ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕКСАНДР СТРАЖНИЙ:«МИ МОЖЕМО ВИБРАТИ БУДЬ-ЩО, КРІМ МЕНТАЛІТЕТУ»
Виявляється, можна сидіти на двох стільцях, плисти на двох човнах, якщо їх добре припасувати одне до одного, тоді виходить широке сідало або катамаран, котрі мають подвійну стійкість. Саме так вчинив психотерапевт і письменник Олександр Стражний, який аж ніяк не є дилетантом в обох іпостасях, бо одна якість підсилює в ньому другу. Дивна річ, але саме з лікарів виходять чудові письменники, достатньо лише пригадати Конан-Дойля, Чехова, Вересаєва, Булгакова, Арканова.

Лікар-психотерапевт, член Асоціації українських письменників Олександр Стражний є автором книг, виданих в Україні, Росії, Угорщині, Німеччині, Італії, Іспанії. Вільно володіє кількома іноземними мовами. Проводив цикли лекцій з альтернативної психології в різних державах Європи, а також у Стенфордському університеті (США). Відзначений почесним дипломом сенату штату Каліфорнія.
Зазвичай пан Олександр захопливо пише на медично-ізотеричні теми, а тут раптом вибухнув дослідом-бестселером «Український менталітет: ілюзії-міфи-реальність», в якому психотерапевтично розглядає українців та їхній світогляд, плюси, мінуси та неврози української нації. Як він дійшов до такого життя, тобто до цієї проблематики, ми і з'ясовуємо.
— Олександре, дивна річ, але саме з медиків виросло чимало письменників. Що спонукало Вас спочатку стати медиком, а потім письменником?
— У дитинства і юності я не захоплювався літературою, ніколи не писав віршів чи оповідань, щоправда, багато читав. Чому я пішов до медичного інституту? Щодо вибору майбутніх професій у мене були ще два варіанти: Московська дипломатична академія (наївний провінційний хлопчик захоплювався тим, як чемні дяді потискали одне одному руки) або Музично-педагогічний інститут імені Гнєсіних знову-таки у Москві (я закінчив музичну школу по класу фортепіано, виступав на конкурсах, із сьомого класу як клавішник грав у ВІА на різних святах і весіллях). Проте у сімнадцятирічного хлопця спрацював здоровий глузд, я усвідомив, що без зв'язків ніякі дипломатичні академії й консерваторії «не світять». А ще міркував: можливо, як композитор я і не поганий, написав чимало хороших пісень, але як співак чи інструменталіст навряд чи досягну вершин, яких досяг, приміром, Паганіні. Отже, я поставив хрест на дипломатичній і музичній кар'єрах і вступив до медінституту. Хоча мій батько — лікар, завідувач інфекційним відділенням у курортному містечку Очаків, змучений боротьбою то з холерою, то дизентерією, говорив мені: «Синку, хіба ти не бачиш, о котрій годині я повертаюсь додому? Навіщо тобі медицина?». Та відсутність математики і перспектив піти в армію переважили. На першому-другому курсах я не знав, для чого «вляпався» у медицину: трупи, якась гістологія, цитологія, все це здавалось зовсім не моїм. Та коли мій товариш Саша Дірдовський (нині відомий кінематографіст), котрий навчався на курс старше, привів мене в психіатричний гурток, я зрозумів, для чого вступив до медінституту, й одразу закохався в психіатрію.
Після закінчення інституту розподілу на психіатрію не було, я пішов у «швидку допомогу». Відпрацював три роки у загальній бригаді, затим закінчив у Харкові курси з психіатрії, ще чотири роки працював психіатром. Почалася перебудова, і несподівано моя мрія про дипломатичну кар'єру збулась: почався рух так званої народної дипломатії. До Києва та інших міст України з гаслом «Коли люди ведуть, лідери йдуть за ними», ринули американці. Я в складі ініціативної групи проводив чимало зустрічей. Іноземці поспішали не в Києво-Печерську лавру чи Софіївський собор, а прагнули зустрітися з людьми, дізнатися, як ми живемо, з'ясувати, яким є насправді монстр на ім'я «імперія зла». Тобто це були не звичайні туристи або шпигуни-ЦРУшники, а люди, які цікавились тим, що у нас відбувається. Кілька років я був у цьому русі, двічі відвідав США, як психолог проводив там «круглі столи» і семінари, викладав. Згодом читав лекції з нетрадиційної медицини в Швейцарії, Стенфордському університеті (США), Будапешті — на той час я з психіатрії перейшов у психотерапію, тобто на неврози, почав займатися гіпнозом, закінчив курси з акупунктури, гомеопатії, біоенергетики — володів чималим спектром нетрадиційних методів. Так я «зачепився» в Угорщині. Мені запропонували керувати центром нетрадиційної медицини, створили чудові умови. Це був 1992 рік, в Україні — розруха. Але погодившись працювати в Угорщині, я не погодився там постійно жити: впродовж останніх 15 років я місяць працюю в місті Печ, потім на місяць повертаюсь до Києва. Тим часом моя команда записує нових пацієнтів — я приїжджаю і проводжу курс лікування.
— Як Ви прийшли до літературної діяльності?
— Писати почав тоді, коли не міг не викласти на папері те, що знаю з нетрадиційної медицини, те, що не прочитаєш у жодній книзі. В мене накопичились цікаві факти, потім із власного досвіду виникли методики. Набуте почало муляти, штурхати зсередини.
Першу книжку назвав «Від ілюзії до реальності». У людей є багато ілюзій з приводу цілительства, магії, потойбіччя, тощо, про це я веду мову, розмежовую правду і вигадку. Книжка вийшла цікавою, викликала захоплення навіть в тих, кому ця тема не дуже близька.
Стало зрозумілим, що писати я вмію, хоча раніше жодних творчих прецедентів не було. Наклад у 15 тисяч примірників швидко розійшовся, я видав книгу-доповнення. Наступну книжку «Розповіді доктора Шулявського» склали оповіді-байки, які виникли з подорожувань, зустрічей з цікавими людьми, різних колізій-подій. Її я написав ніби від імені іншої людини, теж доктора; для того, щоб не впізнали конкретних людей, змінював прізвища, обставини, місця подій... Тобто вийшла художня проза, а не мемуаристика. Потім з'явився любовно-історичний містичний роман «Храм Афродіти». Ці книги добре розійшлися в Україні, ще краще в Росії, перевидані там. А доповнена книжка, назва якої «Секрети нетрадиційної медицини», витримала дванадцять видань у семи державах світу: Україні (у березні цього року вийшло її друге видання), Росії, Угорщині (тричі), Італії, Іспанії, Німеччині, Франції. Мене прийняли до Асоціації українських письменників.
Якось запросили в Будинок вчених прочитати лекцію з приводу української ментальності. Я мав нахабство погодитись (бо трішки авантюрист). У запасі був тиждень, гарячково почав шукати інформацію, міркувати. В результаті лекція аудиторії сподобалось. Ця тема людям надзвичайно цікава. І я замислився: «Чому не розібратися ретельніше, що є насправді українська ментальність?». Це мене захопило. П'ять років я орав цю цілину — вивчав історичні глибини і сучасність, писав, мучився. Шукав учених, консультувався — у книжці лише перелік спеціалістів, котрі мені допомогли, займає сторінку!
— Напевно, наші негаразди від того, що ми погано себе знаємо. Та й в сусідах поганенько розбираємося.
— Кажуть, росіяни, українці й білоруси — один народ, а їхні правителі зовсім інший. З правителями більш-менш зрозуміло. А з народом? Чи справді ми однакові? Чи все-таки різні? Хто такий українець? Чим він відрізняється від росіянина, поляка, француза? Які в його ментальності козирі, а які масті биті?
У пошуку відповідей я перелопатив гори літератури. І знайшов, що науково-популярних видань з українського менталітету — мізер. Вони, умовно кажучи, підрозділяються на три типи.
Перший я б назвав так: параноїдально-патріотичні мантри. Щось на кшталт: «Москалі пішли від Мосоха, а козаки від першого сина Іафета — Гомера». Круто, не чи правда? Одне слово, Україна — батьківщина слонів. Ну якщо не слонів, то принаймні найрозумніших, найхитріших мавп.
Другий напрям діаметрально протилежний. Його головна думка: українець — це маргінал, людина, невротизована комплексом неповноцінності, незатребуваності, нереалізованості... У подібних дослідженнях, причому своїх же українських авторів, червоною ниткою проходить висновок: «Нас гнобили, гноблять і гнобитимуть».
Третій варіант публікацій на цю тему — глибокодумні філософські трактати, в яких що-небудь зрозуміти дуже важко.
Виявляється, навіть тепер, у XXI ст., в українській культурі немає чіткого уявлення про те, що таке національний менталітет. Скажемо прямо: ми себе не знаємо! А не знаючи — не розуміємо.
Не знайшовши відповіді на це питання, я спробував відповісти на нього сам. Причому намагався бути неупередженим, не висувати якихось власних гіпотез, а об'єктивно (наскільки це можливо) описати те, що є.
Позиція ця — програшна. Тому що під час поділу нації на «бютівців» — регіоналів, помаранчевих — біло-блакитних, свідомих — російськомовних для успіху книги мені варто було б, імовірно, прийняти спосіб мислення однієї зі сторін. Або тієї, котра переконана, що на дискотеках слід танцювати винятково гопак, або тієї, котра ревно вірить телеканалу «Россия».
І все ж, Платон мені друг, але істина дорожча. Тим паче гола. Її то я і намалював.
Кожен може вибрати собі Бога. Кожен може вибрати собі національність. Навіть історію! Однак ніхто не може вибрати собі менталітет. Кожен, хто живе в Україні, незалежно від національності, потрапляє під вплив української енергетики, її егрегора. Тож світогляд формується під впливом усього, що відбувається в країні.
— Під час праці над книжкою, напевно, траплялись зустрічі, ситуації, події, що наводили Вас на певні висновки і Ви казали: «О, та це ж ілюстрація української ментальності!».
— Практично з усіма докторами наук, професорами, іншими фахівцями я консультувався завдяки, так би мовити, блату. Коли звертався офіційно, мовляв, я письменник такий-то, пишу книжку на таку тему, проконсультуйте з такого-то питання, всі мене ввічливо посилали куди подалі. Можливо, час не хотіли гаяти, можливо, думали, що заробляю на цьому купу грошей, а їм доведеться безкорисливо давати якусь інформацію, не знаю. З усіма спеціалістами я зустрічався через якихось посередників, а якщо безпосередньо, то це були мої добрі знайомі.
— Тобто без протеже — ні кроку...
— Так, без протеже у нас не дихнеш. Кумівство — скрізь. Якщо я «кума» знаю, мене приймали, якщо ні, то іди собі, хлопче, своєю дорогою і не мороч нікому голову. Без кумівства і блату у нас навряд чи навіть геній проб'ється. Це один із наріжних каменів української ментальності.
Якісь елементи цього є, звісно, і на Заході: якщо ти прийшов за рекомендацією, з тобою краще розмовлятимуть. Але в Європі я часто потрапляв у поважні кабінети або до потрібних людей без рекомендації, мене приймали і сприймали без усякого кумівства.
Щоправда, в Україні у мене стався майже кумедний випадок, коли я познайомився з потрібним спеціалістом без кумівства. Було це так. Закінчений рукопис я давав своїм знайомим на прочитання, аби почути зауваження, враження, міркування. Я знав, що у нашому під'їзді живе якийсь історик, іноді ми з ним перетинались і вітались. Подумав, було б добре і йому дати рукопис. Але не знав, в якій він мешкає квартирі, й чи є сенс із ним взагалі зв'язуватись. Може, він звичайний вчитель у школі і йому ця тема — до лампочки. Якось запізно повертався додому. Темно, майже година ночі. Дивлюсь, попереду якась кремезна постать човгає. Думаю, напевно злодій якийсь, хай іде собі, пригальмую. А чоловік теліпається без поспіху. Вже на дитячому майданчику я його впізнав: історик. Вітаюсь: «Здрастуйте! Я книжку написав, хочу вам дати почитати...». А чоловік, можливо як і я, був «тепленький», стомлений, йому було відверто не до рукописів. Але чемно взяв, пішов собі. Я ще подумав: явно забуде. Через два місяці ми зустрілися знову. Кажу: «Добридень. Чи був у вас час переглянути рукопис?». Відповідає: «Так, переглянув. Можу його вам віддати». Зустрілися в мене вдома. Дивлюсь — увесь списаний олівцем, з першої до останньої сторінки ретельно опрацьований. Я страшенно здивувався: «Господи, я ж вам дав лише переглянути, навіщо ви стільки часу згаяли? Це ж така колосальна праця!» Він відповідає: «Якщо я за щось берусь, то роблю це належно, а не абияк». Ми багато годин просиділи, обговорили всі зауваження. Запитую: «Назвіть, будь ласка, ваше прізвище і яке ви маєте відношення до історії? Яка ваша посада?». Чую відповідь: «Я Валерій Іванович Яровий, доктор історичних наук. А посада в мене скромненька: завідуючий кафедрою історії слов'ян Національного університету імені Тараса Шевченка. А ще професор Київського Слов'янського університету, Белградського, Краківського й інших. Їжджу по всьому світу і читаю лекції». Я тоді остовпів. Вважаю, що є в тому певна містика: книга мала ось-ось вийти, але без цієї людини, без її допомоги і точки зору вона, звісно, була б неповноцінною. Можу назвати Валерія Івановича своїм співавтором. Ось так без блату і вийшло.
— Ким Ви себе зараз більше відчуваєте: практикуючим медиком чи письменником?
— Я практикуючий психолог, це — моя професія, котра мені подобається і за яку непогано платять. Хоча гроші для мене не головне, я роблю те, від чого отримую задоволення. Три дні на тиждень приймаю пацієнтів, чотири — пишу книжки. Отакий баланс. Так само є баланс між перебуванням в Угорщині й Україні: місяць там, місяць тут. Пацієнтів до мене приходить багато, бо є позитивний результат — це головний критерій у медичній практиці, яким би не був метод: людина приходить з проблемою, а має піти без неї або з розумінням, на що вона може розраховувати.
— Нині є поширеним фаталізм, існують настрої, що людство йде до самознищення, і на цьому тлі лунають твердження, що Україні тим паче нічого не «світить». Що думаєте з цього приводу?
— Мій погляд психотерапевтичний, бо це моя професія. Коли до мене приходить людина, котрій двадцять чи тридцять років, і каже: «Життя моє скінчилось, мені вже нічого не «світить», не бачу іншого виходу, як накласти на себе руки», звісно, я з таким не погоджуюсь. Але такого індивіда, бува, ні в чому переконати не можливо. Я його життєвий вихід бачу, але якщо відверто його покажу, страждалець мої слова не сприйме. Тому маю зробити все, щоб людина сама побачила вихід і в неї виникла думка, що їй належить прозріння. А вихід завжди є, і не один. Коли пацієнт каже, що психотерапевт йому мало у чому допоміг, що він і без нього сам усе зрозумів — це показник високої якості терапії.
Я не згодний з точкою зору, що людство йде до свого краху, апокаліпсису, що Україні нічого не «світить». Я цей вихід бачу і роблю все для того, щоб його побачили інші. Але знову ж таки намагаюсь його показати не в лоб, не прямолінійно, ось взяв і написав гасло чи рецепт: «Вихід — тут!». Мовляв, усі гайда сюди. Той, хто прочитає мою книгу, сам усе зрозуміє. Існують аргументи, до яких потрібно дорости. Всі відповіді треба виплекати у собі. Чим більше ми любимо Бога й людей, тим стійкіші оптимісти, тим краще бачимо шляхи, котрі ведуть до злагоди, добробуту і внутрішньої гармонії.

Володимир КОСКІН

також у паперовій версії читайте:

назад »»»