ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА КРИМІНАЛ
ЇЇ ВЕЛИЧНІСТЬ КАРТКА
Нинішній міністр внутрішніх справ Юрій Луценко часто демонструє чудеса відкритості, але іноді виносить на світ божий такі таємниці свого відомства, про які, на перший погляд, здавалося б, краще мовчати. Одна з останніх таких його заяв, виголошених на колегії МВС, стосувалася святая святих відносин міліції та прокуратури — виставлення статистичних карток на виявлені злочини.

Отже, на резонансній нараді міністр у присутності журналістів повідомив Президента про те, що працівники міліції, задля того щоб прокурор виставив картку на виявлений ними злочин, змушені платити від 200 до 500 дол. США. Звичайно ж, не зі своєї зарплати, а з кишень своїх клієнтів. Таке зізнання, напевно, шокувало фахівців у галузі правоохоронної діяльності, але представники ЗМІ, не зрозумівши, про що йдеться, не зацікавились ним, через що ця інформація не отримала широкого розголосу. Оскільки ніхто Юрія Віталійовича за язик не тягнув, мусимо розповісти загалові у чому тут річ.
Що таке статистична картка, про яку піде мова, роз’яснено в Інструкції про єдиний облік злочинів. Цей документ було затверджено 26 березня 2002 року спільним наказом п’ятьох відомств: ГПУ, МВС, СБУ, ДПАУ та Міністерства юстиції. В інструкції наведено зразки семи видів статкарток. Одна з них, приміром, картка на особу, котра скоїла злочин, де зазначається вік, стать, освіта тощо. Ще одна картка — про рух кримінальної справи, тобто про те, коли вона була порушена, коли затверджено обвинувальний висновок і коли надіслана до суду. Є ще картка про наслідки розгляду кримінальної справи судом — коли і який було винесено вирок обвинувачуваній особі.
Проте найважливішою, а тому першою за ліком, йде статистична картка форми № 1, а саме на виявлений злочин. Там зазначаються час і місце його скоєння, предмет посягання, відомості про зловмисника і потерпілого та ще багато чого іншого. На кожній з цих карток має стояти підпис прокурора. Поки він не підпише картку форми № 1, злочин не вважатиметься зареєстрованим. Це означає, що до того моменту працівникам міліції, котрі його виявили й розкрили, спіймавши зловмисника, начебто нічим буде пишатись.
Тож слова Юрія Луценка про те, що міліціонери платять прокурорам гроші за виставлення карток, на перший погляд, видаватимуться абсурдом. Справді, навіщо вони мають комусь платити за те, що спіймали злодія? З кишень яких клієнтів вони платять: спійманих злодіїв чи потерпілих від них людей? Отже, якщо ми аналізуватимемо те, що сказав міністр, нічого не второпаємо. Через те пропонуємо замислитися над тим, про що він не сказав, і що є святая святих правоохоронної системи.
Міністр, звичайно, говорив не про крадіжки, пограбування й шахрайство, котрі дають основний «вал» злочинів: там серед потерпілих не знайдеться охочих платити за порушення кримінальної справи проти своїх кривдників. Вони слушно вважають, що платять податки і цього достатньо. Наркомани теж не та публіка, котру мав на увазі Луценко. Вони, звичайно, іноді готові щедро заплатити, але не за те, аби проти них порушили кримінальну справу, а навпаки, щоб усі її матеріали порвали й викинули. А ось хто логічно вкладається в намальовану міністром схему, так це фігуранти посадових злочинів, а саме того їх виду, котрий кваліфікується ст. 368 Кримінального кодексу України — отримання хабара. Щоб читачі це зрозуміли, коротко окреслимо типову схему викриття хабарників.
Коли послухати політиків, то весь державний апарат аж кишить хапугами, однак статистика викритих зловмисників має скромний вигляд. Як повідомив на колегії міністр, щороку викривають кілька тисяч хабарників, засуджують трохи більше шести сотень, а покарання у вигляді реального позбавлення волі отримували в середньому за останні три роки лише по 34 особи.
Справа тут не тільки у немічності правоохоронних органів, а й у терпимому ставленні суспільства до корупції.
Щоб викрити хабарника, треба провести операцію, ключовою постаттю якої є заявник. Тобто потрібна людина, котра хоче добитися у державній установі позитивного вирішення свого законного питання, але у якої за це вимагають хабара. Треба, щоб у заявника знайшлися гроші на імітацію хабара, з якими він готовий розпрощатись до вирішення справи у суді, бо без речових доказів у вигляді грошей ніхто не повірить у провину обвинувачуваного, а у оперативників для цієї мети грошей немає.
Знайти таку людину непросто. Великі гроші на хабар знайдуться лише у бізнесмена, але не кожен із них захоче співпрацювати з правоохоронними органами. Бізнесмени — ділові люди і в більшості випадків їм дешевше заплатити хабар. Потім у компанії друзів чи в інтерв’ю журналістам вони скаржитимуться, що держава у нас корумпована, однак то лише слова — на ділі вони платять і мовчать.
Співпрацюватиме з оперативниками лише той, хто точно прорахує, що саме у такий спосіб йому вигідніше вирішити своє бізнес-питання — взяти в оренду ділянку землі, отримати дозвіл на будівництво тощо. Таке можливе за двох умов. По-перше, що воно цілком законне; по-друге, якщо є гарантія, що посадовець, котрий прийде на місце заарештованого чиновника (це зазвичай його перший заступник, котрий у разі чого автоматично стає виконуючим обов’язки), розв’яже питання позитивно. Одне слово, щоб шкіра була варта вичинки, інакше навіщо діловій людині уся ця морока?
Таким чином, для заявника операція із викриття хабарника є нічим іншим як специфічним бізнес-проектом, де збігаються його особисті комерційні інтереси й інтереси правоохоронних органів. У цій оборудці бізнесмен має передбачити усі видатки: на речові докази, документувальну апаратуру, транспортні витрати і, звичайно, на «преміальні» для працівників міліції й прокуратури. Отже, з одного боку, герой-бізнесмен — заявник і свідок у справі, тобто процесуальна особа, а з іншого — для правоохоронних органів він клієнт, який сплачує їхні послуги. Саме таких «клієнтів» мав на увазі Юрій Луценко, коли говорив, що з їхніх кишень оплачується виставлення карток форми № 1 на виявлений злочин.
Тепер про відносини у цьому питанні міліції та прокуратури. Згідно з чинним Кримінально-процесуальним кодексом і усталеною практикою факти хабарництва виявляють переважно дві оперативні міліцейські служби: підрозділи по боротьбі з організованою та по боротьбі з економічною злочинністю. Саме вони шукають заявників, готують операцію і документують дії зловмисників. Проте всі зібрані матеріали вони передають до прокуратури, де є своя слідча служба, яка оцінює зібрані докази і вирішує: порушити чи не порушити кримінальну справу, а у разі порушення веде розслідування і передає справу до суду.
Слідчі прокуратури відразу відчувають, де хабарництво викрито «для галочки», а де, так би мовити, «з комерційним інтересом».
Типовий приклад розкриття «для галочки» — це коли на дискотеці спіймали студента технікуму з пакетом конопель, але справу роздувати не стали, умовивши його натомість взяти участь в операції з викриття його ж викладачки, котра бере за іспит по сто доларів США. В таких випадках суперечок між оперативниками та слідчими не виникає, оскільки як першим, так і другим потрібні показники, аби виправдати перед платниками податків своє існування.
Зате коли розкривається хабарництво «з комерційним інтересом», де є грошовитий клієнт, котрий фінансує викриття посадовця, між працівниками міліції й прокуратури іноді починається справжній торг за свою частину «гонорару». Прокуратура в цьому разі залежить від міліції, бо вона не має оперативно-розшукового апарату і не може без допомоги оперативників взяти за руку хабарника. Але у неї є інший засіб впливу — порушити чи не порушити кримінальну справу, виставити чи не виставити статистичну картку на виявлений злочин, без чого може статися так, що вся оперативна робота нівелюється.
Вихід із цієї ситуації, з погляду Юрія Луценка, полягає в тому, щоб змінити законодавство, а саме Кримінально-процесуальний кодекс, аби право порушувати кримінальні справи за фактом виявлення посадових злочинів і провадити по них слідство мали не лише органи прокуратури, а й усі правоохоронні органи. За принципом: хто виявив злочин, той його і розслідує. Саме такий варіант пропонує законопроект народного депутата Святослава Олійника, зареєстрований у Верховній Раді ще у грудні минулого року. Втім, за нинішньої політичної ситуації парламент нескоро почне обговорення цього законопроекту.
І найголовніше: жодний закон не подолає корупцію, якщо цього не захочуть громадяни. А їм, на жаль, поки що вигідніше давати хабарі, ніж скаржитися на хабарників.

Юрій КОТНЮК
також у паперовій версії читайте:

• ХРОНІКА ПРИГОД

назад »»»