ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
СВІТЛАНА КРЮЧКОВА:«ГЛЯДАЧА ТРЕБА НЕ ОГЛУШАТИ, А ЗАНУРЮВАТИ В ТИШУ ДУШІ»
Світлана Крючкова регулярно навідується в українську столицю: то в складі санкт-петербурзького БДТ, то з артистами московського театру імені М. Гоголя, то сама по собі — з музично-поетичними виставами.

Їй підвладні різні жанри. Крючкова — одна з небагатьох акторок, хто може зіграти практично будь-яку роль — від трагедії до гротеску, хоча ролі в неї не завжди великі, але неодмінно колоритні. Та й сама вона дама імпозантна, чарівна, усмішлива і... напористо-норовлива.
Світлана Крючкова народилася 1950 року у Кишиневі. Сім'я до мистецтва відношення не мала, але прізвище й по батькові довго вводило в оману шанувальників, які вважали її за доньку знаменитого актора Миколи Крючкова. Тричі «провалюючись» на іспитах до театральних ВНЗ, майбутня народна артистка Росії працювала друкаркою в обчислювальному центрі, лаборантом у Кишинівському сільгоспінституті, слюсарем-складальником на «ЗІЛі». 1973 року закінчила Школу-студію при Московському художньому академічному театрі. Того ж року блискуче дебютувала в кіно. Знялася у понад 80 фільмах.
«Мы выбираем, нас выбирают, как это часто не совпадает...» — наспівувала закохана Неллі Ледньова у «Великій перерві» у 1973-му. За минулі роки Світлану Крючкову багато разів вибирали. Вибирала і вона — в особистому житті й у творчому. Щасливих «збігів», напевно, усе-таки було більше. Результат — міцна дружна родина, що відбулась з третього захoду, перемога над хворобами і десятки ролей: в знаменитому БДТ, московських театрах і в кіно. А ще вона — засновник і керівник «Театру-студії Світлани Крючкової».
Як актриса і режисер, вона категорично не сприймає халтуру, поспішність, ефектні прийомчики, розраховані на невибагливу публіку, «дебілізацію глядача».
— У радянський час театр був відверто режисерським: були майстри, імена, володарі дум. Зараз театр — мистецтво продюсерське. У якому з цих двох театральних систем Вам простіше і комфортніше працювати?
— Ой, як добре було за Георгія Товстоногова: треба було просто за ним йти, він знав усе чітко. Був такий момент у житті, коли в мене не виходила роль. До прем'єри лишався тиждень. Раптом на одній з останніх сценічних репетицій Георгій Олександрович просить: «Чи Ви можете засміятися після першої фрази?». Я запитала: «Чому?» А він: «Не запитуйте чому. Робіть, як кажу!» Я повірила, зробила, і все — роль «зазвучала». Це була Купавіна у «Вовках і вівцях» Островського. Йому всі довіряли беззастережно. Ми, артисти, лише частина мозаїки, а він бачив усе цілком: музику, світло, декорації, загальні мізансцени, наповнені необхідним йому змістом. Звичайно, режисерові треба довіряти. Ти погодився на співпрацю — це означає, що маєш йти за ним, виконувати завдання, котрі він ставить. Режисер бачить загальну картину, загальний зміст. Тут, як на шахівниці, повинно бути зрозуміло: шах це, мат чи пат. Ми зсередини бачити цього не можемо.
— Можливо, час режисерського театру відійшов у минуле і треба з цим змиритись, вибудовуючи нові стосунки режисера і акторів?
— У мене таке відчуття, що тепер режисерам із артистами працювати просто ніколи. Є гарна режисура, яскрава режисура, і те, що наша критика називає блискучою режисурою. Хоча я не можу назвати жодну режисуру «блискучою», тому що подібна режисура передбачає ще й блискуче існування акторського ансамблю. Нині все робиться швидко, тому що командує продюсер. Уявіть собі музичні інструменти на сцені. Всі вони у чохлах — гобой, віолончель у твердому чохлі, піаніно у м'якому. Ці інструменти і є актори. Режисер пересуває інструменти по сцені. Когось уперед, когось назад. Проте звучання інструментів ви не чуєте. Інструменти зачохлені, й ми не знаємо, чим відрізняється гобой від флейти або піаніно, контрабаса. Між зачохленими скрипкою і альтом різниці взагалі не зрозуміємо. Такі «зачохлені» артисти тепер грають у спектаклях багатьох непоганих режисерів. Не звучать інструменти! Треба працювати. Не вмикати вітродуй, не змушувати акторів кричати як недоумкуватих, не лити нескінченну брудну воду на сцені. Я розумію, що режисерові хочеться «вздрючити» глядача, котрий щодня по телевізору бачить катаклізми, убивства, і його мало чим здивуєш. Хоча глядача, якого оглушають, можна здивувати тишею і зосередженістю. В цій тиші, дивишся, душа почне звучати. А звучати їй ніколи і ніде, ми всі біжимо! Театр — місце, де людина може спинитися і прислухатися до себе, дозволити собі не метушитися. Адже у басейн ти приходиш не для того, щоб швидше вискочити з води. Ти занурюєшся, тож у театр треба занурюватися.
— Як Ви почуваєтеся в ролі адміністратора і режисера?
— Найкраще я відчуваю себе в ролі артистки, тому що набагато менше відповідальності. А тут величезна відповідальність за людей, котрим треба дати роботу, зарплату.
— Чи не шкодуєте, що не навчалися на режисерських курсах?
— А що я робила, працюючи у Товстоногова? У нього можна було за бажання навчитися усього. Проте мені нецікаво придумувати трюки: осьде дим піде, там полетить петарда. Це чудово вміють робити режисери масових видовищ. Мені цікавіше, що відбувається з людиною і між людьми. Сказати, що в мене є постановочний талант, не можу.
— Але командувати полюбляєте.
— Що значить «полюбляєте»? Режисер має бути диктатором, я іншого не визнаю. У нас була історія, коли ми репетирували один спектакль, і освітлювачі розперезалися. Зібралися чотири літніх народних артисти, працюємо, а на нас то світло не можуть точно спрямувати, то слайди увімкнути забули, то ще щось. Режисер у нас інтелігентний, він лаятися не вміє. Я терпіла-терпіла, а потім вийшла на авансцену і сказала їм усе по-народному. Ви навіть не уявляєте, як раптово змінився персонал. Відразу зібралися, стали працювати інакше. Режисер мені подякував, а я йому кажу: «Це повинні були зробити ви». Я не люблю командувати. Однак якщо корабель йде на дно і розгублені люди метушаться, змушена ставати на капітанський місток. Була б щаслива, якби проблеми за мене вирішував хтось інший. Повірте, навіть оператор Юра Векслер, із яким ми прожили 14 років і котрий здавався суперменом на «Ленфільмі», вдома нічого не вирішував. Завжди усе вирішувала я.
— Бути слабкою — недозволена розкіш.
— Це справді розкіш. Ми не народжуємося сильними жінками, нас такими робить життя.
— Що Ви не дозволяєте собі й своїм артистам на сцені?
— Не дозволяю показувати оголені сідниці, вживати ненормативну лексику і таке інше. Не дозволяю дешевим способом домагатися оплесків. Оплески не є показник якості того, що відбувається на сцені. Немирович-Данченко сказав одному з найвідоміших мхатівських артистів: «Вам сьогодні аплодували, подумайте, що ви робите не так».
— Світлано Миколаївно, Ви собі на кіноекрані подобаєтеся?
— Тепер переглядаю фільми зі своєю участю і думаю: яка молода, красива. А тоді, до речі, себе не сприймала такою.
— Ви щаслива людина: вашими партнерами на знімальному майданчику були легендарні Леонов і Мордюкова, Вас знімали чудові режисери Гайдай і Михалков.
— Микита Михалков — мій улюблений режисер. Я знімалась у нього в «Стомлених сонцем» і «Рідні». Період роботи над «Ріднею» вважаю одним із найщасливіших моментів у житті. Микита Сергійович на цій картині влаштував посвяту мене в кіноактриси, саме тоді відчула специфіку професії. Хоча один момент згадую без особливого захвату: у фільмі є епізод, де я приймаю душ. У той час це було страшно — роздягатися на очах у всієї знімальної групи...
— Як же знімали?
— Усіх виставили, залишили тільки операторську групу. Гарячої води, до речі, не було. Тоді Микита Сергійович сказав: «Хто в нас найздоровіший і недавно від дружини?» Треба було мене поливати теплою водою з лійки. Я тоді від сором'язливості на першому дублі навіть текст забула. Довелося Михалкову брати лійку і поливати мене.
— У Вас такі колоритні героїні: узяти хоча б мадемуазель Куку з «Безіменної зірки» або героїню в «Старих шкапах» Ельдара Рязанова. А чого варта хатня робітниця Мохова зі «Стомлених сонцем»!
— Образ Мохової збирали по «шматочках». Оскільки вона незаймана, їй прилаштували косу. Однак, щоб Мохова не виглядала інтелектуалкою, їй удвічі зменшили чоло, зробивши спеціальну накладку. До речі, білі вії — це мої справжні. А з тацею, якою моя героїня постійно прикривалася, взагалі цікаво вийшло. Виникла вона спонтанно, а стала яскравою деталлю. Річ у тім, що у персонажа Микити Сергійовича була одна звичка. Щоб зробити приємне жінці, він манірно говорив: «Здрастуй, дорогенька!» і хапав за особливо чуттєві місця. Дами аж пищали. От на зйомках народилася ідея взяти тацю, аби захищати Мохову від хазяїна-пустуна, якого грав Михалков. З ним надзвичайно цікаво працювати — він постійно імпровізує.
Мало хто знає, що під час зйомок «Стомлених сонцем» актори тремтіли від холоду. Робота над фільмом затягувалася, надворі була осінь, а за сюжетом усе відбувалося в розпал літа. Для відповідної картинки дерева навіть обклеювали штучним листям. Доньці Микити Сергійовича — Надійці тоді було сім років, а її майже роздягнутою знімали в холодний листопадовий день. До речі, для того щоб із рота не йшла пара, його полоскали крижаною водою — давній кіношний прийом.
— Акторська доля — сувора...
— Я багато чого на собі випробувала. Наприклад, зйомки фільму «Ольга і Костянтин» обернулися справжньою драмою. У мене дотепер мурашки по спині, коли згадую цю картину. Під час однієї зі сцен я отримала тяжку черепно-мозкову травму. Я категорично відмовлялася увійти в корівник і поставити худобі цебро. Корова була вагітна, налякана великою кількістю приладів і людей. Проте, як артистка, що підкоряється волі режисера, я підсвідомо виконувала його команди. Режисер наказав: «Відчини двері, увійди, постав відро». Я все зробила й інстинктивно смикнулася назад. Корова в цю мить нахилила голову і різко підняла її. У результаті вона розсікла мені навпіл губу, здерла рогівку, і я одержала струс мозку. Це була жахлива потрійна травма, після якої я два роки не працювала. Фільм дозняли без мене, узявши дублера.
На мою долю випало чимало. Я могла спитися, зламатися, збожеволіти... Дуже важко було.
— Як слава прийшла?
— Якось мій перший чоловік, котрий вважав мене «страшною, як грубка, і нездарою», наказав віднести на кіностудію сценарій. Виходячи з кабінету, я в дверях зіткнулась з чоловіком років сорока. Він пильно подивився на мене і запитав, що я роблю сьогодні ввечері.
Виявилося, що це — Олександр Коренєв, режисер «Великої перерви». Цього ж вечора о восьмій годині на «Мосфільмі» була репетиція, куди я, звичайна студентка, прийшла і побачила двох відомих — Михайла Кононова й Олександра Збруєва.
Завдання було просте: Збруєв-Ганжа повинен був мене тягти в кімнату, а я будь-що пручатися. А як? Стипендія — 28 карбованців, ми бігали в закусочну і їли безкоштовний хліб з гірчицею і сіллю, у Школі-студії займалися з дев'ятої ранку до одинадцятої вечора, а вночі ставили п'єсу Камю. Мало спали, були слабкі, ледь ноги тягали, а Збруєв був відомий, «навітамінений» артист.
Отож, коли він мене потяг, я зрозуміла, що масою його не візьму. І я вкусила його за палець — заструменіла кров, і режисер сказав: «Дякую». Я розрюмсалась, подумала, що знову щось не так зробила, і пішла додому.
Не встигла зайти в квартиру, як зателефонував асистент режисера: «Вас беруть у фільм, тільки на іншу роль — Неллі Ледньової. Так у моєму житті відбулася велика переміна: 30 квітня 1973 року я лягла спати нікому не відомою студенткою четвертого курсу, а 1 травня прокинулася знаменитою на всю країну акторкою: діти вигукували мені вслід цитати з фільму, а дорослі усміхалися.
— Чим, на Ваш погляд, «плем'я молоде, незнайоме» відрізняється від вашого покоління?
— Та нічим. Вони не інші, просто живуть у більш жорстких умовах. Нині менше доброти стало, більше байдужості. У мій час не було такого слова — «пробиватися». Якщо ти талановита людина — тебе брали. Пам'ятаю, як одержала свою першу роль у МХАТі.
— Як?
— Народний артист Віктор Станіцин відновлював виставу «Останні дні» за п'єсою Булгакова. Йому потрібна була актриса на роль Александрини Гончарової. Ірина Мірошниченко грала Наталі, Анатолій Кторов — Дубельта, Віктор Якович — Жуковського. І він дивився молодих артисток. Я була десята за рахунком. Коли прочитала, він одразу призначив мене на роль. Цього було досить. Не треба було ні з ким переспати, підлабузнюватися, давати хабарі. Достатньо виявити обдарування. Зараз не розумію, як молодим пробиватися. Мені їх шкода, адже у них стільки гарного, чистого, справжнього закладено. Хоча вони всі різні, звісно.
— Ви ризикова жінка?
— Я тягну на своїх плечах театр, який ніхто не фінансує. Ми не йдемо «на поводу» у глядача, а це можуть собі дозволити не так багато митців. Тому що це — величезний ризик. Запевняю вас, я постійно ризикую. Я в такому непривабливому вигляді вийшла до глядача в стрічці «Брежнєв»... не кожна артистка таке «неподобство» дозволить. Нещодавно вийшов фільм «Рієлтор», я там одразу дві ролі зіграла: погану, відверто підлу жінку, котру потім Любшин товкачкою по голові б'є, і вона стає «овочем», інвалідом з пусканням слини. Це вже інша людина, а значить, й інша роль. Чи це не ризик?
У моєму віці хочеться про душу думати. Мені не потрібні гроші? Ще як потрібні! Та не хочеться заробляти на дешевій юшці. Для мене важливо передовсім добре ім'я, авторитет, повага. Вони здобуваються десятиліттями, втрачаються ж миттєво. Зараз я намагаюся тихо, скромно займатися тим, що мені здається гідним, хоча за це платять значно менше, зате можу дивитися на себе в дзеркало і в очі людям. Одначе я — проти осуду акторів, змушених через шматок хліба зніматися і грати в будь-чому. За це у відповіді ті, хто на цьому збагачується.
Нині в антрепризних виставах домінує неповажне, я б навіть сказала, презирливе ставлення до публіки. Можна брутально лаятись, знімати штани, влаштовувати туалет на сцені. Мені, приміром, огидна публіка, що ходить на ці спектаклі, яка навіть в ті моменти, коли їй на голову ледь не виливають лайно, не встане і не піде із залу. Їм просто гадять в обличчя, вони це «проковтують», а люди, що гадять і «стрижуть» з них гроші, нехтують ними і глузують. Як на мене, краще нехай буде півзала, але людей, котрі щось розуміють, ніж повний зал відвертих дурнів.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

назад »»»