ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КУЛЬТУРА
АКТРИСА З «ГЕРОЇЧНИМ» АМПЛУА
Про неї можна говорити чимало гарних слів — високопрофесійна актриса, віддана мати, оптимістична й доброзичлива людина. Народна артистка України Людмила Смородіна володіє рідкісним мистецтвом бути Жінкою — загадковою, спокусливою. І часто наділяє цією якістю своїх героїнь у виставах і фільмах.

Серед зіграних нею ролей — Оксана («Бояриня» Лесі Українки), Гелла («Майстер і Маргарита» М. Булгакова), Клея («Езоп» Г. Фігейредо), Єва («Бал злодіїв» Ж. Ануя), Марія, Єлизавета («Віват, королево!» Р. Болта), Градиска («Я згадую...Амаркорд» О. Сікорської та О. Білозуба), кінороботи — Інгігерда («Ярослав Мудрий»), Рита («Чорна пантера і білий ведмідь»), Стефа («Гріх») та інші.
Минулий рік для актриси був ювілейним і напрочуд щедрим на приємні події. З-поміж них — прем'єра на сцені Національного академічного драматичного театру імені І. Франка «Віват, королево!», де Людмила Смородіна зіграла одразу двох королев — сестер і суперниць Марію та Єлизавету. Як на мене, ця робота актриси стала справжнім відкриттям нових граней її таланту. До того ж, на честь 50-річчя (пані Людмила не боїться називати свій вік) мисткиня отримала почесне звання «Народна артистка України» і влаштувала бенефіс на рідній франківській сцені.
На відміну від інших творчих (та й не лише) людей, котрі, переїхавши до столиці, полюбляють поговорити (не завжди щиро) про тугу за рідними місцями, Людмила Смородіна не приховує, що дуже хотіла поїхати з Кривого Рогу, де вона народилася. Її спонукали до цього не надто радісні спогади дитинства, зокрема, споглядання роботи батьків на агломератній фабриці, яка у Людмили досі асоціюється з пеклом.
— Ще згадую, як одного разу ми, діти, гралися на вулиці й серед білого дня молоді люди з одного району заходились битися з ровесниками з іншого й одного хлопця забили до смерті,— розповідає пані Людмила.— Ми з мамою тягнули його до себе додому, щоб якось допомогти, а наші батьки побігли наздоганяти тих, хто влаштував цю бійку. Поки приїхала «швидка», котра на такі випадки реагувала спокійно, адже подібне траплялося чи не щодня, юнак помер. Кривий Ріг — узагалі небезпечне місто, особливо біля шахт. Як я могла лишатися з такими спогадами? Гадаю, й батьки не хотіли, щоб я там жила, але вони мовчали. А я тихенько взяла зібрані гроші, нікому нічого не сказала й поїхала до Києва. Лише коли вступила до театрального інституту, повідомила рідним. Боялася, раптом не вийде, а мама всім розкаже, що донька пробувалась у театральний. Як тоді повертатися? З мене ж сміятимуться.
— Чи хтось допомагав Вам готуватися до іспитів?
— Ніхто. Я тоді українську мову слабенько знала, бо виросла на Донбасі. Ми вчили українську в школі, але не розмовляли нею. Практика була тільки тоді, коли мама співала українських пісень і ми з нею їздили до її рідного села на Кіровоградщині. Вдома ж говорили російською (батько — росіянин, уродженець Тверської області). Тому й програму для вступного іспиту я підготувала російською — те, що знала зі школи. Не можу сказати, що аж надто серйозно ставилась до вступу в театральний, не переймалась цим так, що «або бути там, або померти». Коли вже вступила, мене спитали: «А ви українську програму маєте? У нас цього року немає російського курсу». «Звичайно, маю»,— не розгубилася я. Пішла до бібліотеки, взяла потрібні книжки й за одну ніч у готелі Бессарабського ринку вивчила всю заплановану програму. Я була там тринадцятою в кімнаті, де немилосердно хропіли бабусі, котрі торгували на ринку, тому вчити тексти довелося в туалеті. Вранці на іспиті я все «випалила» й забула навіть, що це були за твори.
— Тепер пригадуєте?
— Назв сказати не можу, але пам'ятаю, що це були вірш і уривок з прозового твору — про дощ. Я прозу прочитала й від себе додала: «Колись цей дощ перетворився на брудний і червоний — він зіпсував мені сукню, яку я пошила власноруч на свій випускний вечір». Мені хотілося розповісти про те, як я вийшла у гарненькій новій сукні на вулицю, а там кожні чотири години відбувався вибух на доменній печі. Якщо, не дай Боже, в цей час падав дощ, агломерат змішувався з ним і утворювалась іржа. Вона й зіпсувала мені плаття та настрій.
— Після закінчення Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого Вас запросили до столичного Театру імені І. Франка. Починали, мабуть, як усі, з масовки?
— Звісно. Виходила в масових сценах у виставах «Конотопська відьма», «Ярослав Мудрий» (до речі, саме тоді почала зніматися в однойменному фільмі Григорія Кохана, де зіграла княгиню Інгігерду). Паралельно репетирувала більш значні роботи: мене ж запросили на амплуа «героїня», його представниці зазвичай отримують ролі. До того ж, мені завжди подобалися характерні ролі (в інституті грала Лушку в «Піднятій цілині» — всі казали, що було дуже смішно), але тоді в театрі мені їх ще не давали.
— Хто із режисерів доручив Вам першу серйозну роль?
— Володимир Оглоблін довірив мені Ліду в «Дикому Ангелі» О. Коломійця. Мене призначили на роль у чергу з народною артисткою Мариною Герасименко. Але поки Мариночка грала, мене не пускали — такими є закони сцени. Та раптом вона захворіла: їй стало кепсько через 15 хвилин після виходу на сцену. Опустили завісу, я, нічого не знаючи, йшла додому (це було 8 Березня), і тут вибігає на вулицю помічник режисера й кричить: «Смородіна!» «Що сталося?» — питаю. Вона каже: «Марині зле, ти гратимеш виставу». В мене — шок. Я жодного разу не виходила в цій ролі на сцену, була лише одна репетиція. «А костюми? — промайнуло в голові.— Там же перевдягань багато!» Я збентежилась і сказала їй: «Ти мене не бачила — мене вже немає». А вона наполягає: «Або ти граєш, або не граєш ніколи!» Потім я була їй вдячна за те, що дала мені отямитись. І я пішла просто навмання, як у воду кинулася. Як я грала, не пам'ятаю, це був якийсь дивний сон. Після вистави їхала на Оболонь, до своєї однокімнатної квартири, разом із однокурсниками, акторами нашого театру — Іриною Дорошенко та Олександром Логіновим. Вони боялися мене залишати одну, бо я була в страшенно екзальтованому стані, адже пережила неабиякий стрес. Далі я вже нічого не боялась і входила у вистави завжди просто. Наступною моєю серйозною і цікавою роллю була негативна героїня Маша у п'єсі М. Зарудного «Обочина».
— У своїх інтерв'ю Ви часто приязно говорите про своїх сценічних партнерів, зокрема Володимира Нечипоренка, Леся Задніпровського. З ким іще комфортно почуваєтесь на сцені?
— Уявіть собі, за стільки років я не з усіма колегами встигла попрацювати (сміється). Тому продовжую відкривати їх для себе. Коли ми репетирували «Віват, королево!», один актор пішов із вистави через зайнятість у кіно. Але це був уже той відповідальний період, коли репетиції йшли на сцені. Треба було терміново знайти когось, хто міг би взяти на себе роль. Я зателефонувала Василеві Баші (він знімався у фільмі в Москві) й кажу: «Василю, є така проблема — мені вкрай потрібно, щоб ти зіграв роль у виставі». Він питає: «Яка роль, велика чи маленька?» Я у відповідь: «Невелика, ти вивчиш за два дні». Набрехала, бо дуже боялась його відмови. Василь приїхав до Києва, прийшов на репетицію й був ошелешений: «Ти що, там стільки тексту, ви вже на випуску!» Та я рішуче констатувала: «Василю, назад дороги немає». Я йому безмежно вдячна — таким чином інколи розумієш, що таке справжнє акторське партнерство. Василеві було складно, але він залишився з нами до кінця. І нині він теж мій улюблений партнер.
— Почувши про те, що готується вистава, де Ви гратимете і Марію, і Єлизавету, я все ж таки більше уявляла Вас в образі спокусливої шотландської королеви. Як Вам, такій жіночній за вдачею, вдалося знайти силу і владність Єлизавети?
— Я умовно розбила роль на дві вистави: це в мене Марія, а це — Єлизавета. З режисером Юрієм Кочевенком ми багато говорили про двох правительок. Потім удома я все внутрішньо програвала, читаючи п'єсу. Написала від руки окремо все, що стосується Марії та Єлизавети. У творі шукала моменти розвитку драматургічних ліній кожної з героїнь. Спочатку мені цей аналіз важко давався, але поступово почали приходити думки щодо сценічних малюнків обох ролей. Мені треба було показати їх різними і переконливими кожну в своїй правоті, адже вони обидві страждали: одна кохала, а друга назавжди від цього почуття відмовилась. Тому я зробила Марію неприкрашеною, не такою емоційною й сексуальною, як мені, може, хотілося б, а стриманішою, так би мовити, малювала пастельними тонами. Для того щоб Єлизавета вийшла яскраво розфарбованою. А врешті на сцену виходять дві особистості, котрих я не поділяю на хорошу і погану. Тому вважаю, що я як актриса за великим рахунком виграла.

Розмову вела Тетяна КРОП
також у паперовій версії читайте:

• ПЛАНЕТИ АССО І ПІАФ

назад »»»