробили операцію. Тим, що я «видряпався», завдячую хірургові полковнику Попову. Його золоті руки врятували життя багатьом скаліченим в Афганістані. Коли почав ставати на ноги, дали місяць відпустки. Проїзні документи виписали лише до Полтави, назад не дали, бо після такої травми на мене чекала друга групу інвалідності. Який уже там «афган»...

Вирішили, що я не довоював
— Очевидно, медики в Ташкенті мене таки добре підлікували, бо після відпустки мене відправили дослужувати в Баграм. Через те що проїзних документів у Ташкенті мені не дали, довелося добиратися за власний рахунок. Повернувся в батальйон. І вже незабаром знову стояв на порозі смерті. Одного разу довелося їхати «бетеером». Броньована машина наскочила на замаскований «духами» фугас. Механік-водій загинув, командира сильно контузило. Контузило й мене. Чотири дні боліла голова, і я геть нічого не чув. Потім трохи попустило, але слух повністю так і не відновився.
Тричі довелося їздити в складі колон. Це — наче рулетка: вб’ють або повернешся живим. Завантажені автомобілі збирали в колони й у супроводі конвою відправляли гірськими дорогами. Двічі колони пройшли без пригод: душмани не обстріляли, жодна з машин не впала в прірву. Але третього разу поїздка закінчилася геть кепсько. Коли колона в’їхала в ущелину, по нас почали стріляти. Підпалили БТР, який рухався попереду, потім машину, яка замикала колону. Ми опинилися у пастці. Душмани засіли на скелі, звідти стріляли по нас. У колоні йшов КамАЗ із зенітною установкою. На моїх очах зенітника вибухом розірвало навпіл. До зенітки кинувся лейтенант-медик, але його скосила кулеметна черга. Тоді в кузов забрався водій КамАЗа і відкрив вогонь по душманах. Проте вони насідали. Незабаром запалали три паливоналивачі, які були в колоні. Найсильніше ми боялися, що вибухнуть КамАЗи, завантажені бомбами. Тоді нам усім довелося б розпрощатися з життям. Але Бог нас уберіг: бомби не вибухнули. Коли відбилися, підрахували втрати: 21 військовослужбовець загинув, 76 було поранено...
У Полтаву я повернувся 20 жовтня 1988 року. Моє «відрядження» на війну розтяглося на два довгих й кривавих роки. Афганістан мені болить й досі...

Записав Олександр БРУСЕНСЬКИЙ
також у паперовій версії читайте:

• ОДЕСИТКА НА СЕЙШЕЛАХ

назад »»»