ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА УКРАЇНА І СВІТ
ПАРТНЕРСТВО І ПРОБЛЕМИ
Недавні українсько-російські переговори на найвищому рівні відбулися на тлі перегрупування представників еліти в обох країнах. Одночасно і в українському, і в російському інформаційному просторі котрий рік поспіль триває «холодна» пропагандистська війна.

Поки російська еліта очікує на плавну передачу президентських повноважень від Володимира Путіна до його наступника, українська перебуває в постійній борні за перерозподіл владного «пирога». Тим часом жорсткий контроль за виборчим процесом розсварив Росію із США та більшістю країн Європейського Союзу. Недавно Кремль дістав відмову бюро з демократичних прав і свобод Організації з безпеки та співпраці в Європі (ОБСЄ) відправити спостерігачів на президентські вибори другого березня нинішнього року.
Отже, загальний політичний фон українсько-російських переговорів є непростим. Ще більше його ускладнюють давні проблеми. Після подій 2004 року український та російський політичні істеблішменти дедалі частіше не знаходять спільної мови, через що погіршуються двосторонні міждержавні відносини.
Ключовою темою переговорів президента Віктора Ющенка та його російського колеги Володимира Путіна була «газова» проблема. Загроза нової українсько-російської «газової війни» не на жарт стурбувала Європейський Союз, де добре пам’ятають тривожні дні січня 2006 року. Водночас у Брюсселі небезпідставно вважають, що із вступом України до Світової організації торгівлі нарешті закінчився період, коли наша країна, отримуючи найдешевший у регіоні газ, мала відчутні конкурентні переваги в енергозатратних галузях виробництва. Додатково накопичуються претензії до України й з боку «Росатому», який є головним постачальником палива для українських атомних станцій.
Ще одним приводом для перегляду ціни, за якою Україна закуповує туркменський газ, може стати недавно укладений контракт між Туркменістаном та Китаєм. Відповідно до цієї бізнесової угоди Китай у поточному році купуватиме паливо за ціною, удвічі вищою, ніж та, за якою «Росукренерго» продає «газову суміш» нашій країні. За цих обставин залишається тільки надія, що цінового газового шоку для України не станеться хоча б до кінця другого півріччя поточного року. Однак у січні 2009-го він видається неминучим. Прикро, що за постійними безплідними внутрішньополітичним баталіями Україна досі не вирішила проблеми енергозбереження, без чого важко вести мову не лише про економічну, а й про політичну незалежність.
Зрозуміло, що значною перевагою над Україною в газовому питанні Росія сповна скористалася для торгів з інших питань. Зокрема, у політичній сфері Москва висловлює невдоволення фактичною відмовою Києва від створення Єдиного економічного простору та блокування процесу реанімації діяльності Співдружності Незалежних Держав. На різку критику з боку Кремля наразилося рішення вищих посадових осіб України просити про приєднання до Програми набуття членства в Північноатлантичному альянсі. У відповідь українська сторона наголошує, що її вступ до НАТО не спрямований проти Росії. Та після розміщення на території Польщі та Чехії американської системи протиракетної оборони цим обіцянкам в Росії нині мало хто вірить. Тому українсько-російське «розлучення» відбувається за щонайжорсткішим сценарієм.
Зокрема, у РФ стурбовані тим, що в Україні немає потужної проросійської політичної сили. Сподівання на Партію регіонів, зважаючи на західну зорієнтованість економічних інтересів її провідних олігархів, себе не виправдали. Додатковим подразником стали побоювання щодо витіснення російського капіталу з процесу приватизації українських стратегічно важливих підприємств, таких як Одеський припортовий завод та «Укртелеком».
До широкого кола економічних проблем належать також питання, пов’язані з ціною на газ, роллю посередників та перспективами вступу Росії до Світової організації торгівлі. Київ намагається скористатися вступом до Світової організації торгівлі для зміцнення своїх позицій у торгових суперечках з Москвою. У відповідь росіяни зазначають, що вони, на відміну від українців, вступають у СОТ, дбаючи не про терміни, а про власну вигоду. Отже, дебати щодо утворення зони вільної торгівлі між Україною та Росією очевидно будуть непростими. Тим більше, що Київ має намір вести аналогічні переговори з Європейським Союзом, хоча утворення двох взаємозаперечних за принципами функціонування зон вільної торгівлі є неможливим.
У військовій сфері найбільш конфліктним українсько-російським питанням залишається ревізія територій, які орендує російська частина Чорноморського флоту. Досі низька орендна ставка була складовою частиною «пакетної» домовленості про пільгові ціни на газ для України та низьку ціну за транзит російського газу в Європу українською газотранспортною системою. Тепер, коли у двосторонніх відносинах все переводиться на ринкові принципи, Україна ризикує знову опинитись у невигідному становищі. Нині Росія будує нову базу для свого Чорноморського флоту в Новоросійську, тоді як українська програма модернізації флоту здається недостатньою навіть за найскромнішими вимогами щодо «оборонної достатності». Крім того, Росія вже створила на своїй території підприємства військово-промислового комплексу, які виготовляють продукцію без участі українських підрядників. В Армавірі (Краснодарський край) добудовують сучасну базу радіолокаційної розвідки, яка наступного року замінить орендовані радіолокаційні станції в Мукачевому та Севастополі. Пошук нового ринку для українського військово-промислового комплексу залежить від платоспроможності української армії, яка для вступу в НАТО потребує переозброєння. Інша справа, чи «витягне» українська економіка одночасний енергетичний ціновий шок, великі соціальні навантаження та виробництво «гармат замість масла».
Однак найактивніші «бойові дії» між Києвом і Москвою тривають у гуманітарній сфері. Росія невдоволена зменшенням сфери використання російської мови в Україні та переглядом тлумачення історії радянського періоду (провалено, зокрема, проект створення спільного підручника з історії для середніх шкіл). Такі тенденції посилюють українофобські настрої в Росії та русофобські комплекси в Україні. «Гарячі голови» сподіваються, що, наприклад, російськомовній громаді в Криму буде важко обирати між лояльністю до держави Україна та вірністю своїй культурі. Обидві сторони, здається, не хочуть чути аргументів одна одної. За таких умов знайти спільний знаменник під різними національними інтересами дуже важко. На сімнадцятому році після розпаду СРСР більшість громадян РФ вже не мріє повернути Україну до «імперії». Росія хоче вирішити власні проблеми, не перебираючи на себе відповідальності ще й за українські негаразди. І немає жодної потреби зайвий раз «дратувати ведмедя». Кожний такий крок тільки тугіше затягуватиме вузли протиріч, які задушать будь-яке деклароване стратегічне партнерство.

Андрій МАРТИНОВ
також у паперовій версії читайте:

• ОБМЕЖЕНА ВІЙНА

назад »»»