ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ОСОБИСТІСТЬ
ЄВГЕН ТОВСТУХА. СПАДОК ТИСЯЧОЛІТЬ
Добра слава про цю людину давно вже сягнула за межі України. Євген Товстуха — видатний лікар-фітотерапевт, талановитий письменник, поет, блискучий знавець української історії й етнографії, філософ, художник. Щодня десятки важкохворих людей приходять до його ошатного будиночка в Яготині, що на Київщині. І повертаються вони додому з цілющими рослинами землі нашої давньої, ліками, виготовленими у фітоцентрі Євгена Товстухи, і надією, що минуться виснажливі хвороби і знову радітимуть люди життю і сонцю.

А надії ці небезпідставні. Про це свідчать тисячі листів, які надходять на адресу Євгена Товстухи. У них — глибока вдячність за повернення здоров’я і висока пошана до Майстра.
Сподіваємося, що інтерв’ю з цією людиною не залишить байдужими читачів і вони ще раз замисляться над власною долею і долею України.
— Євгене Степановичу, Ви — відомий лікар-фітотерапевт, доктор медичних наук, до Вас звертаються по допомогу тисячі людей. Вас шанують у медичних колах України і за її межами. Як усе це починалося, у кого Ви навчались?
— Насамперед у батька, у матері, у своїх сусідів. Наш хутір Новоселиця мав 120 хат. Приблизно у сім чи десять років я почав розуміти неписаний закон співжиття українців, де було все: культура, медицина, техніка, вжиткове мистецтво, високі чесноти народу. Коли хтось у нас на вулиці хворів, до нього приходили сусіди. Приносили, що в кого було. Починалася магія лікування. Лікували і словом. Приходили ворожбити, які читали молитви, щоб Мати Божа забрала хворобу. Приходили й чарівники і чарівниці із зіллям. Починалося лікування... Діти — вельми пильні істоти. Тож мої дитячі враження стали наріжним каменем майбутньої долі, фаху. Коли став студентом, збагнув, що народна медицина — величезний пласт загальної культури. Я вивчав фахову медицину, мене навчали прекрасні педагоги. Це були ще царські вчителі, інтелігенти.
Лікар допомагає словом і лікарськими засобами. Ще в молоді літа, коли працював у Гощанській районній лікарні (мав там півставки терапевта), я почав лікувати хворих. Знав близько двох тисяч рецептів, цікавився ліками. Попрацювавши зо два місяці, зрозумів, що багато ліків, на диво, є шкідливими. Вони можуть повертати здоров’я на деякий час, усувати ті чи інші симптоми і водночас завдавати шкоди. Нині популярними є китайська медицина, голковколювання. Та ми забуваємо про одне: у нас не така вдача, стан української душі, і взагалі, слов’яни суттєво відрізняються від представників монголоїдної раси. Механістично застосовувати чужі для нашої нації засоби лікування — часто шкідливо і то й просто безглуздо. Лікування — складний процес. Лікують навіть не недугу, лікують людину, її неосяжний духовний світ.
— Ви згадували про ворожбитів, чарівників, чарівниць...
— Мені траплялися вони в житті — відьми і відьмаки, знахарі. Це надзвичайно таємничий і глибокий пласт нашого прадавнього українського буття. Я сам вважаю себе знахарем. Колись, ще молодим, неодруженим, я працював у Рівненській області в районній лікарні. Інколи їздив у відрядження в далекі глухі села. Там я зустрів понад 50 відьом і відьмаків. Це були старі люди. Жінки колись були вродливими... Ось чому я як художник, споглядаючи залишки згаслої чарівності, не одній казав: «То яка ви відьма?!», адже в повсякденному розумінні відьма — людина злих намірів. А мене цікавили методи, якими вони впливають на природу, людину, тварин і рослин, наприклад, як вони зупиняють і напускають дощ.
Одну з таких чарівниць я лікував від ядухи — бронхіальної астми. То була бабуся Докія. Людина високоосвічена: знала українську, російську, польську та німецьку мови. Вона почувалася частинкою Космосу, була пов’язана з ним невидимими нитками-променями. Я був свідком, коли вона одного разу припинила дощ: зосередилася, підняла догори руки, щось шепотіла про себе і... сталося!
Бабуся Докія відкрила мені цілющу силу багатьох трав, живої, джерельної води. Жива вода — звучить казково. А тут нема нічого неймовірного. Джерельна вода — це своєрідний настій із солей мінералів, мікроелементів з геологічних нашарувань. Народна емпірика в тому і полягає, щоб вдало використовувати цілющу силу такої води: вона виліковує різні шкірні захворювання, дерматити. Звісно, я запозичив досвід цих талановитих людей...
— Зустрічі з такими людьми-знахарями, відьмами, застосування їхнього досвіду позначилося якимсь чином на долі лікаря Товстухи?
— Були складнощі... У недавні часи мене не раз викликали до начальства. «Ви займаєтесь відсталістю і знахарством! Ваша фітотерапія нікому не потрібна! Ви ганьбите ім’я радянського лікаря!» — таке чув я не раз.
— Євгене Степановичу, у Вас є якась своя улюблена лікарська рослина?
— Дивосил... Дивне зілля... Немов прапор нашої знедоленої, могутньої і вічної України. Коріння його йде глибоко в землю. А земні соки використовуються для численних цілющих ліків. В Україні стільки лікарських рослин, стільки різнотрав’я, що вистачило б для людей всієї земної кулі. І як Україна з кожною епохою відроджується новими поколіннями, так і дивосил, незважаючи на те, що висушують болота, на яких він росте, все-таки є, чіпляється за нашу святу землю, утворює своє насіння і розвіюється самосівом. Розвиток будь-якого етносу і використання лікарських рослин йде найперш від чарів, від магії і практичного застосування. Протослов’яни використовували це зілля для приготування цілющого чарівного напою, присвяченого богам. У старовинних літописах зазначено, що боги слов’ян споживали напої різнотрав’я, настояного на дивосилі. На моїй рідній Чернігівщині, на Київщині, Черкащині цю рослину, що нагадує мікросонячник, вирощують на багатьох садибах і селяни, і міщани... Її використовують і як декоративну, і як лікарську рослину.
— Як письменник і поет Товстуха, художник Товстуха і музикант Товстуха допомагають лікареві Товстусі?
— Дуже часто. У середньовіччі, наприклад, вважали: щоб стати лікарем, треба бути бакалавром мистецтв. Я не можу сказати, чого в мені більше. Усе життя я збираю зразки народної творчості — словесної, музичної, вивчаю народну медицину. Я без цього поєднання не можу жити. Іноді бачиш людину, чуєш її слово і можеш визначити її характер, хвороби. Ще до того, як мені дадуть лікарняну картку пацієнта, я можу зробити певні висновки: за манерою ходити, виразом очей, станом шкірі, за зачіскою. Особливо за мовою. Мова — це інтелект, поведінка, характер людини.
— Через мову у Вас, здається, були неприємності з колишнім КДБ?
— Так, за українську мову, вивчення української етнографії, народної медицини. Займаючись народознавством, раніше завжди наражався на реакційних представників Комуністичної партії і КДБ. Це дві організації, які протягом свого існування фізично і морально нищили найкращі інтелектуальні та духовні сили народу. Чому ж вони стежили за мною? Бо я цікавився народознавством, досліджував специфічні риси українців. А це вже йшло врозріз із великою державною політикою. За мною ходили товариші з чернігівського та яготинського КДБ. Наш син Петрик народився в травні, а в червні мене забрали до Чернігівського КДБ. Допитував майор, який не знав ні української мови, ні української культури. Що він мені інкримінував? «Навіщо Вам українські пісні, навіщо українська мова, народна медицина»? Тримали мене три тижні, правда, поводилися вельми чемно. Потім відпустили...
У наших видатних композиторів Лисенка, Стеценка, Леонтовича, які працювали в неймовірно складних умовах, вчився, як жити на світі, як працювати, як любити свій народ. Згодом написав художні твори про них, вони були надруковані. Потім моїх творів довго не видавали.
— Євгене Степановичу, повернімося до проблем української мови, етнографії, самобутності, врешті... І в минулих століттях, і нині знаходилися і знаходяться «авторитети», які заперечують право українського народу на власну державність, культуру, історію. Ось і Олександр Солженіцин раз у раз повторював, що Росія, Україна, Білорусія — одна держава, одна історія. Інакше бути не може. Казахстан теж не казахський...
— Треба не тільки про Солженіцина говорити. Він — великий письменник, уособлює месіанську роль російського народу. Але він ставиться до народів колишнього Союзу, як колись американці ставилися до тубільців. І в цьому треба бачити закоренілий великодержавний шовінізм...
Солженіцин і подібні до нього забувають, що кожний народ — і великий, і малий — це прекрасна квітка у великому суцвітті народів нашої планети. І нашу державу прогресивний цивілізований світ воліє бачити європейською, цивілізованою. Вона має бути, як писав Андрій Малишко, «найкращою на Землі». Для нас вона має стати найкращою! І для кожного народу своя земля повинна бути найкращою. Своя, не чужа...
Український народ багато сприяв розвиткові світової цивілізації. Він подарував Гоголя, Куїнджі, справжнє ім’я якого Шаповал. Прочитайте книжки Гоголя, подивіться картини Куїнджі. То — Україна! Ім’я нашим славетним — легіон!
Про давність українського народу свідчать і свята, що їх наші предки відзначали ще в дохристиянські часи. За християнства багато було знищено, але чимало язичницьких свят пристосовано до потреб релігії. Наприклад, свято Коляди — свято народження Сонця — сьомого січня християни пристосували до Різдва Христового, Великдень — до свята Воскресіння Ісуса Христа. Мені ж найближче сонячне свято Івана Купала — бога лікарських рослин. Це свято молодості, здоров’я, кохання, гадання на свою долю, свято єднання сердець. А яке воно чудове, видовищне! Це справжнє народне театральне дійство. Тут є все: обереги, ритуали, музика, спалення Мари. Це свято-перпетум мобіле — вічний двигун нашої культури, душі. Кожне покоління українців, хоч як винищувалося, все одно поверталося до Купала, знаходячи нові стимули для свого життя.
— Євгене Степановичу, Ви — й відомий за межами України лікар, і знаний письменник, поет. Трохи про Вашу творчу діяльність.
— Видані мої книжки «Раджу ліки, перевірені тисячоліттями», «Як зупинити смерть», «Довідник з фітотерапії», «Лікарські рослини проти радіації», «Українська народна медицина» — підручник для вузів» та інші. Нещодавно світ побачив мій художній роман «Гора Дажбога». Планую ще багато чого.
— Прийом десятків хворих щоденно, написання книг, а ще ж треба збирати лікарські трави... Як Ви все це встигаєте?!
— Мені допомагає моя прекрасна сім’я — дружина Галина, сини, невістки, працівники мого фітотерапевтичного центру. Допомагають добрі люди.
* * *
У нашого видатного українця зі старовинного Яготина родинне оточення талановите. Дружина Галина Костянтинівна — лікар-фітотерапевт, син Василь Баша — актор театру Івана Франка, нещодавно він знявся в головній ролі у фільмі «Інше життя, або втеча з того світу» і вже отримав призи за найкращу чоловічу роль на міжнародних кінофестивалях, інший син, Петро, керує фольклорним ансамблем, який шукає і поновлює давньослов’янські наспіви»... А онук Костик нещодавно став лауреатом міжнародного фестивалю імені Горовіца. Ось така це династія!

Володимир КОЛОДЯЖНИЙ
також у паперовій версії читайте:

назад »»»