ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ДУХОВНІСТЬ
«БОЛИТЬ ДУША» — ЦЕ НЕ ДІАГНОЗ...
За всіх технічних досягнень нашого часу, за всіх нібито цивілізаційних проривів людська душа понині залишається терра інкогніта. Їй нині, здається, непереливки у світі, що став жорстоким і прагматичним. Як зберегти рівновагу? Як знайти дорогу? Та й, взагалі, чи варто звертати увагу на цю химерну субстанцію — душу?..

Я познайомилась із психологом-консультантом, психотерапевтом Ольгою Флоранською, дійсним членом Європейської асоціації психотерапевтів, членом Української спілки психотерапевтів.
— Шановна Ольго Василівно! З одного боку, ритм життя прискорився, вдосконалились комунікації, а з іншого — побільшало самотності, втоми, депресії, бо не всі витримують такі випроби часу. Людська психіка теж має певні межі? Чи можна її якось «тренувати»? І чи є панацея від усіх цих перевантажень?
— Ви маєте рацію, людська психіка має певні межі. Реальний життєвий простір людини обмежений власним тілом, інерційнішим, ніж психіка, якій притаманна постійна динаміка. Чи можна якось тренувати психіку? А як можна тренувати невловиме й мінливе? Думаю, можна лише намагатися пізнати її, ідучи назирці, що дасть змогу змінити звичні моделі поведінки, звичні реакції. Заклик Сократа «пізнай себе» є надзвичайно актуальним нині.
Проблема самотності більшості людей — не в комунікації, а в незнанні себе, у нездатності розкрити власні можливості і, як підсумок, у нездатності вибудувати життя згідно зі своїми бажаннями та ідеалами. Чи є панацея від цих випробувань часом, про які Ви говорите? Насправді вона дуже проста — довіряти собі, спробувати бути собою, а не чиєюсь ксерокопією.
Здавалося б, що більше комунікацій і можливостей комунікації, то менше має бути самотності. На жаль, це не так. Спроба комунікації часто не рятує від самотності, а збільшує її, оскільки суб'єкти можливої комунікації залишаються невідомі один одному — незрозуміло, хто з ким спілкується. Відомий французький філософ Жак Лакан, характеризуючи психоаналітичний процес, сказав, що зазвичай пацієнт говорить або про себе, але не з аналітиком, або з аналітиком, але не про себе. І лише коли він зможе говорити про себе й з іншим, аналіз можна вважати завершеним. Те ж саме відбувається й у повсякденній комунікації. Хто говорить, з ким говорить і навіщо говорить?
Людське «Я» багатогранне, і ніхто достеменно не знає, що це таке й скільки цих «Я» є в людині. Багато філософів і вчених писали про подвійність та суперечливість людського «Я». Власне, не позбавлене смислу й те, що людське «Я» формується із трьох складових: перше «Я» створюється самою людиною, це те, ким вона себе уявляє, її образ; друге «Я» — це те, ким вважають її інші, тобто образ, створюваний тими, хто поруч, оточенням людини, суспільством; і третє «Я» — те, ким людина є насправді. Це як у стародавній індійській міфології: є троє богів: один — руйнівник, другий — творець, третій — охоронець. Згідно з індійською традицією, кожній людині притаманна одна з цих функцій. Але так само правильно й те, що всі три функції наявні в кожній людині, і що вони — не тільки засіб регулювання соціуму, а й засіб утримання внутрішньої рівноваги людини. Тому комунікація неймовірно складна не поза нами, а насамперед усередині нас.
— Особливо негативно впливає на молоду людину бідність, непевність у завтрашньому дні, неможливість через це досягти мети. Молодь, зокрема в селах, де нема роботи, хапається за алкоголь, наркотики — і взагалі деградує. Що вдіяти? Що взагалі чекає на націю?
— На мій погляд, життя — наочне підтвердження того, що очікування нічого не дають і ні до чого не приводять. Більше того, нереалізовані очікування, особливо ті, що були нав'язані дитині в ранні періоди життя, можуть становити загрозу нації. Питання в тому, як ми насправді ставимося до дітей, вважаючи, що ми їх любимо, що ми їх виховуємо, навчаємо творити своє життя. Хотілося б, щоб в Україні був, хоча б один день на рік, коли всі дорослі мали змогу дізнатися, що про них думають діти. І, до речі, на дітей значно більшою мірою, ніж бідність, непевність у завтрашньому дні, неможливість досягти якоїсь мети, впливає неможливість розуміти себе й жити згідно з цим розумінням, жити в злагоді із самим собою. І, на жаль, часто і ми, батьки, і школа, і загалом держава дуже активно «допомагаємо» їм у тім, щоб це стало проблемою.
Я не схильна перебільшувати негативний вплив бідності на молоду людину. Бідність часом виявлялась досить добрим стартом для творення долі й формування не тільки суспільно корисної особистості, але й насамперед гідної людини.
— У нас більшає церков, але вони часто-густо стоять напівпорожні. Совість, любов — як вияви людської величі — пішли в небуття, а мірилом усього стали гроші. Примітивній людині легше виживати?
— Я б не застосовувала до людини таких означень як «примітивний». Людина значно складніша, ніж ми про неї думаємо. Справа в тому, що є відчутна різниця між періодами Київської держави і сучасної України. Перша виникла внаслідок суспільного договору, хрещення, друга — внаслідок розпаду потворного комуністичного державного утворення. Тому зростання кількості церков слід вважати позитивним чинником. Ми походимо з нашого минулого, з давньої Київської держави. А те, що церкви часом стоять напівпорожні,— то, може, треба уважніше добирати священиків, аби дати можливість людині знову знайти втрачені або забуті цінності.
Гадаю, у нас немає примітивних людей. Просто за часів комуністичної держави людину привчали до того, що вона — певна функція й нічого, крім функції, гвинтик у загальному механізмі. Кожний по-своєму був цим гвинтиком і знав свої «гвинтикові» обов'язки. А тепер неймовірно складно повернути людині її саму, і не тільки як індивідуальність, а і як особистість.
Мені не здається, що нині мірилом усього є гроші. Тут теж не все однозначно. Усі, як і раніше, хочуть бути щасливими. На жаль, критерій індивідуального щастя громадянина в нас, як і раніше, виробляється в державних апаратах. Але всупереч цьому всьому, думаю, що ні совість, ні любов нікуди не поділися. Просто, напевне, економічні критерії зненацька вторглись на територію моральності, проте, хочеться вірити, що це ненадовго. Принаймні ми прагнемо в Європу, до країн, де теж є свої глибокі й давні традиції моральності, де не бракує проявів совісті й любові. Вони й нам органічно притаманні, й були в нас споконвічно, просто нині не тільки економіка перехідного періоду, а й психологія, з усіма властивими їй формами прояву — панікою, тривожністю, страхом. В Україні, на відміну від решти європейських країн психологів замало, хоча потреба в них насправді відчутна. На жаль, наші люди привчені: якщо хтось звернувся до психолога, це означає, що він або вже несповна розуму, або на шляху до того. Мабуть, необхідна ширша просвітницька робота, аби сформувати розуміння, що психолог — це той, хто допомагає людині побачити і зрозуміти себе, свої можливості.
— Суїцид — це форма протесту чи апогей відчаю?
— Це може бути і тим, й іншим, але суїцид — це насамперед трагедія. І не тільки особистості, що припинила своє існування, а й суспільства загалом. Це перший тривожний симптом того, що суспільство теж на шляху до суїциду. У мене є підстави сподіватися, що чим далі ми відійдемо від комуністичного минулого, тим більше уваги в Україні приділятиметься кожній такій трагедії. Утім, суїцид — дуже складне явище, що має не тільки зовнішні, але й внутрішні передумови, однозначності немає й не може бути, як, зрештою, в усьому, що стосується людини.
— Чи стає молитва захистом, помічником у складних ситуаціях? І чи для Вас як для лікаря є діагнозом вислів «болить душа»? Які даєте рецепти?
— Одразу зазначу, що я не лікар, тому жодних рецептів не даю. Стосовно молитви, то, гадаю, вона для віруючої людини — не тільки найсильніший інструмент захисту та допомоги в складних ситуаціях, але й чудовий засіб, який дає змогу задовго до виникнення ускладнень зрозуміти себе та своє місце в цьому світі й, можливо, відвернути ймовірні прикрощі. Молитва — це найскладніше, найнепоясненніше, найнезрозуміліше явище в історії людської цивілізації. Молитва дана Богом, треба докласти багато зусиль, щоб зрозуміти свої взаємини з Богом за допомогою молитви. Якщо людина згадує про молитву тільки тоді, коли їй погано, або тільки тоді, коли закінчилися гроші, — це одна ситуація. І зовсім інша — коли людина постійно перебуває в молитовному стані, тобто в стані спілкування з Богом, в стані любові.
«Болить душа» — це не діагноз. Радше діагнозом є те, що вона не болить. А якщо «душа болить» — це перша ознака того, що ми люди й що не хлібом єдиним живе людина. Насправді це дуже позитивна ознака, імовірних змін й можливостей бути людиною. Часто виникає бажання сказати людині: звільни свою душу, не тримай її під замком. Але розумієш: якби вона могла це зробити, вона б не звернулася по допомогу до психолога, і що у вкрай нестерпній ситуації (а саме в такі моменти люди й приходять до лікарів, священиків та психологів) це може звучати занадто повчально і навіть недоречно. Насправді все дуже індивідуально, у кожного «душа болить» інакше, і щоб зрозуміти причину цього болю, ми часом рухаємося майже навпомацки, як дослідники того, що ще нікому до нас не було відоме. Тому немає готових і схожих рецептів. Можу сказати одне: якщо можна, намагайтеся звільнитися від обов'язків, які вам не під силу. Душа дуже часто починає «боліти», коли ми вторгаємося в чужий простір, не відчуваючи меж, коли ми втрачаємо себе, коли ми не відрізняємо себе від іншої людини. Іноді буває корисно переглянути свої цілі, поставити собі відверте запитання: чого я хочу насправді? І чи приведе те, що я роблю тепер, до того, чого прагну?
— У Вас останнім часом побільшало клієнтів? Розкажіть, будь ласка, про найтиповіші проблеми.
— Психотерапевтична практика — це не виробництво, не конвеєр і не «фабрика зірок». Тут усе вимірюється не кількістю клієнтів, а тим, чи вдалося людині повернути себе самій собі або створити себе наново за допомогою психотерапії, чи ні. А якщо запитуєте про те, чи змінилася за цей час культура людей у ставленні до себе й розумінні того, що психолог — не психіатр, який лікує «психів», то можу сказати, що трохи змінилася, але ще не достатньо. Проте, найпевніше, просто бракує інформації про те, хто є хто.
Я не вважаю, що в психотерапії є типові проблеми. Якщо психолог або психотерапевт міркує про типові проблеми, то виникає питання: кому він допомагає насправді — собі, щоб стати впевненим психологом, чи людині, яка звернулася до нього по допомогу? На мій погляд, до людини слід підходити не з убогим знанням про неї, а з безмежним нерозумінням, ким вона є насправді, і бажанням зрозуміти це, однак разом з нею, а не замість неї.
— Багато людей, аби просто вижити, роблять не те, що подобається: скажімо, замість творити літературу чи вчити дітей — стоять на базарах. Це травмує їхню психіку. Але звертатись до лікаря — то соромно, то коштів бракує...
— Ви маєте рацію, травмує психіку не те, що людина стоїть на базарі за прилавком, а те, що людина займається не своєю справою. З одного боку, це загальнодержавна проблема, яку окремо взятий психолог або психотерапевт не в змозі розв'язати (та це й не в його компетенції). Однак громадяни потрібні державі тільки в період виборів. Між виборами вони стають тягарем для державного апарату. А з іншого боку, і ми про це вже говорили, психолог або психотерапевт може допомогти людині зрозуміти себе, зрозуміти, що є її особистісним, а що — запозиченим в інших; що є її цінністю, а що — ні, й допомогти зробити вибір.
До того ж у нашій країні немає державної концепції психологічного здоров'я населення. І це теж обмежує можливості людей, яким бракує коштів, щоб звертатися по психологічну допомогу.
— Перелік того, що травмує людську психіку, на жаль, чималий. А чи здатні засмикані, знервовані, агресивні батьки виховати здорову дитину?
— Діти — це завжди складно. Те, як до нас будуть ставитися в майбутньому, залежить від того, як ми нині ставимося до дітей. Безперечно, агресивні батьки або батьки, принижені державою, не можуть відтворити здорового, повноцінного члена суспільства, не кажучи вже про те, щоб виховати гідну людину, оскільки діти відбивають симптом сімейних відносин, хочемо ми того чи ні. Проте історія насичена прикладами, коли в «агресивних, знервованих, засмиканих» батьків виростали непогані діти: Ейнштейн, великий письменник Франц Кафка. Взаємини Бальзака з матір'ю я назвала б дуже важкими. Відносини Дюма-батька з Дюма-сином теж були далекі від ідеальних. Був випадок, коли Олександр Дюма, занурений у написання чергового роману, схопив свого маленького сина за ногу, коли той заважав йому працювати, викинув його через вікно у двір і зачинив вікно. Дюма-син на все життя залишився кульгавим, проте це не завадило в майбутньому обом, батькові й синові, ходити разом до одних і тих самих коханок та досягати успіхів у літературі.
— Дивлячись на гори сміття в місті й довкола нього, на помальовані потворними малюнками стіни, думаєш, що хворим є все наше суспільство. Чи є мірило його «здоровості»?
— Мірилом здоров'я будь-якого суспільства є не те, що є, а те, до чого воно прагне. Суспільство, як і людина, ніколи не «настільки хворе», щоб не мати можливості що-небудь виправити на краще. Можна навіть умирати, допомагаючи суспільству. Наприклад, Сократ перетворив свій відхід з життя на прояв щирої любові до ближнього. Куди ми йдемо? Куди я йду? До чого прагну? Це мірило нашого здоров'я, зокрема й психічного. Людина — це завжди можливість, а не дійсність.
Сміття в місті — так, це неприємно. Але вирішальне значення має те, як ми позбуваємося «сміття» в душі. Чим швидше ми позбудемося «сміття» в душі, заздрощів, відмовимося від спроб ставитися до іншої людини як до проблеми на своєму шляху або як до засобу для досягнення мети, тим швидше зникне сміття в життєвому просторі навколо нас. Усе, що зовні,— це лише відображення того, що всередині нас.
— Агресія — це просто вірус нашого часу чи симптом значно складніших, глобальних процесів-змін?
— Агресія — дуже складне явище. На мій погляд, у перехідний період агресія має деякі особливості і тільки нам властиві ознаки, це й втрата меж власного «Я», і життя поза зонами відповідальності, і вторгнення у сфери діяльності та спеціалізації, які суперечать здібностям і талантам того, хто вторгається, і відсутність опори як зовні, так і всередині себе. Це нестача себе й спроба за допомогою агресії хоч якось відчути власну присутність у цьому світі. Агресія в нашім випадку — не від надлишку, а від нестачі...

Інтерв'ю провела Наталка ПОКЛАД
також у паперовій версії читайте:

назад »»»