ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
УКРАЇНСЬКИЙ КОЗАК ІЗ БАНГЛАДЕШ
Гість нашої сьогоднішньої «Вітальні» незвичний, як не крути. Де ви, шановний читачу, ще побачите в одній особі доктора філософії в галузі економічних наук, президента «Ротарі клубу — «Київ Центр», актора Київського драматичного театру «Колесо» і члена козацького руху Канівщини «Нова Січ»? До того ж, він поліглот: володіє українською, англійською, російською, бенгальською, хінді, урду, італійською та арабською мовами.

Отже, знайомтеся — Момінул Хок, бенгалець родом із Бангладеш, котрий вважає себе справжнім українцем. Справді, в ньому є чимало рис, які його споріднюють зі щирими українцями, Момінул товариський, комунікабельний, кмітливий, дружелюбний, упевнений, здатний переконувати, відповідальний і організований (щоправда, останні дві риси не надто притаманні українцям).
Ще Момінул Хок — знавець економічних секретів, майстер тренінгових програм, учасник міжнародних наукових семінарів, конференцій, торговельних ярмарок і виставок. Не одружений.
— Пане Момінуле, як Ви потрапили в Україну?
— Після закінчення школи-десятирічки і коледжу у Бангладеш я подав заяву на одержання стипендії для навчання в Радянському Союзі. З 1 вересня 1986-го почав займатись на підготовчому факультеті філфаку для іноземних громадян у Білоруському державному університеті (Мінськ). Потім мене направили до Вінницького політехнічного інституту (нині — технічний університет). Після року навчання перевівся до Києва, але через Чорнобильську катастрофу повернувся до Вінниці, закінчив магістратуру за фахом «інженер-системотехнік».
— З чого почали кар'єру?
— Були різні варіанти і можливості: наприклад, на батьківщині зайнятися науковою діяльністю і викладанням в університеті, або в інших країнах (приміром, у Великій Британії) працювати за спеціальністю. Проте мені порадили залишитися в Україні, аргументували: я знайомий з менталітетом і культурою держави, серед українців є приятелі й друзі. Я запросив старшого брата, щоб остаточно вирішити: їхати з України чи ні. У 1993 році він приїхав. На батьківщині брат закінчив університет за фахом менеджмент (магістр комерційних наук), ми почали міркувати, чи реально в Україні організувати якийсь бізнес.
— У нас саме був у розпалі політико-економічний розвал...
— Ми ж вивчали ринок, аналізували, чим потрібно займатися. Більшість людей ринули тоді в купівлю-продаж, але ми бачили, що це незабаром закінчиться, тому почали з переробки продуктів харчування, зайнялися ресторанним бізнесом. У 1993-му зареєстрували підприємство, що дотепер існує. Орендували нікoму тоді не потрібний занедбаний будинок площею 833 квадратних метри у Вінниці, вклали всі гроші: зробили ремонт і одержали статус ресторану першої категорії, до речі, першого індійського ресторану в Україні. Створили робочі місця для місцевого населення, успішно працювали, платили в бюджет. Одначе ситуація в країні криміналізувалась, наступав державний рекет. Нам нахабно встромляли палиці в колеса, усе зробили, щоб ми не змогли працювати, відібрали будинок. Ми, природно, подали позов до суду. Результат був негативний. Звернулися по допомогу до губернатора Вінницької області Анатолія Матвієнка (партія «Собор»), але оскільки тоді між містом і областю були своєрідні відносини, схожі на конфронтацію, він сказав, що не бажає в цьому розбиратися.
— У нас дотепер губернатори не надто дружать з мерами.
— Ми й у посольство Бангладеш, що знаходиться в Москві, зверталися, посол розмовляв із губернатором, але нічого не домігся. Загалом до 1996 року ми втратили 243 тисячі доларів. Ось такий у нас був початок підприємницької діяльності в Україні.
— Це фіаско не знищило бажання перебувати в Україні?
— Воно втягло нас у боротьбу. Я зрозумів, що знання треба застосовувати в інших сферах. Для нового бізнесу не вистачало ні сил, ні грошей. Як і багато інших підприємців, ми почали чекати поліпшення бізнес-клімату, коли налагодиться законодавство й у державі наведуть лад. Переїхали до Києва. Про наші жахливі поневіряння у Вінниці дізналися в уряді, але зробити нічого не могли, бо ситуація була абсурдна: у столиці й на місцях існували ніби відособлені князівства.
— І ні копійки не компенсували?
— Зовсім! Нам погрожували, що в будь-який момент депортують з країни. Напередодні засідання арбітражного суду нас підкликав суддя і «по-людському» сказав: «Правда за вами, ваші документи у порядку, але є розпорядження зіграти проти вас. Тому вам нічого не світить».
— Що було далі?
— У 2000 році нам запропонували використовувати наші знання і досвід — запросили працювати до науково-дослідного інституту Міністерства економіки. Я став причетний до досліджень в галузі планування і регулювання економіки України.
— Тобто зробили стрибок від підприємницької діяльності до наукової...
— Так, від практики ми з братом перейшли до теоретичних розробок. Я взявся за тему «Розвиток економіки України з урахуванням зовнішніх факторів», брат — за «Розвиток економічного співробітництва між Україною і Бангладеш у контексті світової економіки». Я досліджував, як краще розвивати нову українську державу, який вектор обрати, з ким більше співпрацювати й економічно дружити, яким пріоритетам віддати перевагу.
Закінчив аспірантуру. Нині я — доктор філософії в галузі економіки, маю диплом міжнародного зразка. Викладаю в Університеті економіки і права «Крок» та в Міжнародному християнському університеті.
— А підприємництвом займаєтесь?
— Спочатку ми з братом намагалися поєднувати наукову діяльність і бізнес, але виявилось неможливим водночас сидіти на двох стільцях, результати виходили неякісні. Тому вирішили довести знання до серйозного рівня і тоді братись за бізнес. Зараз ми в процесі створення нових проектів у галузі міжнародної економіки і відносин.
— Яким чином Ви стали президентом «Ротарі Клуб — Київ Центр»?
— Спочатку скажу, що міжнародний «Rotary international» збирає успішних людей, котрі наголошують на доброчинній діяльності, його гасло — «Служіння понад усе».
Один із членів «Ротарі клубу» працював у комісії з прийому аспірантів у науково-дослідному інституті, можливо, його привабило те, що ми з братом володіли кількома мовами, були професіоналами, мали практичні й теоретичні знання, корисні для суспільства. Він запросив нас, з 2000 року ми є членами «Ротарі клубу». У ньому всі починають рядовими, але генералом може стати кожен.
— На що Вас ще вистачає?
— З січня 2003-го виступаю як актор у Київському муніципальному театрі «Колесо» на Андріївському узвозі. Граю різні ролі, останнім часом — єгиптянина в спектаклі «Уявно хворий» Мольєра.
— Для цієї ролі Вас зовсім не треба гримувати?
— Авжеж. Мій акцент виглядає природним. До речі, з інших театрів теж надходять пропозиції, навіть кінематограф мною зацікавився, але я особливо не розпорошуюсь, тому що на все потрібен час, до того ж, театр не особливо годує, а віддаватися йому треба цілком.
Я ще займаюсь громадською діяльністю, у Києві живуть мої співвітчизники, треба допомагати один одному, інтегруватися в українське культурне і громадське життя. Щоб жити повноцінним життям в Україні, потрібно знати і поважати її підвалини.
— До Вас, вибачте, не виявляють інтересу місцеві скінхеди і расисти?
— На жаль, в Україні ніхто з людей з неслов'янською зовнішністю від цього не застрахований. Особисто я двічі потрапляв до лікарні з важкими травмами, переломами і забиттями. Лікарі повертали з того світу, у нейрохірургії зробили операцію на хребті.
— У чому Вас звинувачували нападники?
— Я просто зайшов до під'їзду, повертаючись додому, і на мене напали. Або біля метро підскочили сумнівні типи і почали лупцювати. Першого разу у мене нічого не забрали: ні кишенькові гроші, ні мобільник.
Комусь не подобається моя зовнішність. Напади на расовому ґрунті відбуваються щороку і неодноразово. Міліція ніяк не реагує.
— Розкажіть, звідкіля конкретно Ви родом?
— Я народився і виріс у столиці Бангладеш — Дацці, що входить до десятки найбільших міст світу.
Бангладеш з боку суші ніби оточена Індією (трошки межує з М'янмою — колишньою Бірмою). Коли подивитися на географічну карту, то з одного боку — Бенгальська затока, з іншого — Гімалаї.
— Бенгальці в Індії й Бангладеш відрізняються?
— Немає ніякої різниці, хоча країни різні. Як у свій час Східна і Західна Німеччина. У 1947 році відбувся поділ Бенгалії на дві частини: Східна Бенгалія від'єдналась від Пакистану і тепер відома як самостійна держава під назвою Бангладеш. Штат Західна Бенгалія входить до складу Індії. У Бенгалії близько трьохсот мільйонів людей, бенгальська мова за кількістю носіїв — п'ята у світі (після англійської, китайської, іспанської, хінді).
Слово «Бангладеш» складається з двох доданків: «бангла» — назва бенгальської мови, «деш» — країна». Бангладеш також називають «матір'ю рік», її територією течуть дві знамениті річки — Ганг і Брахмапутра, а також тисячі інших річок. У Дацці багатії вчиняють так само, як у Києві: захоплюють береги і забудовують.
До речі, уздовж Бенгальської затоки тягнеться найдовший у світі піщаний пляж.
Багатовікова цивілізація Бенгалії нагромадила по всій території країни численні архітектурні пам'ятники. У нас унікальна філософія, музика, танці, скульптура.
— А який клімат?
— Температура плюсова, але накочує холодний вітер із Гімалаїв: за 23 милі — гірський Непал (від нього нас смугою відгородила Індія). Іноді люди на прикордонній території навіть помирають від холоду: у бідного населення немає достатньо одягу, будинки не опалюються, гімалайський вітер пронизує наскрізь, від нього неможливо сховатися (це зовсім не той холод, що в Україні).
— Чим відрізняється особисто Ваш життєвий уклад від способу життя українців? Чи займаєтесь йогою і медитацією?
— Я нічим не відрізняюсь від українців, споживаю той самий хліб, п'ю ту ж воду, дихаю тим самим повітрям. Навчаюсь, викладаю, займаюсь громадською діяльністю, як українці. Моя відмінність лише в тому, що в мене є можливість порівнювати особливості наших держав. Ще іноді хочеться покуштувати національну страву. Існує прислів'я: «Бенгалець — це рис і риба».
Йогою і медитацією не займаюсь. Як усяка нормальна людина, перед сном звертаюсь до Бога.
— Якому Богові молитеся?
— Бог у всіх один, хоча в різних релігіях його по-різному називають. У Бангладеш співіснують іслам, індуїзм, християнство і буддизм, але більшість населення — мусульмани ісламського віросповідання. Я звертаюсь до Аллаха і його пророка Мохаммеда, нехай зійде мир на нього. Цікаво, що уряд США (після теракту 11 вересня 2001 року) назвав Бангладеш найтолерантнішою країною на земній кулі, де люди всіх віросповідань живуть у злагоді.
— Ваша найбільша мрія: заробити мільярд, зробити блискучу кар'єру, ощасливити людство?
— Вона проростає з мого світосприймання. Я вчився в міжнародній атмосфері, моє друге народження відбулося в родині народів, я — людина світу, для мене на головному місці людина. Не має значення, перуанець він, німець, монгол чи алжирець. Я бачив чудових багатогранних людей з різних країн, хоча знаю, що в родині не без виродка. Але я зациклений на позитивному, моя мета, якщо я з'явився на Землі, приносити користь ближнім і людству. Залишити цей світ треба гідно, смерть нікому ще не скасовували, великі люди теж ідуть, їм достатньо лишень два квадратних метри землі.
Про мільярди я особливо не мрію, прагну в академічному професійному напрямі розробляти тему міжнародної співпраці й економічного розвитку України. Найбільшу користь, на мій погляд, я міг би принести на дипломатичній ниві: готовий вирішувати економічні проблеми і конфлікти на рівні ООН.
— Який, на Ваш погляд, найбільший плюс українців і найбільший мінус?
— Українці — відкриті щиросердечні люди, навіть якщо порівнювати з країнами Заходу. Практично з будь-яким українцем можна легко познайомитися, спілкуватися і розвивати знайомство. А недоліки закладені в історичному розвитку країни, вона часто потрапляла під різні агресивні впливи: татаро-монголів, турків, поляків, литовців, шведів, московитян. Тому національна ідентичність розмита, нема яскраво вираженої національної самосвідомості, нація не сформована. Чимало українців не вміють навіть говорити державною мовою, бо навчались в російських школах і росли в російськомовних сім'ях. Тож треба бути терпимими, не поділяти людей за національною ознакою. Головний критерій — наскільки людина корисна суспільству.
— Скільки ваших співвітчизників живе в Україні?
— У столиці, згідно з неофіційними даними, живе 250 бангладешців, поза Києвом — 500–700 осіб.
— Можна створити своє земляцтво?
— Над цим ми саме працюємо. Метою земляцтва має стати більш тісна економічна і культурна співпраця України і Бангладеш в ім'я взаємної користі. Адже Бог створив людину для того, щоб вона приносила користь, де б не перебувала. Я все свідоме життя живу в Україні, я — українець за духом і думками, недарма є активним учасником козацького руху, ставлюсь до цієї справи неформально.
— Ви себе вважаєте українцем?
— Безперечно, і відчуваю себе повноцінним українцем.
— Яке у Вас громадянство?
— У мене є дозвіл на постійне місце мешкання в Україні, тобто маю ті самі права й обов'язки, що українські громадяни, крім права вибирати і бути обраним. Я б із задоволенням узявся за реалізацію великого проекту, спрямованого на процвітання України. За наявності такої пропозиції я б, можливо, прийняв українське громадянство. Та поки наштовхуюсь на байдужість, хоча скрізь підготовка кадрів дорого коштує в будь-якій галузі, у тому числі дипломатичній, прецінь я добре знаю мови, економіку і фінанси, культуру і суспільство.
— Вас як носія бенгальської мови, на якій спілкуються сотні мільйонів людей у світі, просто гріх не використовувати для налагодження двосторонніх відносин.
— До того я і веду. Бангладеш обов'язково щось купує в Україні, а Україна — у Бангладеш, та через відсутність посольств у наших державах, політико-економічні відносини надзвичайно мляві, наші країни купують товар через треті–п'яті руки. Наприклад, морепродукти, чай, джутові й шкіряні вироби, одяг із Бангладеш Україна одержує через Індію й Росію. Українські судна, літаки і гелікоптери Бангладеш купує в німецьких, американських і чеських фірм. Нещодавно я зустрічався з бангладешськими фахівцями, котрі приїхали в Україну придбати авіаційну техніку. «З яким міністерством ви співпрацюєте?» — запитав я. Виявилось, вони приїхали вибрати літаки, а гроші перерахували чеській фірмі. Чому ми не можемо це робити безпосередньо, щоб комісійні відсотки не йшли в сторонні руки? Мета моєї наукової праці й повсякденної боротьби в тому, щоб ми відкрили один одному двері.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»