ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
СЕРГІЙ БОРЩЕВСЬКИЙ:«МИ МАЄМО ДБАТИ ПРО ТЕ, ЩОБ БУТИ ЗНАНИМИ У СВІТІ»
В особі киянина Сергія Борщевського перетнулись три «лінії» — перекладача, письменника й дипломата. В «доробку» яскраве бурхливе життя, що вміщує спілкування з геніальними людьми і власну непересічну творчість.

Зроблене вражає: Сергій Борщевський переклав для театрів України понад 30 п'єс, серед них світова класика — «Дівчина з глечиком» і «Переваги від зневаги» Лопе де Веги, «Стійкий принц» і «Дама-примара» П. Кальдерона де ла Барки, «Світанкова фея» та «Дерева помирають стоячи» А. Касони, «В палаючій пітьмі» та «Нічні судді» А. Буеро Вальєхо, «Річард II» Вільяма Шекспіра.
Сергій Борщевський перекладав видатні твори колумбійця Г. Гарсія Маркеса, перуанця М. Варгаса Льйоси, парагвайця А. Роа Бастоса, аргентинців Х. Л. Борхеса, Х. Кортасара, чилійки Ісабель Альєнде та багатьох інших письменників, поезії видатних іспанських поетів Л. Гонгори, Ф. Кеведо, Г. А. Беккера, М. Унамуно, А. Мачадо, Х. Р. Хіменеса, Л. Феліпе, Ф. Гарсія Лорки, М. Ернандеса, а також А. Нерво (Мексика), Г. Містраль (Чилі), Х. Л. Борхеса (Аргентина), Н. Гільєна (Куба).
На іспанську переклав близько двох десятків українських пісень, чимало віршів Тараса Шевченка, поеми Бориса Грінченка «Матільда Аграманте» та Бориса Олійника «Ода музиці».
Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу Сергій Борщевський — автор глибокої поезії, в тому числі блискучих сміливих епіграм.
У ньому дивним чином переплетені інтелігентність, делікатність, тихість, ввічливість з принциповістю і мужністю, іноді здається, що він нічого не боїться — говорить правду, на яку не зважуються не лише дипломати, а й навіть рубаки-політики. Щоправда, це здійснює добірною літературною мовою.
Дипломатична робота Сергія Борщевського відзначена Почесною грамотою Кабінету Міністрів України, поетична творчість — Міжнародною літературною премією імені Івана Кошелівця, духовна діяльність — Медаллю святих Кирила і Мефодія Української православної церкви Київського патріархату, перекладацька — премією імені М. Рильського.
— Пане Сергію, розкладіть по шухлядках ваші творчі спеціалізації, починаючи з пріоритетних.
— Бородін, здається, сам про себе говорив, що композитори його знають як композитора, а хіміки — як хіміка. Я майже 14 років працював у системі Міністерства закордонних справ України, але не певен, що мої колеги (хіба що з півсотні співробітників) знають про те, що я до того ж,— літератор. У літературному середовищі далеко не всі обізнані, що після проголошення державної незалежності України був на дипломатичній службі.
Нині як дипломат я у відставці, був час, коли ця служба, з одного боку, перешкоджала моїй літературній роботі, бо потребувала повної віддачі на всі сто, з іншого — допомагала. Мені пощастило жити на Кубі (у 1994–1997 роках) — запросили для роботи в нашому посольстві як фахівця з іспанської мови, котру в таких умовах ще більше вдосконалив. У Гавані почав перекладати з української на іспанську, переклав, приміром, 16 українських народних пісень, які хочу видати, бо розумію, як мене не стане, вони лежатимуть в архіві. Там я переклав на іспанську поему «Матільда Аграманте» Бориса Грінченка. Це дивовижний твір, уявіть, в 1897 році Грінченко десь у глушині без супутникового зв'язку і різних інформаційних агенцій пише поему про тогочасну війну між Іспанією і США за Кубу. І обстоює не іспанську чи американську точку зору, а свободу кубинців, яким, власне, належить ця земля. В поемі фігурує реальний генерал Масео, згадуються колібрі й взагалі всі реалії відтворені настільки реалістично, неначе Грінченко там був! На Кубі ми відзначили століття цієї поеми, завдяки моєму перекладу відбулась спеціальна конференція, треба було бачити кубинців: науковців, журналістів, читачів, яких поезія провидця надзвичайно вразила.
Нині у мене вдома є полиця з книжками, які б я хотів перекласти. Я дуже люблю мексиканського поета Леопольда Лугонеса, галісійську та іспанську поетесу Росалію Кастро. Не виключено, що вдасться перекласти томик поезії Хорхе Луїса Борхеса, який сам-один — цілий всесвіт (проект пов'язаний з вирішенням проблеми авторського права).
— За радянських часів існував потужний перекладацький інститут, який доносив до людей художню, наукову і суспільно-політичну літературу. Якою є ситуація на перекладацькій ниві тепер?
— Я розпочинав у сімдесяті роки, і хочу зазначити, що український художній переклад спадкоємний: у мене були попередники, і є, дякувати Богові, наступники.
35 років тому в мене була перша солідна публікація в журналі «Всесвіт». До того редакція мудро відмовилась від «підрядників» (кимось підготовлених чорнових перекладів), хоча в той час в Україні, Естонії й Росії перекладали з усіх мов світу. Нещодавно вийшов друком бібліографічний покажчик журналу «Всесвіт», згідно з яким на його шпальтах з 1925 до 2000 рр. були презентовані твори авторів майже ста літератур світу, в тому числі дуже давні (наприклад, народу майя), які перекладали з першоджерел.
«Всесвіт» намагався, щоб переклади епохальних творів уперше виходили у Києві, а потім у Москві. Це було надзвичайно важко, бо іноземна література в Союз не потрапляла. Завдяки чому, наприклад, вийшов переклад роману «Осінь патріарха» Гарсія Маркеса в 1978 році? Я намагався підтримувати іспанську мову шляхом контактів із латиноамериканськими студентами. Сам був молодий, і якось на дні народження одного чилійця (ми сиділи за столиком на схилах Дніпра і пили пиво) моїм сусідом виявився колумбійський студент київської сільгоспакадемії. Дізнавшись, що я намагаюсь щось перекладати, він сказав: «Знаєш, у мене є книжка, яка може тебе зацікавити». Після тієї вечірки ми поїхали до нього в гуртожиток і до моїх рук потрапила «Осінь патріарха». А могла і не потрапити. Або якби вийшла раніше російською, то сенс перекладу і видання був би втрачений. Пригадую ситуацію, коли практично водночас перекладався українською і російською твір Германа Гессе «Степовий вовк». Редактор «Всесвіту» Дмитро Павличко телефонував редактору «Иностранной литературы» Миколі Федоренку, щоб цей процес принаймні синхронізувати, бо російський переклад був готовий і міг вийти раніше, зрозуміло, тоді «Всесвіт» в Україні втратив би читачів. Хочу нагадати, що у сімдесяті роки місячний наклад журналу перевищував 70 тисяч примірників. Знаю, що «Осінь патріарха» читали, записуючись в бібліотеках у чергу.
Художній переклад відігравав колосальну роль в розвитку власне української культури. Свого часу я закінчив фізико-математичну школу і добре пам'ятаю закон сполучних посудин. Зарубіжна література насичувала національну. Читачі й письменники збагачувались в умовах, коли ми жили в певній соціалістичній резервації, а завдяки перекладам проникали свіжі вітри-думки. Якби хтось з наших письменників написав щось подібне до «Хрещеного батька» П'юзо чи «Осені патріарха» Маркеса, то друком ніколи не зміг би це випустити. А переклади пропускали. Хоча мені відомо, що саме «Хрещений батько» і «Осінь патріарха» зіграли не останню роль у відстороненні Дмитра Павличка від керівництва журналу.
А що маємо нині? Я можу назвати чимало позитивних прикладів. Вийшла чудова поетична антологія «З латвійського берега» у блискучому перекладі Юрія Завгороднього. В Спілці письменників України презентували книгу перекладів 90-літнього Ігоря Качуровського, котрий живе в Мюнхені. Красномовна деталь: якщо колись переклади були фрагментами національної літератури, то тепер, нарешті, вони стали єдиним простором, раніше Качуровський був по той бік кордону, тепер він повернувся в українську літературу, так само як письменники Улас Самчук, Іван Багряний та багато інших. Нашим надбанням стала перекладачка, поет, прозаїк Віра Вовк, яка живе в Бразилії, цьогоріч вона отримала Шевченківську премію за літературну діяльність. Вийшла чудова антологія єврейської поезії, авторська антологія Дмитра Павличка польської поезії.
Перекладачі у нас є, але проблема в тому, що в Україні немає ні спеціалізованого видавництва зарубіжної літератури, ні видавництва української літератури на іноземних мовах. Для порівняння розповім таке. У Москві був у мене приятель — колумбійський письменник Хенрі Луке Муньйос. Я приїжджав до нього на вулицю академіка Анохіна у величезний висотний будинок, де мешкали іноземні фахівці: письменники, редактори, консультанти, котрі працювали у видавництві «Прогрес». А у Києві в ті ж 70–80-ті роки в структурі видавництва «Дніпро» була одна кімната, де працювали кілька фахівців, що складали редакцію перекладів української літератури на іноземні мови. Мене зрідка залучали, бо іспаномовна книга виходила раз на два роки. А от знавці німецької, французької, англійської мов працювали там у штаті. Тепер ми не маємо навіть цієї редакції. Треба говорити на повний голос про величезну диспропорцію того, як ми знаємо світову літературу і як знають у світі українську літературу.
Нашу літературу в світі майже не знають, якщо і з'являється щось, то часто не на гідному рівні, а інколи не те. Приміром, у виданні «Українська поезія XX століття», що вийшло під егідою ЮНЕСКО, є випадкові імена, не вистачає фундаментальних імен. Я не міг би таку книжку подарувати будь-кому і презентувати в такий спосіб українську літературу, я вже не кажу про інші її вади, скажімо, сонет там не перекладений за формою як сонет.
В Україні перекладають надзвичайно точно, передають дух автора. Я сам для себе колись визначив своє завдання: переклад має справити на мого українського читача таке саме враження, як справляє оригінал на читача, котрий читає його рідною мовою. У нас цього досягають. На жаль, за кордоном є лише поодинокі випадки, коли українських авторів перекладають точно за текстом і духом. У Великій Британії Віра Річ уже 50 років перекладає з кількох мов, у тому числі з української, завдяки їй вийшло найповніше зібрання поезій Т. Шевченка англійською. В Японії Мотохіро Оно заснував (після року перебування в Україні) невелике видавництво «Дніпро», навіть випускає часопис, що висвітлює Україну.
Та ми маємо самі про це дбати.
— Хто винен у тому, що українську літературу погано знають за кордоном? Які першочергові кроки потрібно зробити, аби стати відомими у світі?
— Нині багато говорять про імідж України. Проте існує чимало негативних чинників. От, дивіться, що роблять росіяни. Вони можуть воювати у Чечні, «прикручувати» демократію, але на перший план ставлять Пушкіна та Чайковського, балет Великого театру чи Маріїнки, через це іноземці менше звертають увагу на негативи, що тягнуться від колишнього радянського і нинішнього кремлівського режимів.
Україну знають завдяки боксерові Кличку. А футболіста Андрія Шевченка знають краще, ніж поета Тараса Шевченка, в цьому прикрість ситуації.
Україну часто оббріхують, про що ми іноді не здогадуємось, це відбувається поза тим, що наші політичні діячі самі наражаються на скандали, привертають до держави увагу в негативному сенсі.
Існують також сили, які не зацікавлені в демократичному поступальному розвитку України, як у середині держави, так і за її межами. Дехто сприяє тому, щоб ми якомога частіше спотикалися, тоді нас можна буде вести під своєю орудою.
Отже, назріло створення медіа-холдингу певного спрямування. Скажімо, ми хочемо домогтися світового визнання голодомору як геноциду. Для цього треба передовсім видавати літературу з цього питання, влаштовувати фотовиставки. Тим паче, що є багато заперечників, серед них спадкоємці сталінських катів, які прийшли до влади в Росії. Чому вони не хочуть визнання правди? Бо це їхня спадщина. Не думаю, що через побоювання позовів із боку України, бо з точки зору міжнародного права Україна є такою самою правонаступницею СРСР, як і Росія. На мою думку, література цього спрямування, в тому числі художня, має друкуватися в кожному конкретному випадку спільно з іноземними видавництвами (залежно від мови і країни). Бо коли читач побачить марку незнайомого видавництва з України на книжковому ринку будь-якої держави, навряд чи книжка приверне чиюсь увагу і навряд чи їй довірятимуть. Грамотні менеджери цю проблему здатні вирішити. Приклад голодомору я навів лише як одну з проблем, яку треба вирішувати, потрібно друкувати іноземними мовами українську класичну (дорослу й дитячу) літературу, бо це високого ґатунку мистецтво. Треба друкувати найвагоміше з новітніх здобутків, а також те, що за часів Івана Вишенського в Україні називалося полемічною літературою.
Якщо Україна як держава має свою точку зору на якусь проблему в своїй історії, то нам не треба, щоб хтось за нас у світі переказував нашу історію, це треба робити самим.
В омріяному медіа-холдингу, крім видавництва, безперечно має бути хороша аналітична група, яка б усе планувала, має бути служба моніторингу для того, щоб знати, де, хто в світі висловився з приводу України, як і чому, і за потреби реагувати, отже, без компактної інформаційної агенції теж не обійтись. А ще треба об'єднувати поодинокі зусилля, бо щось робиться в Києві, щось — у Львові, щось — у Харкові, але все це нагадує броунівський рух, абсолютно хаотичний, нескоординований. Наполягаю на тому, що має бути якась одна установа, яка б займалася всім цим, вона ж має об'єднувати також перекладачів, здатних перекладати з української на іноземні мови, бо таких надто мало.
— Що нині найбільше непокоїть?
— Перша найбільша печаль — нинішня ситуація в Україні. Друга — багатьом молодим українцям, на жаль, невідомі фундаментальні імена, такі як Григорій Кочур і Микола Лукаш. Узагалі, на мою думку, нині робиться все для того, щоб наше населення деградувало. Складовою цього є наше сатанинське телебачення. Але я ніколи не повірю, що ця ситуація невиправна, просто її виправляти комусь не хочеться (можливо, це ще є зовнішнє замовлення), бо керувати бидлом набагато легше.
Нас привчають до думки, що країна розколота. Насправді Україна одна, а ось ментальність різниться. Але чому? Захід України потрапив в залізні обійми радянської імперії фактично з сорокових років. А Східна Україна була поневолена (вважаю, як і народ Росії) понад триста років. Царська імперія перейшла в радянську. Становище в ній не йде в жодне порівняння з тим, як розвивалась Західна Україна. Східна Україна «проскочила» важливу історичну фазу суспільного розвитку, що називається буржуазною республікою. В умовах царської Росії й більшовизму вона існувала невеликий період між лютневим і жовтневим переворотами, тобто царська Росія майже відразу перейшла до більшовицької диктатури. Водночас у Західній Україні розвиток був зовсім інший, там завжди мала свої міцні позиції церква, суспільна моральність, приватна власність. Звідси і відмінності у світогляді. Чим швидше ми відмовимось від страшної спадщини імперської радянщини, тим краще буде для держави.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»