ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІЙСЬКО
ЕЛЕГАНТНІ СУКНІ НА АРМІЙСЬКІ «КАМУФЛЯЖІ»

З РІЗНИХ ПРИЧИН ЗМІНИЛИ ДЕСЯТКИ ТИСЯЧ УКРАЇНСЬКИХ ЖІНОК
Відомо, що у військових дружинах княгині Ольги теж були жінки. Збереглися історичні документи (я їх бачив на власні очі в одному з музеїв Санкт-Петербурга), які підтверджують той факт, що офіційно право жінки нарівні нести військову службу було визначено російським царем Петром І у 1716 р., а через 20 років князь Потьомкін розпорядився створити в Криму цілу жіночу роту. Історики стверджують, що в ній було чимало українок.
Традиції, народжені в сиву давнину, отримали своє продовження: нині представниці прекрасної статі служать в арміях усіх цивілізованих країн світу. Приміром, у США їхня кількість становить понад 200 тисяч, серед яких є десятки генералів і адміралів.
Близько п’яти тисяч німкень теж пов’язали своє життя з бундесвером, витримавши, до речі, неабиякий конкурс: військове відомство ФРН висуває жорсткі вимоги до претенденток на службу в армії, не роблячи жодних поблажок на те, що вони жінки.
Чимало жінок можна зустріти і в арміях Франції та Великої Британії: в цих країнах є навіть жінки — командири бойових кораблів.
Та повернімось до України. За інформацією Міністерства оборони, в наших Збройних силах проходять військову службу близько 20 тисяч дівчат. Загалом військові однострої носять у нас понад 50 тисяч жінок, котрі проходять службу в різних силових відомствах. Генералів серед них поки що немає, а ось полковників вистачає.
Чим же приваблює українок наше військо? Пристойним грошовим забезпеченням? Романтикою?
Із цими запитаннями я звернувся до полковника Сергія Крилова — начальника управління призову і комплектування Головного управління особового складу Генерального штабу Збройних сил України.
— Питання складне і однозначно на нього не відповісти,— говорить Сергій Анатолійович.— Є й такі, що одягають погони задля романтики, але їх дуже мало. Для понад 90 відсотків українських жінок, що вирішили пов’язати своє життя з армією, це можливість хоч якось поліпшити своє матеріальне становище. Кажучи іншими словами, не від доброго життя вони зважилися на цей крок.
Готуючи цей матеріал, я побував у кількох військових частинах, як столичних, так і тих, що дислокуються в так званій глибинці. І ось що з’ясував.
Серед киянок, виявляється, небагато охочих змінити елегантні сукні на «камуфляжі». Воно й не дивно: у місті, навіть не маючи атестату про середню освіту, можна заробляти 1-1,5 тисячі гривень на місяць, торгуючи на ринку різним ширвжитком. До того ж, працюючи два тижні. Тому жінки-військовослужбовці, з якими мені довелося поспілкуватися,— це зазвичай дружини офіцерів і прапорщиків. Свої долі з армією вони теж пов’язали вимушено.
— Наприкінці 70-х років я вийшла заміж за лейтенанта і разом з ним поїхала до Туркестанського військового округу,— розповідає прапорщик Наталя Андрієць.— Працевлаштуватися у віддаленому гарнізоні, де чоловікові випало розпочинати свою офіцерську кар’єру, було неможливо. Та я особливо не переймалася: його зарплатні нам цілком вистачало. Коли народилося двійко дітей, які ще й хворіли, довелося рахувати кожну копійку. Тож я, випускниця Вінницького педагогічного інституту, перекваліфіковувалась на телефоністку. На цій посаді прослужила більш як десять років і коли повернулися в Україну, мені стало якось лячно іти до дітей. До того ж і до пенсії, котра буде дещо вищою, ніж у педагогів, рукою подати...
Зовсім інша картина в українській глибинці.
Ольга, отримавши диплом інженера-технолога, працювала на молокозаводі одного з райцентрів Вінниччини. Непогано заробляла. Проте років десять тому на підприємство прийшов новий господар.
— Мені не потрібно стільки працівників,— зібравши колектив, оголосив він.— Так що хто завтра побачить своє прізвище у списку, який висітиме на дошці оголошень, нехай шукає роботу.
— Втративши роботу, я опинилася біля розбитого корита,— розповідає ця молода і симпатична жінка.— Не повірите, але мені здавалося, що життя скінчилося. Адже робота для мене, матері-одиначки, на руках якої тоді було двійко неповнолітніх дітей, була єдиним джерелом існування. Сусідка порадила навідатись до частини, що знаходиться на околиці нашого селища, що я і зробила.
Зараз Ольга отримує 1 100 гривень і вважає, що їй поталанило, бо у тих же педагогів, середніх медпрацівників зарплатня значно нижча. Щоправда, віднедавна моя знайома почувається не зовсім впевнено, бо подейкують, що цьогоріч частину розформують.
— Навіть не уявляю, що тоді робитиму,— бідкається жінка.
Взагалі жінок-військовослужбовців значно більше в частинах, які дислокуються в регіонах з високим рівнем безробіття, наприклад, у Західній Україні. А ще в сільській місцевості. Це, як на мене, є своєрідною прикметою нашого сьогодення.
Серед командирів усіх ступенів, у тому числі тих, що обіймають в Міністерстві оборони солідні посади, побутують різні думки з приводу того, чи потрібно жінкам служити в армії.
— Особисто я вважаю, що не варто позбавляти їх цього права,— вважає полковник Олексій Таран.— За 25 років служби на командирських посадах різних рівнів я неодноразово переконувався, що жінки не гірше, а інколи значно краще виконують покладені на них обов’язки, ніж ми, чоловіки. Вони, зокрема, вирізняються пунктуальністю, сумлінністю у ставленні до дорученої справи.
Проте так вважають не всі.
— Краще б дітей народжували й виховували,— так відповів на моє запитання, як він ставиться до зазначеної проблеми, один генерал із Міністерства оборони.
Задля справедливості скажу, що офіцерів і генералів, котрі поділяють його думку, я зустрічав нечасто. Втім, були спроби на високому рівні обмежити конституційні права жінок. Зокрема, один із попередників Юрія Єханурова мав наміри видати наказ, згідно з яким жінкам-військовослужбовцям заборонялося б... народжувати дітей! Своєю заявою він викликав резонанс у суспільстві, передовсім з-поміж представниць прекрасної статі, які уклали контракти про проходження служби або мали намір це зробити.
— Інакше, як грубим порушенням конституційних прав жінки на створення сім’ї, народження дитини такий крок важко назвати,— говорив знайомий адвокат.— Якщо такий наказ і з’явиться, то він відразу буде опротестований в установленому порядку і скасований через суд.
Наказ із якихось причин не з’явився. Виявляється, не все так просто в цій ситуації, як може здатись на перший погляд. Я з’ясував, що керівник військового відомства не винаходив українського велосипеда: вимоги не створювати сім’ї висуваються до жінок, які бажають служити у війську, в багатьох країнах. Підписуючи контракти, вони письмово зобов’язуються не виходити протягом дії контракту заміж або не народжувати дітей. Дискримінація прав жінки? Можливо. Але така сувора армійська реальність: хочеш служити нарівні з чоловіками — служи, але забудь на певний час про те, що ти жінка.
— Я не проти жінок у своєму колективі,— розповідав мені командир однієї з частин, котрий просив не називати його прізвища.— Проте вони, трапляється, додають мені, як командирові, клопоту. Причина банальна: ідуть у декретні відпустки. Трапляється, що через три-чотири місяці служби. Потім, вийшовши з них і прослуживши рік, а то й менше, знову ідуть в такі ж відпустки. Що накажете мені, командиру, робити? Шукати заміну? Але хто забажає обіймати посаду, знаючи, що через два-три роки доведеться її залишати. До того ж, не так легко знайти заміну. Армійська служба — специфічна і жінка, котра вирішила підписати контракт, має бути готовою до певних обмежень. Хіба ми, чоловіки, обравши офіцерську кар’єру, не відмовляємось від деяких конституційних прав, якими сповна користуються представники інших верств населення?

також у паперовій версії читайте:

• ЧИ ЗІЙДЕ СОНЦЕ НА ВУЛИЦІ БЕЗКВАРТИРНИХ ОФІЦЕРІВ?

назад »»»