ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ВІТАЛЬНЯ
ОЛЕКСАНДР ДІРДОВСЬКИЙ:«МОЇ ФІЛЬМИ ФІКСУЮТЬ ЄДНІСТЬ КРАЙНОЩІВ, БІЛЬ І НАДІЮ»
Кінематографіст, фотохудожник Олександр Дірдовський на теренах України — явище незвичайне і рідкісне. Таке ж дивно-рідкісне, як чиста вода і чисте небо. Некомерційний, некон'юнктурний, романтичний, він знімає заворожливі, пронизливі, болючі, оптимістичні, суворі, лагідні, мудрі, божевільні фільми так, як поет складає вірші, художник малює картини, а композитор пише музику.

Його документальне кіно тримається на життєвих суперісторіях, особливих людях, або ж у його стрічках немає зовнішньо оформленої історії, сюжет складається з асоціацій-метафор.
Дірдовського вирізняє особливе, музичне ставлення до кадру, пошук складних композицій, незвичних для традиційного документального кіно, особливий монтаж.
Свій стиль він визначає як «документальний відеоарт», який задекларував ще у 80-ті роки, потрапивши до авторитетного каталогу художників Європи «Guide Apollonia» (в нього «влучають» лишень тридцять найцікавіших майстрів із кожної країни).
Олександр каже, що обожнює Київ, але тільки в дорозі він живе на сто відсотків. Дорога дивно розкріпачує, звільняє від умовних рефлексів-звичок, адже коли ти живеш в одному місті, в одній квартирі, то по суті залишаєшся тим самим щодня, думаєш і дієш однаково. Дорога дарує щастя проживати новий день у русі, з-поміж нових людей, нових кольорів, нових запахів. У дорозі, як у дитинстві заново відчуваєш смак води, аромат вітру, трави. Дорога не дає скам'яніти.
Його фільм «Allusion» — це сім тисяч кілометрів шляхів, 25 годин матеріалу і 20 хвилин завершеного зображення, тобто варіацій за мотивами творчості литовських велетнів — Мікаелюса Чюрльоніса та Віліуса Орвідаса.
Щось подібне є «підкладкою» всіх його картин — величезні масиви матеріалу перетворюються на вишукані, глибокі, призові фільми, серед яких такі шедеври, як «Інакші» — про творчість аутсайдерів, «Fanteas Magor» знятий на основі джазових інтерпретацій київської групи «Er.G.Orchestra», «Блаженні острови» побудовані на незвичайних зйомках, проведених у м. Вілково (так званій «українській Венеції), «Vilius — Gabrielius» — про францисканського ченця і скульптора Віліуса Орвідаса, котрий створив унікальний маєток «Лабіринт».
В останньому фільмі «Міжгір'я» майстер звів воєдино творчість художників Богдана Горбаля, Поліни Райко, композитора Євгена Станковича, Карпати і Крим.
— Олександре, на якому ґрунті Ви виросли? Що живить Вашу творчість?
— Напевно, невипадково ми з вами зустрілися на Львівській площі. Зовсім поруч у старому будинку, у комуналці на Осипенко (нині — Стрітенській) пройшли мої дитинство і юність у непересічній родині. У свій час моєму дідусю, професору медицини, запропонували: «Вступай до партії — станеш академіком», але він відмовився. Дідусь був чудовим ортопедом-травматологом, ученим. Цікаво, що спочатку він закінчив консерваторію, потім медичний інститут. У мене вийшло навпаки, спочатку я займався медициною, тоді занурився у мистецтво. Проте з медициною знову зіштовхнувся на своєрідному витку: у 1997 році відомий психіатр-правозахисник Семен Глузман і фонд «Касталія» запросили мене зняти серію фільмів про творчість аутсайдерів. Стрічки цього спрямування я знімаю дотепер.
Мені здається, що я був би зовсім іншою людиною, якби не народився в Києві. Це геніальне, романтичне місто. Моє покоління зачепило шматочок того дивного часу, коли люди замість того, щоб вирячуватися в телевізори і комп'ютери, гуляли, знайомилися, любили. Я недавно зайшов у дворик мого дитинства — тут суцільний асфальт, щільно зайнятий автівками. А ми, хлопчаки, могли до ночі вільно гуляти серед зелені, якісь турботливі бабусі нас опікували... У той унікальний час старий центр Києва був своєрідним співтовариством щирих, наївних людей, і те співтовариство проростало, ніби дерева — зеленню, жагою волелюбності й правди.
Важливим етапом мого життя був період, коли я знімав людей, що вижили у сталінських «гулагах», для архіву Міжнародного центру реабілітації репресованих. Це чотири роки роботи, двісті шістдесят п'ять зафіксованих сповідальних історій — кожна тривалістю від години до дванадцяти. Наприклад, мій хрещений батько Ігор Денисенко, що з моїм татом (студентом він отримав десять років) сидів у політтаборі на Колимі, наговорив дванадцять годин. Він був сином аспіранта Грушевського, нашого першого президента, мав унікальну пам'ять і розповів про долі багатьох політв'язнів.
Моя борода, довге волосся допомагали, напевно, мені, тому що багато репресованих жартували: «Ми перед вами, як перед священиком на сповіді». Насправді вони, звісно, були на сповіді перед історією.
Деякі з них пам'ятали революцію, пройшли громадянську і Велику Вітчизняну війни, голодомори. Цих людей закручували, немов гайки, але в результаті ламалися не вони, а «гайкові ключі». Я присвятив їм важкий фільм «Рівновага жаху», в якому п'ятнадцять чоловік розповідають, як їх катували.
Ще один найважливіший етап у моєму житті — це знайомство в 1990 році з литовським францисканським ченцем і скульптором Віліусом Габріеліусом Орвідасом. Він створив колосальний лабіринт із гігантських каменів льодовикового періоду упереміш з перекинутими догори коренями дерев, котрі у радянський час викорчовували меліоратори. До Орвідаса я вперше випадково потрапив разом із моїм другом-музикантом Олексієм Александровим, ми прожили в гостях у нього три дні. Це місце нестримно притягувало молодь. Зачумлені рокери від'їжджали проясненими, наркомани забували про наркотики, сатаністи залишалися у Віліуса жити і ставали християнами. Коли я 1992 року приїхав до нього в гості з дружиною, мене вразила звістка, що Віліус помер (він не прожив і сорока років). Ця людина, крім батьків, стала моїм головним учителем. У складних умовах розпаду радянської імперії я зняв про Віліуса Орвідаса фільм-молитву.
У поколінні репресованих і поколінні Орвідаса багато спільного, родинного. Відходять у вічність унікальні, трагічної долі люди. Хто приходить на їхнє місце? Нові особистості, у яких кодується-акумулюється досвід і пам'ять попередніх поколінь, вони стають своєрідними «еталонами», я б навіть сказав, ідеальними людьми.
— Багато героїв Ваших фільмів виглядають невдахами...
— З боку так воно і є, переважно це бідні люди-аутсайдери, деякі взагалі не мають паспортів, бродяжать. Та за великим рахунком — це найщасливіші люди, котрих я бачив у житті, я заздрю їхньому світосприйняттю. Не я їм допомагаю, коли роблю про них кіно, а вони мені сприяють, тому що не дають «ожлобитися» в складні моменти життя.
Якось на телеканалі «Культура» мене запитали: «У тебе є фільм і книжка, що називається «Інакші». А ти інакший? « Я гадаю, що «інакший» лише тоді, коли «зависаю» з камерою десь у дорозі. Можливо, я «інакший», коли під час монтажу якийсь дивний стик з'являється. На жаль, «інакшості» не так багато в мені, я лише фіксатор «інакших» людей, котрі майже щохвилини життя якісь особливі, вони для мене герої.
— «Інакших» ще називають міськими божевільними, юродивими. Чи про Вас не кажуть: «А він такий же, як вони, прибитий мішком»?
— Для мене було великою честю, коли Олег Губар, голова Клубу міських божевільних Одеси, прийняв мене до цієї організації (сміється). Олег — феєрична людина, письменник, його знає все місто. Книжка «Інакші» починається з фрагмента його книги «Людина з вулиці Тираспольської». Він мріяв випустити її у світ на трьох паперах: починаючи з грубезної коричневої, у яку оселедці загортали в радянський час, потім вона стає дедалі світлішою. Йому вдалося видати саме таку книжку. Олег Губар навіть одержав перший приз на конкурсі «Краща книга року, видана в Одесі».
Одним із найяскравіших «інакших», кого я зустрічав у моєму житті, був талановитий, мудрий, екзотичний київський художник Федір Тетянич (Царство йому Небесне). Людині-театру я присвятив два своїх творчих вечори під назвою «Блазні та янголи» — у Будинку актора й у Театрі «Дах». В одному DVD я зібрав під цією ж назвою кілька своїх фільмів. У кожному з моїх героїв, як і в кожній людині, живе клоун і янгол.
«Інакших» людей об'єднує спільність долі, надзвичайний погляд на себе й на все довкола, вони не вміють пристосовуватися до вигоди, бути брутальними. Для них кожен творчий акт — це добровільне божевілля. Але хворим буває лише суспільство. Справжнє мистецтво не може бути хворим. Ці люди одні з небагатьох, хто протистоять уніфікації людської свідомості. Їм відома справжня ціна щастя і волі, горя і страждання, вони наблизилися до розуміння: для чого народжується людина на світ. Ці фільми є спробою показати справжні, непідробні свідчення болю. В них зафіксовані надія і радість творчості за будь-яких умов і обставин, у будь-якому стані душі, тіла й розуму. Йдеться не про норму і відхилення, а про політ духу і обмеженість, що протиставлені одне одному, як небо і паркан.
— Урешті, розшифруйте, що для Вас означає термін «інакші»?
— Краще, ніж київська поетеса Марина Доля, я не скажу. Спочатку вона сказала: «Иных уж нет, а те далече», але я думаю, що трошки згустила фарби, далі Марина констатувала: «Не всі «інакші» сиділи в божевільнях, і не всі, хто сидів у божевільні, «інакші». «Інакшість», юродивість — унікальне явище і якість. Відомо, що юродиві особливо цінувалися в старі часи.
Є різні ступені юродивості, деякі «інакші», здається, ось-ось опиняться за межею, і вже буде не зрозуміло: до якого вони ближче світу, до цього чи іншого. Вважаю, що діти найгармонічніші «інакші», вони талановитіші ніж дорослі, більш вільні. Можливо, саме діти — це задум Божий. Потім відбувається дорослішання, додається щось мутне від небожественних світів. Цікаво, що саме діти й старі найближчі один до одного. Часто людина в старості ніби знову стає дитиною. Я в цьому неодноразово переконувався. Уявіть, з 265 політв'язнів, котрих я знімав, більшості було за сімдесят, деяким — під дев'яносто. Від них йшла особлива просвітленість. Чому я знову заговорив про репресованих? Тому що вони для мене теж «інакші». Ці люди прожили нестандартне життя: хтось сидів десять років, хто двадцять п'ять. Названий батько художника Сашка Костецького — Петро Буінцев відсидів двадцять років за ґратами за читання Єсеніна, з нього починається фільм «Рівновага жаху». Його доля — єдність крайнощів, коли водночас зливаються художник і репресований, і проживається трагічне, але прекрасне життя.
— Що стало найбільшою творчою радістю останнім часом?
— Я змонтував свій новий фільм «Міжгір'я», камертоном якого стали два різні, неповторно чудові гірські масиви України — україномовні Карпати і російськомовний Крим.
Фільм присвячено художникам Богданові Горбалю і Поліні Райко. Мені здається, кінематографіст не повинен «ганятися» тільки за відомими людьми.
Богдан Горбаль помер шістдесятирічним, був дуже хворий. Жив у маленькому селі на Тернопіллі з матір'ю, практично не знав, що таке гроші, що таке мистецтво, та й телевізор, гадаю, бачив лише в останні роки життя, коли перебував у Києві у свого брата Миколи Горбаля, поета, композитора, дисидента.
Богдан Горбаль практично щоранку сідав обличчям у куток і на невеликих аркушах паперу малював кольоровими олівцями. Професор Ганна Заварова, котра, на мій погляд, є одним із найчесніших мистецтвознавців в Україні, стверджує, що «Богдан Горбаль — геній».
Не зрозуміло, як він у 80–90-х роках зміг у своїх малюнках напророчити «різнокольорові» політичні пертурбації, приміром, на одній з робіт зображений ріг будинку, стоїть юрба людей, їхні тіла зображені, як пірамідки, а голови зверху — кружечками: вони помаранчеві, сині, білі, червоні, зелені.
Або, наприклад, назустріч один одному тягнуться руки, але вони перетворюються в дула рушниць. На багатьох картинах — складні машинерії, як відображення суспільства майбутнього. Дивно, як цей психічно хворий хлопчик, що дожив до шістдесяти років, у глухому селі «схоплював» реалії, які тепер відбуваються в політиці й суспільстві.
Малюнків було кілька тисяч, на жаль, багато з них безнадійно втрачено (нерідко ними розпалювали піч). Коли з політув'язнення повернувся Микола Горбаль, йому вдалося зберегти понад тисячу малюнків. До речі, невдовзі має відбутися виставка в Парижі. Ведуться також переговори про виставку в нашому Російському художньому музеї.
Друга героїня фільму — художниця Поліна Райко, що жила в маленькому містечку Цюрупінську на Херсонщині, теж має трагічну долю. Питущі чоловік і син рано померли, донька загинула в автомобільній катастрофі. Райко залишилася одна. У шістдесят вісім років якось купила фарбу, щоб пофарбувати паркан, і раптом почала малювати. Вона розписала все: стелі, стіни, вікна, двері, лиштви, огорожу, прибудови. Співала і малювала. Померла у 74 роки, але за шість літ створила дивовижні розписи, на яких — оповідь про її життя, близькі люди, квіти, птахи, тварини, янголи, Мати Марія, Христос. Усе зображено напрочуд самобутньо і талановито. Художник Борис Егіазарян, коли довідався, що цей будинок можуть знести, знайшов литовця Андрюса Неміцкаса і умовив купити садибу Поліни Райко. Зараз там живе бабуся, що не має житла, вона підтримує порядок.
Я побував у цьому просторі зі скрипалями ансамблю «Vicorda», на замовлення яких зробив фільм на музику Євгена Станковича «Гірська легенда».
— У чому полягає квінтесенція Вашого художнього методу?
— Свого часу мене вразив такий факт. Американські індіанці не дозволяли себе знімати, бо вважали, що фотограф ніби краде душу людини. Я тоді над цим замислився. Вважаю, що ставлення до зйомки і об'єкта або забирає, або додає енергію людині чи природі. Тому перш ніж знімати щось, у тобі має відбутися певне тонке настроювання на любов. Не можна розмножувати зображення за механістично-споживацьким принципом!
Трепетне ставлення до фотоапарата, камери дає змогу творити найтонше, найпочуттєвіше зображення, коли виникає відчуття, що воно не тобою народжується. Художники стародавнього Китаю навіть не підписували свої роботи, бо вважали, що не вони малюють картину, а Бог через них малює, тобто рука — лише підтримуючий інструмент. Мене іноді охоплювало таке почуття, начебто не я знімаю, а мною знімають. У пошуках ракурсу раптом залазив у якісь незвичайні нетрі, у які нібито не мав наміру залазити (до того ж, там мокро і брудно), і зненацька знаходив серед якихось травинок приголомшливу точку і знімав об'єкт, який міг легко, але бездарно зняти з висоти зросту.
До речі, найнудніше — знімати з висоти людського зросту, тому що ми постійно спостерігаємо життя саме з цієї висоти, а тут ще й «картинка» знята до болю стандартно. «Чіпляє» зображення, зняте з ракурсу мурахи або птаха. Так що я вдячний моїй професії ще й за те, що вона показує мені світ із різноманітних й незвичайних ракурсів.

Володимир КОСКІН
також у паперовій версії читайте:

• ПРИКАРПАТТЯ: АНШЛАГ І ЧЕКАННЯ СНІГУ
• БУКОВИНСЬКИЙ МУЗЕЙ ЗАПРОШУЄ
• ШЕДЕВРИ, ЩО ПЕРЕЖИЛИ ВІКИ
• ДОПЛАТА ЗА ОГРЯДНІСТЬ
• НОЧІВЛЯ В ГОТЕЛІ... НА ДУБІ

назад »»»