ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
ЧЕРЕЗ ТУЮ ПІСНЮ АВДІЄВСЬКИМ СТАВ...
Анатолій Авдієвський — Герой України, видатний хоровий диригент, керівник хору імені Григорія Верьовки, академік, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка, народний артист України. Народився 16 серпня 1933 року у селі Федвар (нині — Підлісне) Кіровоградської області. 1958-го закінчив Одеську державну консерваторію імені А. Нежданової.

Навчався у Д. Загрецького, К. Пігрова. Засновник, художній керівник і головний диригент Поліського ансамблю пісні й танцю «Льонок». Художній керівник і головний диригент Черкаського українського народного хору. З 1966 року — художній керівник і головний диригент Українського народного хору імені Г. Верьовки.
Із Анатолієм Авдієвським ми розмовляємо після репетиції в його робочому кабінеті. На стінах — портрети Кобзаря, на столах і полицях — книжки.
— Усе це треба встигнути перечитати,— клопочеться Анатолій Тимофійович.
— Ви народилися на Кіровоградщині, а доля склалась так, що дитинство минуло на Одещині.
— Якось журналіст із Канади пан Волиняк написав, що Анатолій Авдієвський народився «в чорному 1933 сталінському році, але він ніякого відношення до злодіянь Сталіна не має». Мій батько, безумовно, був одним зі свідків тієї страшної трагедії, коли майже все село вимерло від голоду. З Підлісного наша сім’я переїхала в село Цебрикове на Одещині, де я виріс. Батько був головним ветеринаром. До речі, Підлісне — батьківщина видатного актора й режисера Гната Юри. Нині у селі стоїть його бюст, але я там ніколи не був. Відвідали якось Підлісне моя дружина і балетмейстер (на той час кіровоградського ансамблю «Червона калина») Анатолій Кривохижа. Вони навіть знайшли бабусю, котра засвідчила, що в 30-х роках приїхав ветеринарний лікар, і в його сім’ї народилася дитина. Розповіла: «Воно кричало під грушею на все село, коли його сповивали». А Кривохижа каже: «Зараз те дитя не тільки на все село, а й на всю Україну кричить».
— Ви часто згадуєте батька. А що у Вашій пам’яті найдорожче?
— Понад усе мені запало в душу те, що батько, співаючи, часто плакав, хоча насправді був суворою людиною. Для мене це був своєрідний феномен. Тато, з тодішньої моєї точки зору, не міг плакати... Проте коли співав, йому важко було втриматися, він переживав кожну пісню до сліз. Сльози були відтворенням людської щирості в творчості.
— Ви володієте кількома музичними інструментами. Хіба можна уявити Україну без скрипки, бандури?
— Я прагнув опанувати гру на всіх можливих інструментах у музичному училищі, згодом в Одеській консерваторії бодай на такому рівні, щоб можна було мати уяву та підказати музикантам, бути кваліфікованим керівником хору. Грав на сопілці й на скрипці. До Одеського музичного училища вступав із класу акордеона. Цей інструмент привіз і подарував мені дядько, який був учасником Великої Вітчизняної війни. Потім прийшла неофіційна цидула (кажуть, що це була вказівка Сталіна) про те, що ми не повинні кланятися західноєвропейській музичній культурі (акордеон належав саме до неї), тож слід заборонити навчання на таких інструментах. Не знаю, як ще залишилися скрипка й фортепіано, бо це теж інструменти іноземного походження. Хіба можна уявити Україну без скрипки, бандури, цимбалів? Інструментарій українських народних інструментів — це таке багатство. Кожен регіон має щось своє, унікальне. Робота Гната Хоткевича «Музичні інструменти українського народу» присвячена цій унікальній формі народної творчості, умільців, котрі володіли грою на багатьох інструментах, про які ми зараз навіть не знаємо. Скажімо, мало хто обізнаний, що прототипом скрипки був гудок, на якому грали, тримаючи його на колінах. Кобза також мала різновиди, котрих було надзвичайно багато. Якоюсь мірою вони зафіксовані в популярній картині «Козак Мамай». Мамай був обов’язково з бандурою, люлькою, коником, бо «Сивий коник — то ж мій брат», «Шабля й люлька — вся родина». Кобза біля Мамая говорить про те, що наш народ музикальний, що він — творець. Як говорив П. Чайковський: «Я знаю чимало обдарованих народів, але я знаю, що народ-творець, народ-музикант, народ-композитор — це український народ».
— Вам пощастило бути знайомим із Григорієм Верьовкою. Пам’ятаєте дату приходу в хор?
— Григорій Верьовка — один із тих, хто заснував Київську консерваторію. Я ж закінчив Одеську в Костянтина Пігрова. Ці дві хорові школи дещо різняться. Відмінність полягає в тому, що Костянтин Костянтинович вважав чистоту інтонації наріжним каменем хорового мистецтва, вважаючи не просто як технологічний феномен хорового мистецтва, а як морально-етичний. Коли людина чисто співає, вона чиста у своїх помислах до природи, сім’ї, товаришів. Тобто ця людина, як він говорив, найближче стоїть до Бога. Хто фальшиво співає, він фальшивий у своїх діях. Про Григорія Гурійовича багато чув від співаків, артистів хору, тому що після його смерті мене призначили художнім керівником цього колективу і ось уже понад 40 літ працюю в ньому. А дату, як же не пам’ятати — 5 березня 1966 року. Запросив мене у колектив сам Григорій Гурійович. Він знав мене із конкурсів, концертних програм, рекомендував бути своїм послідовником і продовжувачем. Я перейнявся його величезною любов’ю до мистецтва. Я й так був заслуханий і закоханий в народну пісню, але після Григорія Гурійовича, знайомства із ним, методикою його роботи відчув, що наша народна пісня — це своєрідний феномен, наша розрада, апофеоз краси, оберіг проти проникнення в душу, особливо молодої людини, всього чужого й невисокої художньої якості. Дехто каже, що народна пісня — це примітив тощо. Але це зразки високохудожньої культури, які не кожен народ у світі може мати. Поталанило, можливо, українському народові через те, що він має таке шедевральне багатство, ім’я якому — українська пісня.
— Анатолію Тимофійовичу, чи вважаєте, що Ваш хор — це ніби велика родина?
— Саме так. У нас близько 150 осіб. Колектив постійно оновлюється. Нещодавно влилося двадцять молодих людей. У кожного свій характер, свої проблеми. Але за бажання можна обходитися без конфліктів, усе нормально владнати. Хоча, на відміну від Григорія Верьовки, я людина більш жорстка. Вважаю, що керівник має за все відповідати. Приємно зауважити, що в нас 55 артистів отримали звання заслужених і народних.
— Ви і дружину свою зустріли в колективі?
— Майя Пантелеймонівна родом із Канева. З нею познайомився, коли очолював народний хор у Черкасах. Молода, гарна, вона одразу запала в душу. Скажу чесно, характер і донині залишився з перчиком. Ми з нею 45 літ у парі. Якось її сфотографував польський фотожурналіст на тлі Дніпра. І ось приїздимо до Бразилії. Там у аеропорту висить величезний плакат метрів 10 на 12 і на ньому красується моя Майя в українському вбранні — гарна молодиця! Тоді я ще раз мав нагоду переконатися, що не помилився у виборі.
— Кажуть, крім музики, Ви ще й малюєте?
— Було таке захоплення. Переважно малював пейзажі. Та друзі розібрали роботи на згадку. Я частенько разом зі своїм товаришем, на жаль, уже покійним Михайлом Романишиним, ходили на етюди. Він малював професійно, а я — як аматор. Якось підійшов до нас дідусь, подивився на роботи і каже: «Ви, мабуть, учитель малювання. Зобразіть мого коня, а я вам за це дам сулію самогону». Річ у тім, що Михайло як професіонал робив лише ескізи, начерки, а я вимальовував квіточки. А ще в мене є колекція фотоапаратів (близько півсотні) від лейки до найсучасніших. Якби не хоровий спів, то, напевно, став би фотографом.
Анатолій Авдієвський щирий і багатогранний у розмові. Своєю душею він збагнув сутність української пісні й подарував її світу.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ
також у паперовій версії читайте:

• СОБОР ЙОГО ДУШІ

назад »»»