ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСВІТА
ШКОЛА І АНОМАЛЬНА ДИТИНА
Хворі діти народжуються і у цілком благополучних сім’ях. У тоталітарній державі питання вирішувалося руба: усі такі діти мали бути ізольовані від здорового суспільства. Розгалужена мережа спеціалізованих інтернатів — то спадщина минулого. Часи змінилися. Пріоритети щодо виховання дітей з особливими потребами (так тепер «гуманно» називаються колишні «дефективні») — теж. Однак проголосити навіть найлюдяніше гасло набагато легше, ніж затято його виконувати.

Де тонко...
Часто батькам дітей з особливими потребами доводиться долати непробивну стіну чиновницької байдужості, дертися крізь хащі цинізму і відвертої зневаги. Пригадалася розповідь матері інваліда Юрія Титова, творчо обдарованої людини. Жінка згадує, як її слухали, і дивлячись на немічного сина, скрушно хитали головою: «Так, ми вас розуміємо...тримайтеся...Пише вірші? Що ж, усі діти талановиті». Варто, мабуть, опинитися на місці матері дитини-інваліда, щоб почути поблажливо-глузливе: «Воно у вас ще і пише?» Саме так: «воно»... Хоча б як гірко це не звучало, але таке ставлення зберігається. І нехай би пліткували лише обивателі. Але ж вирішує конкретну дитячу долю звичайнісінький чиновник. Хто може гарантувати, що він буде чуйним і уважним, із державницькою думкою? А піклуватися у державі справді є про кого. Понад сім тисяч дітей потребують особливого підходу. Замислимось: ціла армія дітей з різними вадами: зі слабким зором, зниженим слухом, психофізичними розладами. Близько 110 тисяч українських школярів мають відхилення у розвитку або відчувають труднощі у навчанні. За останні роки кількість дітей-інвалідів зросла на 25 відсотків. Нещодавно їхня доля вирішувалась просто: на засіданні медико-педагогічної консультації дитина одержувала направлення до інтернату. При цьому думка батьків не враховувалась. А й справді, які думки можуть бути у «дефективних» (це не лайка, а цілком офіційна назва). Це вже нині, коли батьки дітей з особливими потребами вибороли право самим розпоряджатися їхньою долею, стали відомі цікаві факти. Приміром, та ж сама медико-педагогічна консультація донедавна взагалі працювала... на громадських засадах. Уявіть, як «гуманно» і «турботливо» могли ставитися до дитини люди, котрі не одержували за свою роботу платню. Погодьтеся: грань між світом «нормальних» і «аномальних» — умовна. А там де тонко, там і рветься. Та й, зрештою, за бажанням будь-кого можна швидко перекваліфікувати на «розумово відсталого» і тим сам визначити його долю. Приміром, на засіданні комісії розумні дяді запитали у дівчинки: «Що кладуть у склянку з чаєм і розмішують ложечкою?» Дитя, яке було привчене батьками пити чай без цукру, щиросердно зізналося: «Не знаю». Можете уявити, з яким переможним виглядом завершився цей експеримент: як кажуть, «упіймали». Висновок був невблаганним: дитина є розумово відсталою. До загальноосвітньої школи ходити не може. Чиновники стверджують, що нині ситуація поліпшилась. Психолого-медико-педагогічні консультації стали постійно діючими. Люди отримують нагороду за свою роботу, подовжену відпустку. Стверджують, що ці заходи дають змогу ефективніше виявляти дітей з різними вадами розвитку, зокрема розумово відсталих, із затримкою психічного розвитку, аутизмом. Робота, безперечно, важлива. Особливо, коли медики разом із педагогами здатні будуть не просто «виявити» і поставити на облік, а допомогти конкретно. Фахівці покладають надію на Закон України «Про спеціальну освіту», який очікує своєї долі у комітетах Верховної Ради. Закон допоміг би прояснити чимало ситуацій. Приміром, яка категорія дітей може навчатися у загальноосвітній школі (із мовленнєвими вадами, психофізичними розладами, тобто ті, котрі донедавна були «прописані» до інтернатів.— Авт.), які діти потребують індивідуального навчання.

Благодатне включення
Зрештою, іноді не треба вигадувати велосипед. Варто лише уважніше придивитися до напрацьованого досвіду, що є у світі. У розвинутих країнах діти з особливими потребами мають не лише право, а й можливість навчатись у школі разом зі здоровими дітьми. Така форма освіти має назву «інклюзивної»(від анг. «інклюд», тобто включення). Здавалося б, що може бути гуманнішим, аніж об’єднати під шкільним дахом здорових дітей і тих, кому потрібна допомога. Та нинішній досвід переконує: інклюзія у нинішніх умовах — то радше виняток, ніж правило. Прикриваючись гаслами про так звану турботу про дитину-інваліда, чиновництво налаштоване агресивно. Напрацьована роками команда «не пускати!» негайно вступає у дію, коли йдеться про корпоративні інтереси. Звичайно, набагато легше і комфортніше зібрати у класі однакових дітей, котрі успішно вчаться, не порушують дисципліну. Але ж це неприродно, щоб були зовсім однакові діти. Вони народжені у сім’ях із неоднаковим матеріальним та соціальним статутом. До того ж, як відомо, навіть благополучні батьки не застраховані від того, що у їхній родині буде дитина з особливими потребами. І тут починається... Замість того, щоб шукати відповідь на запитання: «Як краще організувати інклюзивне навчання у масовій школі? Як має бути організована робота, щоб поруч із учителем, за потреби, працював помічник?» (це світова практика, поширена для того, аби допомагати рухатись у визначеному темпоритмі дитині з особливими потребами.— Авт.)... Зрештою, саме про це хотілося почути на засіданні одного з «круглих столів», присвяченому модернізації системи спеціальної освіти. Доводиться визнати: зі справжньою, а не удаваною гуманністю у нас поки сутужно. Звісно, коли інклюзія стане нормою загальноосвітнього процесу, без діла лишиться чимало директорів шкіл-інтернатів. Звісно, останнім цього не дуже хочеться. Бо одна справа — довести свою справжню гуманність, допомагаючи конкретним дітям інтегруватися у суспільство і працюючи помічниками педагога; і зовсім інша — очолювати навчальний заклад і вирішувати чиїсь долі. Один директор так і заявив: «Не можна давати надію батькам, що їхня дитина із синдромом Дауна зможе обійтися без інтернату». Це мовиться у той час, коли завдяки прогресивним методикам, які успішно застосовуються у світі, людей із синдромом Дауна активно залучають до активного суспільного життя. Звісно, що подібні керівники у жодному разі не віддадуть свій «плацдарм», прикриваючись удаваною турботою про долю інвалідів. Замість того, щоб допомогти їм знайти своє місце у цьому світі.
«Але ж, справді, існують хвороби, які не дозволяють застосувати інклюзію,— заперечать нам.— До того ж, треба враховувати наші реалії. Далеко не всі батьки переймаються «загальнолюдськими цінностями», тож не будуть у захваті від перспективи об’єднання різних дітей під спільним дахом». Утім, це ще один із живучих міфів, більшість з яких розвінчано у світі. За умов грамотної просвітницької роботи не було випадків, аби батьки заперечували подібне об’єднання. Адже здорові діти теж набувають неоціненний досвід, навчаючись спілкуватися із різними людьми. Оце і є справжня толерантність, котра вчить дітей жити у суспільстві рівних можливостей. Незалежно від того, якими можливостями обдарувала людину природа. І все ж інклюзивна освіта потроху пробиває собі дорогу.
— Нині працюємо над тим, щоб діти з особливими потребами навчалися разом зі здоровими,— повідомила начальник столичного управління освіти і науки Лілія Гриневич.— Випробовуємо інклюзивне навчання у школі № 168 Оболонського району. З’являться школи, обладнані спеціальними ліфтами, якими користуватимуться діти на інвалідних візках.
Запроваджується інклюзивна освіта у різних областях України. Зокрема, завдяки співпраці з міжнародними організаціями започатковано проект «Розвиток модельних центрів інклюзивної освіти для дітей з особливими потребами» на базі двох загальноосвітніх закладів — школи № 15 міста Біла Церква та Львівського навчально-виховного комплексу «Малюк». Учителі, які мають досвід роботи з «особливими» дітьми, спостерігають позитивні зміни у поведінці вихованців.
Учителька молодших класів Білоцерківської школи Ольга Шинкарук ділиться враженнями:
— У класі водночас працює кілька центрів за уподобаннями — математичний, читання, довкілля, творчості. Залежно від інтересу дитина обирає вид діяльності самостійно. Процес, у якому педагогові допомагають асистенти, батьки, самі учні (зверніть увагу на цей важливий момент. Чи виросте дитина байдужою до чужого горя, якщо змалечку навчена милосердю, любові до ближнього? — Авт.), організований так, аби до кінця дня дитина попрацювала в усіх центрах. У класі є куточок усамітнення, де учень, який стомився, може відпочити. Хоча такою можливістю діти користуються зрідка. Здебільшого вони активні й хочуть чимось займатися.
Чим не достойна відповідь тим, хто не вірить в успіх інклюзивної освіти і закликає «не давати надії батькам», бо в інтернаті якось зручніше? Тут потрібна допомога держави, адже навчальні заклади, що прийматимуть дітей з особливими потребами, мають бути об’єднаними пандусами і підйомниками. Звісно, актуальною лишається проблема педагогічних кадрів. Останні не дуже затримуються у школах, а коли і затримаються, то у більшості своїй формально ставляться до службових обов’язків. Це явище масове. Якщо вчителі не проводять уроки (прикриваючись численними «радами» і «нарадами»), то виникає сумнів щодо запровадження інклюзивних методів освіти. Ця благородна ідея, по суті, втілиться у життя лише за умови справжнього реформування освіти. Педагоги ж, які обстоюють ідею інклюзивної освіти, переконані: саме за нею майбутнє. Їхнє бачення ситуації таке: у сучасних умовах потрібно спиратися на сили громадськості. А громадськість у цьому разі — це самовіддані матері, котрі не змирилися із вироком долі, а взялися боронити інтереси власних дітей. Вони впевнені: їхня любов і турбота здатні на дива. На щастя, вони не поодинокі у своїх прагненнях.

Діти Сонця
Коли об’єднаються небайдужі люди, на світі стає більше доброти. Бо хіба ця ідея не є гуманною — зібрати у дитсадочку здорових діток і тих, хто має синдром Дауна і виховувати їх так, ніби немає між ними різниці?
— Триває експеримент у дитсадках № 662, 291 Оболонського району Києва,— розповідає його натхненниця, психолог Валерія Кукса.— Охоплюємо сім’ї із проблемними дітьми на ранніх етапах. Не секрет, що у пологових будинках жінок переконують у тому, що від дитини слід відмовитися, бо синдром Дауна — невиліковна хвороба. Як наслідок, 85 відсотків родин відмовляються від «аномального» дитя ще у пологовому будинку. Чи варто говорити про те, який психологічний стан у жінки? Тому особливо вагомим може бути вчасно сказане добре (головне — кваліфіковане) слово, підтримка з боку родин, які виховують таких дітей. Крім того, ми відвідуємо родини, граємо з дітьми, демонструємо нові методики. Коли дитині виповнюється півтора року, її приводять до нашого центру «Маленькі сходинки». Батьки перебувають разом із малюками. Граємося, читаємо, співаємо. Так дитина звикає із новою для неї обстановкою, не лякається чужих. Далі починають працювати групи короткотермінового перебування. У цьому міні-садку малюки лишаються без батьків. Семеро наших вихованців, які пройшли всі ці «сходинки», не мали проблем із адаптацією у дитсадку. Для кожної групи набрали 15 дітлахів — 12 здорових, решта — з особливими потребами. Перебуваючи поруч зі здоровими однолітками, вони швидше адаптуються до нових умов життя. Працюючи з батьками й вихователями, переконалися: до дітей із синдромом Дауна — ставлення спокійне і доброзичливе. Допомагає просвітницька робота. Якщо вихователь налаштований на позитивний результат і привчає до цієї думки інших, конфліктів не буде.
Синдром Дауна — що це: вирок чи просто інший спосіб життя? Над відповіддю ламають голови фахівці в світі. Існує думка, що це не хвороба, а стан, зумовлений хромосомною патологією. Зайва хромосома може спричинити проблеми із серцем, коли дитині треба негайно робити операцію; або спричинити розумове відставання. За статистикою, на кожні 800–1000 новонароджених припадає одна дитина, в організмі якої міститься ця «зайва», 21-а хромосома. Проте це не означає, що дитина не матиме шансів на нормальне життя. Світовий досвід свідчить: діти вчаться не лише читати і писати, а й самостійно обслуговувати себе. З таким розумовим відставанням можна нормально жити, навчатися, працювати. У Росії вже є досвід адаптації до життя людей із синдромом Дауна. У Санкт-Петербурзі працює кав’ярня, персонал якої становлять винятково «люди із зайвою хромосомою». У Голландії вони успішно працюють серед здорових людей, виконуючи офісну роботу. Їхні співробітники відзначають: вони внесли світло у наше повсякденне життя». Мабуть, завдяки цьому людей із зайвою хромосомою називають «сонячними». А у США таких дітей вважають «альтернативно обдарованими», виховують у родинах, інтегрують у суспільство, а не зневажають. Чи не цим вимірюється цивілізованість суспільства?

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

назад »»»