ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ПРОБЛЕМА
ГІРСЬКИЙ ТАРПАН ЛІСОВИХ КАРПАТ ПОВЕРТАЄТЬСЯ З НЕБУТТЯ

Дифірамби коневі
За всю історію кінь був для горян не просто засобом пересування або тяговою силою, а й вірним друзякою. На коні їздив на Гуцульщині кожен, бо «дороги каменисті, гори стрімкі, простори далекі». Тож звичні змалечку до верхової їзди, гуцули почувалися на коні доволі зручно. Сидячи верхи, гуцулка пряла кужілку, а молода мати годувала груддю дитя. Навіть якби струджений тривалою їздою верховий задрімав або ж повертався напідпитку з гулянки, то міг геть-чисто покластися — у прямому й переносному значенні — на свого гривастого помічника, який допроваджував його неушкодженим додому. Гуцули їздили верхи на полонину, на торговицю, до млина, у гості, до церкви, на відпусти, на весілля, словом, усюди, куди треба.
Добрий кінь повсякчас виокремлював здібного ґазду з-поміж інших, він, як у казці, подесятеряв силу людини, робив її могутнішою. Автохтонні жителі з ніжністю називають своїх коней «гуцуликами». У прадавнину табуни гуцульських коней усе літо випасались на полонинах. Кожен ґазда мав пару, а то й дві пари коней цієї породи. Народжений на Прикарпатті польський письменник Станіслав Вінценз у своїй епопеї «На високій полонині» про гуцульського коня писав: «Поєднує в собі найрізноманітніші риси; з одного боку, незвичну силу, міць і мускулистість, а з іншого, танцювальну граціозність, розважливість, спокій і досвідчену обережність в обстеженні небезпек місцевості, але також вогонь і невтримне шаленство дикого мустанга, який здатен атакувати навіть грізного ворога, стаючи дибки і вдаряючи передніми ногами, і брикаючись; і теплоту лагідних, тихих, м’яких і чарівно зосереджених очей, наче усміхнених вибачливо...»
Гуцульські коні вирізнялися також великою прихильністю до свого хазяїна і його родини. Кінь міг іти на людський голос, пам’ятав усі плаї, місця паші й зупинки, самостійно повертався додому з далеких полонин, а навантажений, терпляче ніс поклажу чи вершника.
«...стояли би гори пусткою!»
Великий знавець культури гуцулів Володимир Шухевич писав: «Якби не гуцульський кінь, стояли би гори пусткою!» Цікаво, а який родовід у цих коней?
Перша письмова згадка про гуцульського коня датується 1603 роком. Про походження цієї породи коней є декілька припущень.
— Побутує думка, ніби гуцульські коні — це прямі нащадки диких коней, тарпанів. Про це свідчить темна смуга вздовж хребта і дрібніші смужки на лопатках та передпліччі,— розповідає Василь Бандерич, директор Національного парку «Сколівські бескиди».— Очевидно, у цій породі є кров і скіфських коней, і монгольських. Бо лише в такий спосіб могла утворитися порода універсальних гірських коней.
Австрійський дослідник Ернст Гакль, колишній керівник закладів конярства, у своїй монографії «Гірський тарпан лісових Карпат, званий гуцулом», виданій 1938 року, вважав «гуцулика» нащадком дикого коня українських степів — тарпана (останній представник цього виду, до речі, був застрелений 1880 року). Про це начебто виразно свідчить зовнішній вигляд карпатського коня. Вони мають навдивовижу граціозну голову, пошерхлу гриву, каштанову, брунатну або зозулясту масть. Неполохливі і шпаркі. Вирізняються з-поміж усіх інших порід способом життя, неперебірливі в поживі — задовольняються травою, сіном і мохом. Та попри вбогий раціон працездатні, стійкі, безпечні в ходу й носінні ладунків.
Інші ж дослідники стверджують, що у формуванні «гуцуликів» брали участь також коні норійського типу, що ведуть своє походження ще від коней Римської імперії. Однак, більшість учених, а до них приєднується і керівник «Племконецентру»,— старший науковий співробітник Закарпатського інституту агропромислового виробництва Мирослав Головач, переконують, що нащадками або принаймні тими, хто найбільше вплинув на формування виду, стали арабські коні, які потрапили в Карпати під час турецьких воєн. Кров арабських скакунів зумовила зовнішній вигляд «гуцуликів», для якого характерна загальна сухість конституції, міцність кінцівок, благородство форми голови, висока постава хвоста.
Ернст Гакль також припускав, що один з типів «гуцуликів» успадкував риси дикого коня азійських степів, якого відкрив для науки російський географ Микола Пржевальський. Кінь Пржевальського міг потрапити до Карпат під час монголо-татарського нашестя у ХІІІ ст. і пізніших татарських набігів на Буковину й Прикарпаття.
Сучасний гуцульський кінь низькорослий (висота у холці 132 см) й короткий (довжина 142 см), сухої, міцної статури, ладно складений, доволі кипучий і веселий. Узимку, коли фуражем і не пахне, «гуцулики» перебиваються на сіні і воді. Зате виконують важку роботу, завершуючи трудовий день із меншою втратою ваги порівняно з іншими кіньми, а після виходу на пашу скоро відновлює свої кондиції. Відомо, що з в’юком вагою 100–150 кілограмів гуцульський кінь може пройти вузькими кам’янистими плаями близько 100 кілометрів за день (гранична норма навантаження під сідлом чи в’юком не повинна перевищувати 30–35 відсотків його маси), кінь іншої породи під в’юком вагою 30–35 кілограмів подолає лише 50 кілометрів. Цікаво, що «гуцулики» дотягують до глибокої «кінської» старості (до 25–28, а почасти й до 30-ти років). Буває, навіть у цьому поважному віці вони не втрачають здатності до розмноження. Інші ж породи коней живуть набагато менше, їхній репродуктивний вік теж є коротшим.

Цісарські заводи
Любили гуцульських коней не лише горяни, а й тодішня влада Австро-Угорщини, до якої до 1918 року належали Буковина, Прикарпаття та Закарпаття. Приміром, австрійський уряд утримував на Гуцульщині дві стайні з гуцульськими оґирями (так гуцули називають жеребців. — Авт.): у містечках Косів та Жаб’є (нині смт Верховина). Проте найбільший осередок гуцульського конярства був на полонині Лучина, що в Південній Буковині, на висоті 1230 м над рівнем моря. Тут ще 1877 року засновано станцію конярства, де розводили чистокровних гуцульських коней. Засновником конярства на Лучині був гуцул Ревенчук з ближнього села Молдавиці-Сулиці. Йому вдалося знайти серед «гуцулів» десяток кобил й одного оґиря чистої гуцульської породи. Невдовзі чисельність табуна зросла до тисячі голів.
За часів Австро-Угорщини на Закарпатті у Тур’я-Реметі, а також на Львівщині в Судовій Вишні також були кінні заводи, одні з найкращих у Європі, де схрещували коней різних порід, зокрема й гуцульської. Як відомо, скакуни верхових порід є дуже високими — 165–170 сантиметрів у холці, й, повірте, не кожен сяде на такого. Тому шляхом схрещування «гуцулика» з чистокровним верховим чи арабським конем на цих заводах для цісарської армії формували низького жеребця — 140–150 см у холці. Ці скакуни ділилися на ранги: офіцерські, для бричок, для параду — до «гуцуликів» же додавали попелястого кров липіціана,— який у зрілому віці стає білим. Прищеплюючи до гуцульської породи риси австрійського вагового гафлінгера вивели тип коней, яких місцеві люди називали «штайраками», міцних тварин, яких використовували для оранки чи запрягали у віз.
Жертва прогресу
Після утвердження на теренах Західної України радянської влади в горян насамперед забрали коней до колгоспів, де вони без добросовісного догляду, через недбальство вигибали, а горянам на власних обійстях заборонили їх тримати. На щастя, не всі гуцули дотримувалися цих приписів, інакше б гуцульські коні вже давно зникли.
Колективізація також заподіяла чималої шкоди місцевій породі коней. У гонитві за культивуванням більш продуктивних порід тварин людина зумисно чи несамохіть губить те цінне, що компонувала народна селекція. У конярстві цей процес розпочався значно раніше, ніж в інших царинах тваринництва. У радянські часи навіть у Карпатах поширювались такі породи коней, як чистокровна верхова, російська рисиста, арабська, будьонівська. Вони витісняли ендемічну гуцульську породу, яка дещо поступалася за продуктивністю, але мала цінний комплекс господарських і біологічних ознак.
Унаслідок такого хазяйнування поголів’я гуцульських коней зменшилось до критичної межі.

Гуцульський ренесанс
Нині «гуцуликів» є кілька сотень голів, і то здебільшого вони не чистопородні. Тримають їх горяни в Надвірнянському, Богородчанському, Косівському, Верховинському районах Івано-Франківської області, а також гуцули Рахівського району на Закарпатті та в Путивльському й Вижницькому районах Чернівецької області.
— У Європі наш кінь віддавна популярний,— розповідає кандидат сільськогосподарських наук, керівник Національного природного парку «Гуцульщина» Юрій Стефурак.— У Польщі навіть проводять щорічний триденний фестиваль гуцульського коня, якого там нарекли коротко — «гуцул»,— з аукціоном, ярмарком, змаганнями, до речі, дуже особливими. Якщо ваговозів оцінюють за силою, а рисаків — за швидкістю, то для цієї породи придумали «гуцульський плай». Це означає, що «конкурсанту» треба подолати складні гірські перешкоди, наприклад піднятися схилом провалля або пройти по дошці. Якому іншому коневі таке до снаги? Тож розводять його і в Румунії, і в Чехії, і в Словаччині, де «гуцуликів» використовують не лише для хазяйських потреб, але й для селекції, гірського верхового туризму. Приміром, на теренах румунських Карпат в повіті Марамуреш, де споконвіку живуть автохтонні гуцули, коней цієї породи не занедбали.
У 1994 році була створена міжнародна організація «Huсul Іпtеrnаtiоnаl Fеdеrаtіоп», задля об’єднання зусиль усіх зацікавлених у тому, щоб через кілька десятиліть гуцульський кінь не вимер. На щастя, не сидять склавши руки і в Україні. За координації Київського інституту розведення і генетики тварин, Харківського інституту тваринництва, а також за відчутної допомоги австрійської міжнародної організації ОЗП та фінансової підтримки заводу мінеральних вод «Маргіт» у селищі Голубине, що в Свалявському районі на Закарпатті, організовано науково-виробничу асоціацію «Племконецентр», до обов’язків якої належить розведення гуцульської породи коней в Україні, а також племінна її репродукція.
Якщо раніше коней гуцульської породи застосовували лише для господарських робіт, то нині, за словами керівника «Племконецентру», старшого наукового співробітника Закарпатського інституту агропромислового виробництва Мирослава Головача, з’явилося чимало нових сфер використання «гуцулика», тож про цю породу можна говорити як про одну з найперспективніших у конярстві. Наприклад, на базі «Племконецентру» та санаторію «Квітка полонини» почали широко застосовувати лікування на конях — так звану гіпотерапію (від гіпос — кінь).
— Нашим консультантом у цій справі є професор Манфред Маєр з Віденського медичного університету,— розповіла Мирослав Йосипович.— І нині за допомогою цієї методики ми досягли доволі вагомих успіхів у лікуванні сколіозу, остеохондрозу, церебрального паралічу, статевих розладів, ба навіть у покращенні зору. Гуцульський кінь для цієї мети є найкращим, позаяк на верховому скакуні, через його зріст, складно контролювати хворого, особливо дітей.
Племінних тварин в Івано-Франківській області розводять лише у двох селянсько-фермерських господарствах — «Максимів» на Косівщині та «Ткач» у Верховинському районі. Маточне поголів’я в кожному з них не перевищує 20 кобилиць та жеребців. Щоправда, за сприяння міжнародної благодійної фундації «Хайфер Проджект Інтернешнл» їх почали вирощувати гуцули села Соколівка, Косівського району, закарпатського села Кваси на Рахівщині. У селі Мита в Сколівському районі Львівської області бойки також розводитимуть коней гуцульської породи. За кошти фундації «Хайфер Проджект Інтернешнл» придбали десять кобил та жеребця чистокровної гуцульської породи. Протягом п’яти років ґазди не мають права продавати коней, а перше лошатко мають подарувати комусь з односельців. Саме так збираються зберегти породу та збільшити популяцію коней на території національного парку «Сколівські бескиди».
Звісно, це крапля в морі. Але зажевріла надія, що вціліє цей різновид домашніх тварин-аборигенів рідних Карпат. Гірський тарпан лісових Карпат повертається з небуття.

Іван ДМИТРІВ, Свалява — Сколе — Косів

також у паперовій версії читайте:

назад »»»