ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
НАРІЖНЕ ПЕРО ПРАВДИ

НА ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ УКРАЇНИ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

1.
Здавна відомо: ніхто й ніщо не мають такої сили, як слово. Та перемагає воно лише тоді, коли нерозривне від правди, як Антей від землі. Наступальна сила слова потроюється, коли воно злітає на папір з-під пера талановитого, пристрасного публіциста. Саме такого потужного духовного заряду чекає щосуботи читач від журналістки Юлії Мостової з першої сторінки семиденника «Дзеркало тижня». І не обманюється.
Найперше скажу, що журналістка завбачливо не окреслила свій професійний простір захисним кругом гоголівського Хоми Брута. Навпаки, сміливо приймає виклик будь-яких, передовсім політичних, демонів нашого часу. Обшир її журналістського вартування, публіцистичної розвідки збільшується з року в рік, з номера в номер.
Україна вдома і в світі, руйнівний економічний тектонізм, перманентні газові війни, безкінечні політичні гойдалки, наш підлітковий, ще такий ламкий парламентаризм, безсмертна корупція, жадані приливи демократії упереміш із живучим тоталітаризмом, гідні подиву новітні виборчі маніпуляції, наростаюча епідемія рейдерства, нарешті, опікувана владою свобода слова — немає такої теми й проблеми, які були б не під силу, точніше, не до снаги Юлії Мостовій. Слово журналістки, немов чутливий сейсмограф, пильно прослуховує, кажу без іронії, глобус України.
Проте вирізнити проблему, огранити її точним словом — це ще нульовий цикл. Треба побачити проблему не в статиці, а простежити її в розвитку, можливих подальших загрозах. У цьому журналістка — визнаний майстер політичного аналізу й прогнозу і, що найдивніше, безпомилковий менеджер реалізації свого передбачення, а то й пророцтва на кшталт нострадамівського. Хоча в одній з публікацій вона зізнається: «Україна — складна країна. Передбачити, чи зрив різьби під час закручування гайок матиме в ній серйозні наслідки, чи ні — практично неможливо. Одна з основних причин полягає в надзвичайно важливому значенні суб’єктивного чинника». Та все-таки в зіркому письмобаченні Юлії Мостової перемагає оптимістичне блоківське: «...И невозможное возможно».
Переконаємося. Щоденний телевізійний всеобуч, прямі радівські видовища перетворили нас на суціль «політичних людей». Не менш точно, ніж Павло Глоба, можемо передбачати, без гороскопічних мудрувань, несподівані події, круті зміни, злети й падіння сильних світу цього на рік уперед, а то й на довший термін. І все ж тільки в чернетці, приблизно, лише дотично, в категоріях «дальньої дороги» чи «казенного дому».
Тільки на чолопку тижня, в суботу туман повністю розсіюється, картина стає чіткою до найменшої титли, як у ясному і чистому українському «Дзеркалі...» Робить це для нас експерт Юлія Мостова. Нині ми соромимося посилатися на радянські авторитети, а я все ж наведу слова Максима Горького про те, що «факт — ще не вся правда, він тільки сировина, з якої слід виплавити, видобути справжню правду». Саме метод розщеплення факту на точні оцінки, об’єктивні аргументи й неупереджені висновки застосовує в журналістському пізнанні дійсності кандидатка на престижну творчу відзнаку — Шевченківську премію. Адже вважає: «Люди повинні мати можливість робити самостійні висновки, а не поглинати заморожений партійний пайок». Читач їй вірить, бо переконується, що його спостереження, сумніви і передчуття виструнчуються правдивою журналістською оцінкою, яка стає і його власним висновком. Від того нам стає чим дихати.

2.
Чим пояснити феномен публіцистики дзеркальчанки Юлії Мостової? Насамперед особистістю авторки — журналістки нового часу. Університетські студії вона завершила в один рік із проголошенням незалежності України, тож їй не довелося освоювати обов’язкову роль працівника мас-медіа як «підручного партії». Сміливо, без рятівного круга замшілих наставників кинулася у відкрите море творчої свободи, критики, гласності й плюралізму. У неї вийшло! Працюючи чимало років міжнародним оглядачем газети «Киевские ведомости» і водночас кореспондентом агентства «Франс-прес» в Україні, вона ознайомлює рідну аудиторію з демократичними засадами громадянського суспільства, а іноземного читача — з радощами й труднощами народження нової європейської держави.
Наступний і ще й дотепер найважливіший свій крок Юлія Мостова зробила 1994 року, в щасливому двадцятип’ятирічному віці: стала співзасновником й одним із головних очільників міжнародного суспільно-політичного видання «Дзеркало тижня». Це означає, що головна опора її творчості — тверда державницька позиція, всебічна об’єктивність, громадянська чесність, особиста правдивість. Вона раз і назавжди відкинула з кінчика свого пера кон’юнктурність і пристосуванство, запопадливість, схиляння голови перед владним олімпом, загравання з політичними олігархами (запровадимо таке означення) і навіть здорову обережність як розумний самозахист. Ці підступні зваби сучасної журналістики їй не відомі.
Лише правда, чесність думки, поєднані зі скрупульозним аналізом, глибоким розглядом проблеми та її неодмінним вирішенням, хай на початку й журналістським словом (беріться до справи Президент, уряд і Верховна Рада!), теж несуча опора творчої діяльності журналістки. Юлія Мостова не піддалася спокусі «диктофонної журналістики» (з касетки прямо на папір), не стала лише фонтаном одноголосного поінформування, байдужою годувальницею читача «легкозасвоєною» інформаційною манною кашею. Вона сповідує і розвиває авторську журналістику, в якій публіцист — не гонористий метр слова, а активна дійова особа, котрій по-справжньому болить наш ледь-ледь «прожитковий мінімум» у всьому: щоденному людському животінні, в економіці, культурі, освіті, моралі.
Сама «першошпальтова» журналістка «Дзеркала тижня» — неперевершений анатом суспільного процесу, блискучий аналітик і витончений експерт усіх аспектів нашого життя. А нерідко й патологоанатом номінально існуючого, а насправді віджилого політичного організму чи окремого «прапороносця вчорашнього дня», котрий ніяк не хоче зійти на узбіччя, а йому, ой як час!
Тому моє перо не запротестувало, аби написати: Юлія Мостова — визнаний лідер нової української журналістики. Не називатиму низку творчих відзнак, якими поціновано її творчість впродовж останнього десятиліття. Але деякі з них таки просяться на папір, бо підтверджують її громадянську мужність і професійну майстерність. 1997 року вона стала переможцем Загальнонаціональної програми «Прометей-престиж» у номінації «Журналіст року» і далі, з 1999-го до 2000-го, підтверджувала своє звання «Журналіст року». На одну дошку, якщо не вище, треба поставити й інші її нагороди: премію «Журналістська довіра» (2002 р.), міжнародну премію «Press-звание» у номінації «Повага колег» (2005 р.) і титул «Всенародне визнання» загальноукраїнського фестивалю журналістики. Добрий пролог до наступної, вершинної творчої нагороди — талант від Бога, добре ім’я від тисяч читачів.

3.
Найперший елемент творчого інструментарію Юлії Мостової — глибока поінформованість з питання, що виноситься на сторінки газети. Категорично відкидає осучаснену впевненість фонвізінського недоука: навіщо знати географію, коли є візник. Професійна байдужість і ліньки уразили нашу періодику: навіщо добувати ексклюзивну інформацію, коли є диво-Інтернет? У матеріалах Юлії Мостової завжди знайдеш посилання на надійні джерела інформації: на впливових діячів партій, авторитетних експертів, на відверті визнання народних депутатів.
Здається, журналістці залюбки підносять інформацію на блюдечку з блакитною смужечкою. Таку конфіденційну довіру треба заслужити, оволодівши спочатку партизанськими методами добування новин. Згадує: «Ось ми з Миколою Вереснем ховаємося за роялем у Верховній Раді, підслуховуючи засідання парламенту, присвячене непоширенню ядерної зброї», «Ось із Сергієм Набокою ми перелазимо через паркан військового санаторію, де ведуть секретні переговори з розподілу Чорноморського флоту», «Ось ми з Тарасом Процюком і Ростиком Хотином як єдині глядачі холодного одеського ранку спостерігаємо за тенісним матчем між Зленком і Козирєвим». «Дзеркало тижня», 2004, № 44). Феномен Юлії Мостової відкривається новими гранями.
Газетні виступи Юлії Мостової — це критика, ще раз критика і насамкінець нещадна критика. Чи насправді це так? Досить прозирнути надії на відрадні зміни, на прихід демократичної влади в країні — й журналістка вся в пошуках рецептів і відповідей на запитання, як мусить діяти нова влада, аби об’єднати таку різну країну, зробити її заможною і щасливою оселею для мільйонів людей.
Перечитую матеріал «Україна розбилася на щастя» («Дзеркало тижня», 2004, № 50) і радію: непоступливий критик і всевидющий експерт перетворюються на реформатора, організатора і мрійника.
«Процес об’єднання країни має стати культовим» — ось її закличне кредо. Журналістка пише серцем об’єднувальну програму «Пізнай свою Батьківщину». Звертається до кожного з нас: «Ви особисто були в Почаївській лаврі? А в Софіївці, Берестечку? Ви Чернівці колись бачили, а Карпати знаєте? Ви бачили Кам’яну Могилу, а Кам’янець-Подільську фортецю, а Херсонес, а Святогорську Лавру? Я, об’їхавши понад 40 країн,— ні».

4.
Така щира самокритика номінантки пробуджує палке бажання допомогти їй в детальному розробленні програми й її практичній реалізації. Активна реформаторка бачить і знаходить в нас з вами активних спільників, насамперед у створенні об’єктивного і професійного громадського телебачення, у вихованні молоді в дусі «національного інтернаціоналізму», в пропаганді спорту і здорового способу життя, в розвої сучасної української культури, в якій, за її словами, «має бути місце не лише шароварам, а й порваним джинсам», а також у перетворенні Києва на місто, де б люди бачили, як можна жити в їхній країні, й ще в десятках ініціативних, патріотичних починань, якими уречевлиться велична державна будова «Моя єдина Україна». Спробуйте після цього сказати, що публіцистика Юлії Мостової — це холодний аналіз, в’їдлива експертиза і безжальна критика, що б’є навідліг.
Навіч видно: її публіцистичний талант пройнятий почуттям, «що рухає зірки й світила» — любов’ю. Великою любов’ю до Батьківщини, співвітчизників, до всіх людей. Перо журналістки двоструменеве: мозок і серце, надія і біль. Газетний аркуш тремтить, хвилюється, протестує: «У нас справді залишилося обмаль часу, щоб створити країну для себе. Коли ми його змарнуємо, то не буде ніяких гарантій, що ми зробимо її європейською для наших дітей. Бо вже сьогодні вони поглинають знання про те, що вчителька не поставить їм заслужену оцінку, якщо батьки не зможуть її оплатити. Бо вже сьогодні вони чують: «Хоч за кого голосуй — вони всі однакові». Бо хлопчик, котрого з гнійним апендицитом до лікарні на лівому березі Дніпра везли три «швидкі допомоги», які послідовно ламалися, знає, що миючі засоби, принесені його батьками в реанімацію для миття ліжка, було поцуплено через п’ять хвилин після появи їх у відділенні. А ви кажете — форпост, а ви кажете — ЄС-пріоритет». Холодний розум не витримує, обливаються кров’ю серця...

5.
Масштаб проблем у виступах номінантки всеохопливий, європейський та є серед них і своя особиста тема, яка, мов скалка в серці, тривожить її щодень. Це журналіст і його вірність професії. Вона не може не торкнутися її в кожному виступі, а часом цілковито присвячує матеріал обов’язку журналіста «об’єктивно і неупереджено інформувати суспільство». Зрозуміло й виправдано. Адже Юлія Мостова чи не єдина в сучасному розпорошеному журналістському гурті, а колись тісному революційному братстві, хто не зрадив обраному однодумцями призначенню «бути шпигунами від народу у владі». Гострий клубок стає в горлі, коли вона бачить, як її колишні спільники забарвлюються в колір господарів, зіставляють власну думку з точкою зору банкоматів. Однак притлумлює біль у серці й переконує себе і товаришів по журналістському цеху, що ніщо не втрачено, коли не втрачено все, і «ще не пізно перестати брехати і замовчувати правду».
На здобуття Шевченківської премії презентовано п’ятирічний творчий доробок номінантки. Неважко перечитати-згадати її суботні статті. Одразу помітно: слово журналістки в стрімкому розвитку й збагаченні, глибшими й точнішими стають оцінки («Між словами «влада» і «прибуток» можна ставити знак рівності»), образнішими й влучнішими порівняння («...Я згадую про юрту заможного погонича-монгола: у ній є суперовий відеомагнітофон, телевізор, холодильник, музичний центр, але електрики в ній немає. Так само й в Україні»), дошкульнішими гострі присуди («Країна є, а держави майже немає» і «...більшість з нас навчилася жити без державної милиці»), сумнішими іронізми («Земелі», де могли, змінили «кумів», але Батьківщині від того легше не стало»), суворішими попередження (...«Бездарна й неспроможна державна машина стане основною небезпекою для своїх громадян, які за всієї своєї втоми та пасивності на це не заслужили»).
Так два полум’я публіцистики кандидатки на високу премію: очищувальний вогонь критики і благородний вогонь серця зливаються в один великий франківський «Огонь в одежі слова».
Коли не можемо одразу й сповна оцінити людину та її справу, шукаємо порівняльний відповідник серед гучних і авторитетних імен. Один приклад. Який уже славетний і самодостатній наш Григорій Сковорода — філософ, поет і блискучий публіцист (так, публіцист, повірте мені на слово, або переконайтесь самі, прочитавши його пролог до діалогу «Наркіс»), але й він не уник порівняльної характеристики як «російський Сократ», «харківський Діоген», «духовний порідник зі Спінозою», «істинний син віку просвітництва». Вабить мене публіцистику Юлії Мостової порівняти із видатними творчими зразками, її саму з відомими журналістськими іменами. Не виходить. У неї немає прямих попередників, вона прокладає свій шлях на ще незвіданій публіцистичній території. Юлія Мостова — наріжне перо нової української демократичної журналістики.
Завершальний матеріал публіцистичного циклу Юлії Мостової опублікований влітку 2007 року («Дзеркало тижня», № 21), коли «бій у верхах іще не закінчений», але надія на демократичну перемогу пов’язується з достроковими виборами до Верховної Ради,— одне слово, перед сходом сонця. Це матеріал-звернення зі 100 запитань до співвітчизників: до простих трудівників, до Президента, прем’єра, членів уряду, політиків, народних обранців, чиновників, бізнесменів, дипломатів, суддів, військовиків, студентів, до всього народу. Сто запитань зливаються в одне, головне: як нам побудувати єдину, сильну, незалежну, демократичну країну?!
Нині Україна на великому демократичному переломі. Знову й знову у журналістки «Дзеркала тижня» багато важкої, самовідданої, чесної роботи. Перо Юлії Мостової не вміє відпочивати на лаврах.

Володимир СТАДНИЧЕНКО, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
також у паперовій версії читайте:

назад »»»