ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
ЯНУШ КОРЧАК:«ХТО СКАЗАВ, ЩО ДІТИ ПОГАНІ?»
Земне життя Януша Корчака скінчилося у 64-річному віці у 1942-му. Свій останній трагічний похід з варшавського гето до газових камер смерті (в Тремблінці) він почав з двомастами дітей єврейського Будинку сиріт. (Ним він керував понад 25 років).

Лишились свідчення очевидців. «Вони (діти) йшли, вишикувавшись по четверо. Попереду, тримаючи за руки найменших хлопчика і дівчинку, йшов Корчак. Наставник заспокоїв дітей, сказав, що вони сядуть у вагони і поїдуть у село, бо там потрібна їхня допомога.

ДО 130-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ
До Корчака підійшов один з німецьких офіцерів:
— Ви можете залишитися. Ми знаємо ваші твори.
— А діти? — спитав Корчак.
— Діти поїдуть,— відповів есесівець.
Корчак мовчки зайшов до вагона, який віз малечу до газових камер концтабору. Двері зачинилися...»
А легенда, мов той птах, ударившись об двері, полетіла над світом, сповістивши про невмирущість людського духу, якого ще не знали досі, про подвиг дивовижної моральної сили і чистоти.

Три професії гуманіста
Педагогіку він відчув через медицину. Взагалі, Корчак (справжнє ім’я Генрік Гольдшміт) опанував три найгуманніші професії — лікаря, педагога, письменника. Він відкрив, що є два світи: світ дорослих і світ дітей. Дорослим належить уся влада. Вони й дітей вважають своєю власністю. Саме дорослі вигадали міф, що дитинство — найщасливіша пора життя. Проте діти — це гноблений клас. В усі часи вони страждають. У дітей нелегка доля, навіть якщо вони з благополучної сім’ї. Дорослі не розуміють їх і не вміють любити.
Ніхто не цікавився так серйозно правами дитини, як Корчак: «Дитина має право на повагу, на незнання, поразку, сльози, таємниці, на помилку, протест, гру, на власність. На використання своїх переваг і приховування недоліків». Але хто ж з дорослих над цим замислюється? Хоч би де працював, його сирітські будинки були ніби «держава в державі». Милосердя — основа його «Кодексу товариського суду».
Корчак ішов до нас повільно, довгі роки, як світло зірок, котрі давно згасли. А він, проте, виплекав багато думок, якими збагатив світову педагогіку. Серед інших йому належить і така: «Суд повинен дбати, щоб був порядок, тому що через безладдя найбільше потерпають добрі, тихі і добросовісні люди».

Істини на кожен день
Твори цієї видатної людини перед Другою світовою війною були відомі не тільки в Польщі. Їх переклали багатьма мовами світу. Писав Корчак ємко: не те, що пустопорожньої фрази — жодного марного слова. Погортайте хоча б «Короля Матіуша Першого», «Короля Матіуша на Безлюдному острові», «Коли я знову стану маленьким», «Як любити дітей» («Правила життя» — педагогіка для дітей і дорослих). Погортайте, й у вас щось зміниться на краще. Ось вони, істини на кожен день.
l Мрія — це програма життя, треба бути обережним у вчинках, але сміливим і нестримним у мріях. Діти, дерзайте, мрійте про славні діла. Щось та збудеться!
l Мала дитина — такий самий громадянин, як і всі інші. Його «я» вимагає такої ж поваги, як і в дорослих. Приниження ще ніколи не творило духовного здоров’я. Воно може сформувати характер раба, який звикає жити нахилившись, бунтівника-анархіста, що б’є тією ж зброєю. Тільки не вільну, розкуту в думках і вчинках людину.
l Незабутнє видовище інтернатської спальні, яка прокидається. Обважнілі погляди, рухи чи раптовий стрибок з постелі... А ось цьому я пророкую поганий день. Він посвариться, поб’ється, нечемно відповість вихователеві і буде гірко плакати.
l Дорослим треба вміти першими миритись і вміти прощати дітям. А часто досить лиш перечекати. Навіть у найкращих бувають чорні дні й тижні.
l Від брехні важко відвикнути. Той, хто часто бреше, починає з чотирнадцяти разів на тиждень (по двічі на день). Іноді я б’юся об заклад і виграю. Нерідко діти виграють. «А важко тобі не брехати?» «Спочатку було дуже важко».
— А ось його перевірені на досвіді правила. Вони стосуються різних вад:
l Якщо важко, виправляйся не зразу, а поступово.
l Вибирай для початку лише одну, найлегшу ваду і насамперед позбувайся її.
l Не занепадай духом, якщо довго немає поліпшення або навіть є погіршення.
l Не став надто легких умов, але став такі, щоб ти міг виграти.
l Не надто радій, якщо зразу відучишся: позбуватися надбаних вад легко, а вроджених важко.
l Роблячи те, що ти не любиш, і не роблячи того, до чого ти звик, ти загартовуєш волю. А це найголовніше. Стань господарем своїх рук, ніг, язика, думок...

Школа
Певно, у кожному великому місті має бути музей історії школи. Старі парти, давні мапи, стародруки, формений одяг учнів, іграшки й навіть лозина, якою їх колись шмагали... Мені здається, якби учень знав, які школи були раніше і які вони в інших місцях ще й дотепер, він менше нарікав би і більше любив свою школу, легше мирився б з тим, що часом бувають неприємності, стомлюєшся, нудьгуєш. Якщо поговорити з учнем щиро, завжди почуєш скаргу. А запитаєш, чи не хоче він сидіти вдома, скаже: «Хочу ходити до школи». Школа впорядковує день. Знаєш, що буде попереду, куди йти, що робити. Кімнати й обстановка вдома — для всіх. А школа думає тільки про учня. Кожна зала, кожна парта, кожен куточок саме для учня. Увесь свій час у школі вчитель віддає учневі. Тут не чуєш неприємного: «У мене немає часу». «Не знаю». «Малий ще». Як і з ким познайомишся без школи? А розваги? Екскурсія, кіно, театр, виставка, бібліотека... Не завжди винен батько в тому, що мало заробляє; не завжди винен учень, що в нього немає добрих оцінок. Часто дорослі кажуть: «Якби ти хотів...» Та бідолаха й хоче, проте, не може подолати перешкод. До одного предмета здібний, до іншого — ні. Нічого не вдієш.

Страх
Дивовижне воно, це почуття страху. Усе здається небезпечним... Навіть дихати важко. Звісно, страх буває різний. Коли боїшся вдень, у школі, а коли — вночі. Іноді, коли тебе хтось налякає раптово, а іноді — коли завжди когось боїшся. Буває, знаєш, чого боїшся, а буває, і не знаєш. Дорослі думають: «Бешкетник, нічого не боїться, нікого він не соромиться». Зовсім не так! Лікарі хоч скажуть. «Нервовий, боїться». А вже найгірше — висміювати. Я багато разів розмовляв з тими, котрі бояться ночами. Вони дуже нещасні. А батьки думають, що все це дрібниці. Грюкне щось уночі, або сон насниться, а часто навіть не знаєш, у сні це чи наяву. Сміятися над дитячими страхами чи навмисно лякати — жорстоко.

Чому думки «поперечні»
Один хлопчик сказав так: «Я і раніше думав, тільки тепер думки мої важкі. А коли був маленький, думки були легкі». Які ж це «легкі думки» про матір? Перше слово немовляти — «мама». Найдавніше слово, яке придумали первісні люди, було саме «мама», а тому це слово схоже в усіх мовах. Уже немовля знає свою матір. Ні говорити, ні ходити не вміє — вже здаля до неї усміхається. Прикро, коли мама вийшла й довго не вертається. Буває мама щодня ходить на роботу або надовго поїде. А ще пізніше почуєш чи прочитаєш, що якась мати підкинула дитину. Ця дитина навіть не пам’ятає матері, і немає в неї фотографії і нічого на згадку. І так вчинила саме мама, та, яка має бути найближчою.
У найпорядніших людей, трапляється, виростають нехороші діти, і лише тому, що батько в якийсь момент розчарувався в синові, тобто залишив його наодинці перед лицем життя, душею залишив. «Легкі» думки бувають тоді, коли батьки здорові, вдома все є, всі живуть дружно й немає прикрощів. Я знаю хлопчика, який живе в бабусі, і дівчинку, яку взяла до себе тітка. А багато дітей живуть у зовсім чужих людей: у лікарнях, інтернатах, притулках, пансіонатах.
Іноді батьки багато дозволяють, роблять мало зауважень, а іноді надто вже часто чуєш: «Не смій, не можна, не чіпай, перестань, не так, потім». Або: «Іди, грайся, їж, спи, дай спокій, не стій над душею». А ще: «Неслухняна, погана, свавільна». Ось тоді й приходять, як сказав хлопчик, «поперечні думки». Тобто хочеться робити наперекір. А дорослі знай своє: «Впертий, норовистий, капосний, бешкетник».

Ці безпардонні дорослі
Ніколи нічого не приховувати від батьків. Іноді дитині здається, що вона беззахисна, але якби батьки все знали, то допомогли б. А як батьків немає, можна поскаржитись тітці, дядькові, бабусі, навіть поліції.
Гості не повинні запитувати в дитини таке, на що не завжди хочеться відповідати. Ще гірше, коли роблять зауваження. Або руку тобі так міцно стискає, що аж боляче, або обслинить цілуючи, чи посадить на коліна. За яким правом? Бувають такі гості, для яких утіхою є роздратувати дитину. А дехто намагається піддобритися. Дітей примушують декламувати, співати при гостях. Ох, як це часом неприємно! Іноді незнайомий гість приводить із собою дитину, і вам кажуть: «Ідіть грайтеся». А не завжди можна гратися за наказом. Якось батьків знайомий підхопив хлопчика і, розмахуючи ним, сказав: «От кину тебе у воду!» Йшли тоді по мосту. Усе це вийшло так зненацька, що хлопчик закричав і розплакався. Дорослі почали сміятись і соромити: «Такий великий і такий дурний. Боягуз!» А той добродій замість того, щоб вибачитись і більше не нагадувати, щоразу надокучав: «Привіт, моряче! Здоров був, герою!» Дорослі не бентежаться так, як діти. За ними не стежать і не сердяться, коли вони вчинять не так, як слід. І скаржаться: діти, мовляв, погані. А я знаю, що це не так.

І тут заходить причепа...
Найбільше діти сердяться, коли їм заважають гратися. Раніше я вважав, що це дрібниці. А одного разу в колонії зрозумів. Сталося це так. На веранді двоє хлопців грали в шашки, ще один зводив будиночок з кубиків, один читав, один грався з м’ячем. Раптом заходить такий собі причепа, якого всі не люблять. Спершу розізлив тих, що грали в шашки,— почав втручатися і давати поради. Потім став хапати кубики і дражнити того, хто робив будиночок. Нарешті, причепився до того, хто читав: «Покажи, що читаєш, покажи, чи є малюнки». Не оминув і того, хто грався з м’ячем. Раніше мене дивувало, як скоро дізнаються діти, хто буде добрим товаришем, а хто ні. Згодом зрозумів: найлегше це виявити під час гри. Діти кажуть: «Задавака, командир, кривляка, підлабузник, псих, злюка, ябеда, плакса». Коли ж я бачу, що б’ються двоє хлопчаків однакової сили, не перериваю бійку, а дивлюся разом з усіма. Якщо зразу втрутитися, запеклість наростає. Бійка рідко виникає випадково. Часто вибуху передує тривала взаємна образа.
Для батьків малих дітей така порада. Хлопчики приносять додому всілякі залізячки, а дівчатка — шматинки. Не викидайте ці коштовності, будь ласка. Дітлахи люблять також гратися з домашніми речами. Ці ігри інколи обходяться сім’ї недешево. Перед тим, як карати, погодьтеся з думкою: то був вияв дослідницького духу. І ще одне. Даремно дорослі кажуть: «Такий великий, а грається, як маленький. Така велика, а ще грається в ляльки». Не слід соромити.

Дитяче правосуддя
«Багато в нас, дітей, прикрощів через те, що не знаємо, як жити. Іноді дорослі пояснять спокійно, а більше сердяться. А воно ж неприємно, коли сердяться. Зрозуміти важко, спитати не можна. І в голову лізуть різні поперечні думки».
«Ідея дитячого правосуддя — одна з найважливіших»,— говорив Корчак. І ось, уперше в історії педагогіки він створює колоністський суд із чітко розробленим кодексом, у якому стверджується: «Суд — ще не справедливість, але прагнення до справедливості...»
Суддями, на думку Корчака, мають бути самі колоністи. «Якщо хтось вчинив погане, краще йому вибачити. Якщо він здійснив поганий вчинок тому, що не знав, тепер він буде знати. Якщо ненавмисно — стане передбачливішим. Якщо тому, що його підмовили товариші, він більше їх не слухатиме. Цікаво, що параграфи кодексу закінчуються одним і тим самим словом «простити».
Основа педагогіки Корчака — «не тиснути». Тому в дитячому суді він був секретарем. У сирітському домі, яким він керував, не було насилля, тиранії, необмеженої влади. Було передбачено право дітей подавати скарги також і на вихователя, якщо той не дотримувався кодексу честі. Корчак кілька разів подавав заяви на себе до суду.
«Я категорично стверджую, що ці кілька судових вироків зробили з мене нового конституційного вихователя». Є чим пишатися.

Таїса МОСТОВА
також у паперовій версії читайте:

• ТВОРИВ І НА СОЛОВКАХ

назад »»»