ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА НАОДИНЦІ З ЧОРНОБИЛЕМ
ПІШЛИ В АТОМНЕ ПЕКЛО...
— Про те, що на Чорнобильській станції «щось сталося», я дізнався в ніч проти 26 квітня 1986 року, повертаючись до Києва з відрядження,— розповідає Пилип Миколайович.— Мені про це повідомили по радіостанції. Відразу зателефонував начальникові станції Брюханову. Він сказав, що «нічого страшного», мовляв, незначне займання ліквідовано і ситуація під контролем. До почутого я, чесно кажучи, поставився з певною пересторогою, бо перед цим у мене були розмови зі своїми колегами, які стверджували, що це «не просто займання».

Прямо з аеропорту ми вилетіли вертольотом до Чорнобиля, аби на власні очі побачити, що насправді сталося. Через кілька годин у приміщенні Прип'ятського міського комітету партії почав працювати штаб з ліквідації наслідків аварії.
— Які питання обговорювали на першому засіданні?
— Чи варто евакуювати жителів міста. Одностайної думки не було: ніхто з присутніх не мав достовірної інформації про рівень радіаційного забруднення. Серед посадовців були й такі, хто категорично заперечував проти евакуації, вважаючи, що це спричинить паніку в Україні. Але таких було дуже мало. У цей час підрозділи хімічних, а також військ МВС проводили радіаційну розвідку й на самій станції, і на прилеглих до неї територіях. Її результати виявилися такими, що будь-які сумніви щодо прип'ятців відпали..
Водночас у головному управлінні пожежної охорони МВС України розпочав роботу свій штаб, який взяв на себе оперативне керівництво діями пожежних. Зокрема, за його розпорядженням були залучені підрозділи Київської області, а незабаром їм на підмогу прибули колеги з Чернігівської області, інших регіонів країни.
— Ваші підлеглі виконували найнебезпечніші завдання, пов'язані з локалізацією наслідків найбільшої у світі техногенної аварії. Розкажіть, будь ласка, про це детальніше.
— Відразу зазначу, що до роботи були залучені й представники інших міністерств і відомств. Та найбільше, безумовно, випробувань випало на долю людей у погонах, серед яких були і мої бойові побратими. На особливу повагу заслуговують пожежники Чорнобильської станції, які тієї трагічної ночі несли службу. Ціною власного життя лейтенанти внутрішньої служби Віктор Кібенок, Володимир Правик, сержанти Микола Титенок, Василь Ігнатенко, Микола Ващук, Володимир Тішура, які вступили в смертельний двобій з вогнем, не допустили його поширення на інші енергоблоки. Усі вони пішли з життя у розквіті сил. Майор внутрішньої служби Леонід Телятников на той час очолював пожежну частину в Прип'яті. Коли на 4-му енергоблоці стався вибух, він перебував у відпустці. Проте людина обов'язку, Леонід негайно кинувся на допомогу своїм товаришам. До сходу сонця полум'я приборкали. Але це не означало, що робота пожежників закінчилася: вже на початку травня дві пересувні пожежні насосні станції та три рукавні автомобілі, екіпажі яких супроводжували дозиметристи, під'їхали до самого реактора. Розгорнувши станції й налагодивши їхню роботу, вони пустили в заздалегідь підготовлені резервуари воду. Не переповідатиму всіх нюансів операції, а скажу лише, що саме завдяки професійним діям моїх підлеглих була ліквідована ймовірність повторного вибуху з непередбачуваними наслідками. Результати радіаційної розвідки свідчили, що рівень радіації поблизу реактора перевищував припустимі норми в сотні разів. Але комусь необхідно було йти в це атомне пекло, щоб відпомпувати забруднену радіонуклідами воду. Пішли саме пожежники...
З п'ятого травня наші підрозділи разом з військовими розпочали дезактивацію об'єктів станції. Якщо говорити про масштаби виконаних робіт, то ми, зокрема, обробили понад три мільйони квадратних метрів території, яка найбільше була вражена радіонуклідами, подали більш як 300 тисяч кубометрів води для виконання робіт на будівництві саркофага. Наші підрозділи досить часто залучали й до виконання невластивих їм функцій. Наприклад, розприскували дезактиваційні та інші розчини, збирали сміття, просякнуте радіацією, яке лежало на дахах будівель, проводили дезактивацію приміщень самої стації, відкачували важку воду з-під пошкодженого енергоблока тощо. Загалом у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи брали участь 6 217 пожежних України. Для жодного з них це не минуло безслідно: люди отримали там цілі «букети хвороб», стали інвалідами. А понад 300 чоловік завчасно пішли з життя...
— Сталося ще кілька надзвичайних подій з небезпечними наслідками?
— У травні того ж 1986-го в кабельних тунелях, прокладених між 3 і 4 енергоблоками, сталася пожежа. Тодішні керівники підрозділів пожежної охорони В. Максимчук та В. Ткаченко, оперативно і кваліфіковано організували гасіння, тим самим запобігши поширенню вогню. Хочу особливо відзначити в тій ситуації дії Максимчука, який згодом обійняв посаду начальника пожежної охорони Москви, а також полковників Єрофєєва та Мєлєхова. Вони зробили все можливе, щоб особовий склад отримав якомога менші дози опромінення, а про власне здоров'я не дбали.
У жовтні 1991 року на 2-му енергоблоці станції сталося коротке замикання кабелю, що призвело до розгерметизації системи охолодження. Після цього стався вибух водню, спалахнула пожежа. Звісно, що цю подію за масштабами аж ніяк не порівняєш з аварією у 1986 році, але й через неї могло статися багато лиха, якщо вогонь перекинувся б на сусідній генератор, а звідти й далі. Що ситуація досить напружена, свідчить хоча б такий факт: до гасіння пожежі було залучено близько 200 чоловік та понад 30 одиниць спеціальної техніки з Києва, столичної та Чернігівської областей.
— Я спілкувався з багатьма людьми, які на той час керували роботами з ліквідації наслідків аварії. І практично всі вони стверджували, що ваші підлеглі працювали так, що на їхню адресу не пролунало жодного закиду. Навпаки, високо оцінювали їхні дії...
— Так воно і було, хоч пожежним і, так би мовити, в мирні дні доводилося не від доброго життя конфліктувати на ґрунті пожежного нагляду... Призначення мене на посаду начальника управління пожежної охорони Київського облвиконкому практично збіглося з початком спорудження станції. І я, звісно, мав безпосереднє відношення до контролю за дотриманням протипожежних норм під час її зведення. На жаль, до наших рекомендацій не завжди прислухалися. Наприклад, у конструкціях покрівель багатьох об'єктів станції, в тому числі і 4-го енергоблоку, використовували утеплювачі, які за технічними параметрами не годилися для цього, а як гідроізоляцію застосовували рубероїд на бітумній мастиці, що спалахує як сірник. Підлогу — з метою заощадження коштів — покрили матеріалами, що під час горіння виділяють токсичні речовини. Навіть кабелі, що пролягали в тунелях і шахтах, були покриті ізоляцією, надто чутливою до вогню. На підтвердження того, що чимало вимог протипожежної безпеки дотримувалися абияк, може слугувати той факт, що на момент аварії на 4-му енергоблоці вимоги нормативно-правових документів були виконані лише на 40 відсотків...Навіть постанови Ради міністрів СРСР, вірніше, окремі пункти в них ігнорувалися під час будівництва АЕС! Інколи доводилося вступати в гарячі суперечки з московськими проектантами, представниками міністерства енергетики, переймаючись пожежною безпекою станції. Адже вони вважали, що ми перебільшуємо її значення, мовляв, сама станція так нашпигована протипожежним обладнанням, що пожежні частини загалом не потрібні. Та попри всі складнощі, ми все ж відстоювали — принаймні в багатьох випадках — свою позицію. Зокрема, замість пропонованих пожежних депо на два автомобілі було зведено депо на шість машин. Довелося «воювати» й за те, щоб організувати в Прип'яті пожежну частину, проти чого заперечували деякі чиновники. Уявіть, що могло статися, аби на допомогу варті лейтенанта Володимира Правика не примчала з Прип'яті варта лейтенанта Віктора Кибенка? Не берусь прогнозувати розвиток подій, але твердо переконаний: особовий склад цих підрозділів відвернув велику біду не лише від України, а й від усієї Європи.
— Люди, які брали безпосередню участь у ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, кажуть, що високе начальство не переймалося їхнім здоров'ям, посилаючи досить часто на небезпечні ділянки без елементарних засобів захисту...
— Рівень радіаційного забруднення і станції і прилеглої до неї території перевищував допустимі норми в десятки, а на окремих ділянках і в сотні разів. Тож саме лише перебування в районі ЧАЕС становило неабияку небезпеку для людини. Так, були випадки, коли не вживалися всі можливі в тих умовах заходи для зниження впливу на людей іонізаційного випромінювання. Наприклад, воїнів-строковиків змушували працювати на даху зруйнованого реактора майже без спеціальних протирадіаційних засобів. І це через кілька днів після вибуху! Потерпали й пожежні. Наприклад, у перші години після вибуху на станції виявилося надто мало особового складу, що унеможливлювало організацію їхньої роботи позмінно. А забезпечення підрозділів пожежної охорони приладами радіаційної розвідки та дозиметричного контролю становило всього 4–6 відсотків від необхідного. Я вже не кажу про засоби індивідуального захисту...
Упевнений, що ліквідація наслідків Чорнобильської катастрофи могла обійтися «меншою кров'ю», аби керівні органи більше прислухалися до порад та рекомендацій фахівців з протипожежної безпеки на станції. Адже саме за ними в переважній більшості випадків було вирішальне слово. І все ж, як на мене, мої колеги, підлеглі безмірною ціною зробили все можливе для приборкання «мирного атома», дбаючи про здоров'я, життя інших. І робили це не заради кар'єри чи нагород. Ми чесно виконували свій професійний, врешті-решт, людський обов'язок.

ВІЗИТНА КАРТКА СПІВРОЗМОВНИКА. Генерал-майор внутрішньої служби у відставці Пилип Десятников народився в Ростовській області. Закінчив Харківське пожежно-технічне училище та Київський інженерно-будівельний інститут. Службі в структурах пожежної охорони віддав 48 років життя. Зокрема, очолював пожежну охорону міста Києва і Київської області, а з 1977-го до 1994 року керував пожежною охороною МВС України. Нагороджений орденом Леніна, орденами України «За заслуги» 1, 2, 3 ступенів, медалями. З 1994 року — на заслуженому відпочинку.
також у паперовій версії читайте:

• БАГАТОСТРАЖДАЛЬНЕ СХОВИЩЕ ПОБУДУЮТЬ
• РАДІАЦІЯ Б'Є ПО ГЕНОФОНДУ...

назад »»»