ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
«ШАКАТАК»:МУЗИКА ЩАСЛИВИХ ЛЮДЕЙ
Шаленою дощовою зливою і шквалом оплесків та емоцій «відзначився» Міжнародний джазовий фестиваль «Dо#Dж» у столиці. Нагадаємо, перша його частина пройшла 17 і 18 квітня в Донецьку (конкурс молодих виконавців «Dо#Dж Junior» плюс виступ зірок із ближнього зарубіжжя). Окличний знак 22 квітня поставила в київському виставковому центрі «Альта-Експо» легендарна британська джаз-фанкова група «Shakatak».

Колектив виник у 1980 році, запозичивши назву музичного магазину. Група успішно змішувала різні музичні стилі, «дрейфуючи» від фанка до поп-музики, джазу і року, вражаючи численними хітами. Згодом, подорослішавши, вийшла на позиції одного із найбільш незвичайних представників contemporary jazz — джазових гармоній, покладених на сучасні й танцювальні ритми.
Упродовж свого існування колектив випустив понад 50 альбомів, і дотепер випускає. Незважаючи на широке коло слухачів, платинові диски, високі місця в різних хіт-парадах, «Шакатак» певною мірою зберігає статус underground групи, що додає їй особливого шарму.
Нині «Шакатак» виступає здебільшого на всіляких міжнародних джазових фестивалях, періодично збирає глядачів на своїх концертах у Європі й Японії, де досі вельми затребувана.
Що меломани побачили і почули в «Альта-Експо»? Початок не обійшовся без ложки дьогтю. Попри те, що концерт мав початися у пізній час (о 21.00), сцена ожила лише о 22-й (що сутужно позначилось на тих, хто приїхав на громадському транспорті). Про причину затримки організатори не завважили за потрібне поінформувати публіку: чи то чекали VIP-персон, чи то учасниць конкурсу краси «Міс Україна-2008» (конкурс відбувся наступного дня в палаці «Україна»). Та от, здається, прибули спізнілі зірочки-гості, ситуацію пожвавила зграйка претенденток-красунь, котрих активно почали фотографувати. Нарешті концерт почався. Але... без «Шакатак». На «розігрів» вийшли дві переможниці конкурсу «Dо#Dж Junior» — Наталя Лотоцька і Поліна Соя. Вони виконали по дві композиції, обличчя глядачів стали напруженими: дівчата, без сумніву, обдаровані, але співали жорстко, пронизливо, форсовано, часто ричали і переходили на вереск (ох, де та «чорна» акварельність, м'якість, чуттєвість, що не зникає й у мить емоційного форте?). Звучав усе-таки не джаз, а «натасканість» під джаз. Мені не хочеться виглядати буркуном, сподіваюсь, що шліфування відкриє блиск коштовних каменів.
Урешті на сцену, ніби струмінь шампанського, вилітає «Шакатак»: атмосфера в залі майже миттєво і кардинально змінюється. Повітря заповнюють сонячні ритми, мелодії й гармонії. Забуяло свято життя, карнавал! Засяяла відверто танцювальна музика, але неймовірно винахідлива, змістовна, імпровізаційна. Знаєте, є штучні блискітки і є жива веселка, що одним кінцем «п'є» воду з річки, а іншим упирається в розкішний ліс, сповнений пташиними трелями і цвітінням-співом квітів, метеликів, бджіл, джмелів. Це і є «Шакатак».
Я подумав, що не дуже вдячною і повчальною буде справа, коли перейду на інтонації суб'єктивного рецензента. Чи не краще послухати компетентних людей? Найбільше мене цікавило, у чому полягає корисність приїзду в Україну ансамблів типу «Шакатак»? Чого вони можуть навчити українських музикантів, особливо молодих?
Олександр Сірий, президент Міжнародного фестивалю «Dо#Dж»:
— «Шакатак» — мистецтво керувати звуком, уміння створювати музику, яка є не тільки мелодією-гармонією-ритмом, а й приголомшливо позитивним настроєм. Цей колектив можна сміливо віднести до культового, бо він створив свою музичну «епоху». Ці яскраві музиканти насправді не британські, у тому розумінні, що вони феноменально сонячні, афро-латиноамериканський темперамент сплавлений з мелодикою білих людей. Фортепіанними партіями «Шакатак» нині «спекулює» чимало молодих музикантів, діджеїв. «Шакатак» може навчити наших музикантів найголовнішого — відчуття аудіофілії: акуратного, філігранного поводження зі звуками.
Олексій Коган, радіожурналіст, популяризатор джазу:
— У чому полягає повчальний сенс приїзду до Києва групи «Шакатак»? Можна побачити сенс у всьому і можна на місце цього гурту поставити будь-який інший колектив, і можна в появі групи у нас не побачити ніякого сенсу. Мені здається, що «Dо#Dж» правильно робить, коли презентує київській публіці музикантів, котрі тут ніколи не були. Не треба думати, що популярність давно існуючої групи зменшилась, тому вона приїхала до нас, у цьому разі це — дурниця. Це не група «Назарет» або «Електрик Лайт Оркестра», котрі їздять третім чи четвертим складом, це первородна, так би мовити, команда, яка показала українським артистам приклад творчого довголіття. Так, ми побачили і молодих музикантів, але беззмінний кістяк групи — ветерани: бас-гітарист Джордж Андерсон, клавішник Білл Шарп (засновник групи), барабанщик Роджер Оделл і вокалістка Джилл Савард.
Наші доморослі критикани кривилися: британці такі комерційні, солодкі... А як бути з купою платинових альбомів, незвичайною популярністю в Європі й Японії? Нігілістично можна говорити про все. Мені, чесно кажучи, набридло скиглення в пресі, вислови типу «Я п'ять бас-гітаристів Маркусів Міллерів віддам за одного скрипаля Гідона Кремера». Це — дитяче щебетання. Коли, наприклад, починають обливати брудом саксофоніста Кенні Джі, я кажу: жоден український саксофоніст за всієї своєї нелюбові до Кенні Джі не видає зі свого інструмента таких нот, що наближають його до цього музиканта. Критиканством писаки лише стягують негатив, нехай краще пишуть про українських зірок, про наших народних артистів, у репертуарі яких двадцять пісень, може, тоді все стане на свої місця, а «Шакатак» не чіпайте, руки геть від нього! Я хотів би побажати всім українським поп-артистам такого продажу дисків, які є в «Шакатак» і таких шанувальників у різних країнах.
Зазначу такий цікавий момент. Серед СНДешних журналістів є категорія так званих «поливальників», які можуть облити чимось недобрим всіх і вся. Проте коли «Шакатак» був на фестивалі в Каунасі, всі в один голос написали: «Ми зрозуміли, що таке працювати з публікою, що таке чесне ставлення до глядачів, своєї роботи». Є гарне українське слово «гідність», яке до гурту дуже підходить — британці так чесно і добре працювали, що каунаську публіку «порвали на шматки». На тлі інших колективів, котрі виконували серйозну джазову музику, мейнстрим, стрейд-хед, вони привабливо виглядали.
Коли я слухаю групу «Металіка», можу сказати: «Вибачте, ця музика мені не близька, але я усвідомлюю те, що її виконують професіонали». Можна любити або не любити, але те, що до Києва приїхали професіонали на ймення «Шакатак», узагалі не підлягає жодним сумнівам. Для тих, кому за сорок і п'ятдесят, «Шакатак» — це бальзам на серце, але... з Олександром Сірим ми серед іншого говорили в ефірі на радіо «Ера» про те, що коли молодим діджеям ставиш у оригінальному виконанні п'єси «Шакатак» «Invitations», «Night Birds» «Easier Said Then Done», «Mr. Manic and Sister Cool», «Something Special», вони, слухаючи цю музику, яка у всіх на слуху, реагують: «О, так це «Шакатак?! Ми часто міксуємо цю музику». Багато людей, перебуваючи в полоні цих композицій, не знають, що їх створив Білл Шарп.
Отже, приїзд в Україну гурту «Шакатак» — це можливість прилучитися до культури високого рівня, тим паче, що в їхньому складі немає ніякої каверзи. Хоча дехто поблажливо копилить губу, побачивши афішу «Шакатак». Чому копилить? Нас надто часто годують підмінами. До столиці, приміром, приїжджав брендовий танцювальний колектив «Рівер Денс», але виявилося, що це — «двадцять п'ятий склад сорок дев'ятого скликання», тобто одна з багатьох команд, що їздить територією Європи, у ній нема лідера-засновника, як нема жодного танцюриста із «золотого» складу, там непогані артисти, але це — не «Рівер Денс», лише вивіска.
А «Шакатак» — це не вивіска. Так, вони постаріли, але Сєва Новгородцев колись сказав гарну річ: «Музиканти-довгожителі — це люди, котрі вміють гідно старіти разом зі своєю музикою». Мені до душі такий підхід до справи, бо, за великим рахунком, хороша музика, на відміну від її творців, завжди молода. Будь-яка людина старіє, але я гадаю, що ті, хто нині обожнює якихось представників клубної культури, скажімо, «Jamiroquai», років через двадцять, якщо буде живий Сєва Новгородцев, обов'язково підуть на його концерт. На виступах музикантів-довгожителів, таких як «Чикаго», «Роллінг Стоунс», Маккартні,— море публіки. Можливо, хтось скаже: «Теж мені, порівняв «Роллінг Стоунс» і «Шакатак». Кожному своє, мене теперішні «Роллінг Стоунс» хвилюють набагато менше, ніж коли я слухав їх на платівках у сімдесяті роки, а «Шакатак» назавжди лишиться пам'яттю про мою роботу на радіо «Континент», де однією з моїх заставок була саме п'єса «Invitations», спасибі їм за це.
Петро Полтарев, директор Школи джазового та естрадного мистецтва, радіоведучий, викладач Національного університету культури і мистецтв, продюсер:
— Група «Шакатак» може навчити всіх принаймні одній важливій речі, як треба грати популярну музику, якою вона має бути за кращими світовими рецептами. «Шакатак» неймовірно далекий від совкової попси і навіть від дискотечного «Боні М» сімдесятих років. Це по-справжньому якісна, мелодійна, замішана на джазі популярна музика.
В. К.: — Чим Ви пояснюєте те, що подібні концерти практично не відвідують українські попсовики? Таке відчуття, ніби вони все вміють і все знають.
— Я бачив тут Гарика Кричевського. Він заробляє гроші попсою, але внутрішньо розуміє і цінує гарну музику, це справді людина зі смаком, я його знаю з юнацьких років, ми разом виросли, він вихований на справжній музиці, але кожен заробляє там, де все-таки більший шар масла, а якщо ще ікри додати, буде зовсім добре.
Загалом наші попсові діви і звіздуни хіба чимось цікавляться, крім своєї власної творчості? Ніколи такого не було. Вважають, що вони найкращі за всіх на світі й іншим треба дивитися на них, а не навпаки. У цьому біда нашої попси, і ніколи в нас не буде якісної естради, поки наші виконавці відповідного рангу так ставитимуться до себе і навколишнього світу.
Ігор Закус, бас-гітарист, композитор, аранжувальник:
— Я згадав свою юність, поринув у найтепліші, найприємніші спогади і враження. Коли мені було п'ятнадцять років, я слухав цю музику, у сорок я побачив її творців. Це — великий дар, бути актуальним упродовж такого тривалого часу, адже не кожному таке вдається. Українські музиканти, особливо молоді, можуть навчитися у них довго жити.
Володимир Сухін, соліст групи «Менсаунд»:
— «Шакатак» — це величина, цих музикантів треба чути і бачити, бо в них приховане щось важливе, це, напевно, ще і якась філософія, а не просто гра на інструментах. Ці люди чимало пізнали і створили, тому є величезна користь для будь-якої людини, для музиканта найперше, у тому, щоб прийти і подивитися їм в очі, побачити їхні руки і рухи. Текст читається у всіх нюансах, і тих нюансів безліч. Особисто мені цікаво, я одержав сьогодні те, для чого сюди прийшов. Гадаю, що вийшов певною мірою майстер-клас, нехай не в усьому, у нас теж уміють непогано грати і співати, але люди однозначно винесли із концерту багато корисного завдячуючи Олександрові Сірому.
А чому прийшло так мало наших музикантів? Мені не зрозуміло. Я з Ігорем Ліхутою розмовляв за п'ятнадцять хвилин до початку концерту, він сказав: «Я здивований, що в касах є квитки. Про цей виступ довідався тільки два дні тому». Чи то винна не дуже активна реклама, чи негода зіграла злий жарт? Радше за все, зарозумілість і байдужість.
Фагот, лідер групи «ТНМК»:
— У творчості «Шакатак» висока майстерність наповнена глибоким змістом. Мені випала щаслива нагода доторкнутися до оригінального світогляду, дивовижно сонячного й оптимістичного. А який світогляд у багатьох наших музикантів? Вони часто — іграшки в руках продюсерів і аранжувальників, тому немає духовного стрижня, вони бувають безликі й нудні. Будь творцем — ось до чого спонукають британці. У них немає нафталіну, у таких грандів потрібно вчитися дитинному погляду на світ.
Аліна Завальська, учасниця дуету «Алібі»:
— Я прийшла послухати «Шакатак», щоб підняти себе — у площині смаку, майстерності, кругозору. Така музика стимулює продуктивну прискіпливість до себе, змушує активніше працювати і розвиватися, бачити ширше, вище і глибше. Слухати гурт — це ніби бачити живі хмари, йти по траві, зачерпувати джерельну воду й спів серця. Вони дуже природні, в їхній музиці немає мертвих цеглин, тільки живлющий ґрунт із квітами, деревами й живністю. Думаю, що мій новий сольний альбом заграє новими барвами, посвітліє, посвіжіє, оскільки є в кого навчитись.
P. S. Восени Олександр Сірий пообіцяв привезти в Україну черговий «суперсюрприз».

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»