ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА ЗВИЧАЇ
ЯК БУВАЄ НА НОВИЙ РІК...
У ніч перед Новим роком треба спати без подушок, бо болітиме голова цілий рік.
Не можна на Новий рік плакати, бо увесь рік плакатимеш.

На Новий рік не можна стукати, бо град вибиватиме.
Як буває на Новий рік, то так буде і цілий рік.
Як на Новий рік уперше виходити в хлів до худоби — коняки, вівці, то треба їх, як і людей, привітати з Новим роком, обсіяти вівсом-пшеницею, щоб велися і були здорові й на цей рік. Приказують: «З Новим роком будь здорова! Сійся, родися...»
Як посіє посівальник, то це зерно, що він кине на землю, треба брати і давати худобі, то не буде ніколи хворіти.
На Новий рік не можна бачити веретена, бо будеш бачити гадюку.
Якщо колядувати перші прийдуть дівчата, то у вівці народиться ягничка, а якщо перші зайдуть хлопці, то народиться баранчик.

Із збірки «Народні повір'я»

ВЕСІЛЛЯ — СПРАВА СЕРЙОЗНА
1.
Створенню сім’ї українці завжди приділяли багато уваги. Одруженого чоловіка поважали, ставились до нього, висловлюючись сучасною мовою, як до успішної людини. Неодружений чоловік, хоч би якого віку він був, вважався парубком. У народі побутувала негативна думка про тих, хто вчасно не знайшов собі пари. А до тих, хто взагалі не хотів одружуватися, не тільки зневажали, але й карали: наприклад, надавали меншу частину спадкового майна.
В Україні були різні варіанти шлюбу. Законним вважався шлюб за згодою (договором, домовленістю). А от шлюб на віру (аналог сучасного так званого громадянського) загалом засуджували, оскільки він не вписувався в систему державного права та релігійних канонів.
Утім, українські жінки завжди відзначалися волелюбністю і незалежністю. Не чекаючи, поки парубок запропонує їй руку і серце, дівчина брала ініціативу у свої руки. «Колись,— писав Іван Нечуй-Левицький,— дівчата самі сватались за парубків: кажуть, що дівчина, бувало, прийде в хату, де вона назнає собі парубка, покладе хліб на столі і сяде на лаві. То був знак, що вона хоче одружитися з господарським сином. Як до неї господар не промовляв і слова, то був знак, що його син не хоче женитися з нею, але кажуть, що люди мали за гріх давати гарбуза дівчині».
Традиція обрання дівчиною нареченого була досить поширена, але з посиленням ролі церкви втратила своє значення. І лише внаслідок своєрідних історичних умов ця призабута традиція у XVI–XVII ст. зажила новим життям, тим самим підкреслюючи незалежність жінки. Адже однією з особливостей майнових відносин українського селянства можна вважати надання молодій материзни. Це частина землі, яка передавалася в спадщину тільки по жіночій лінії. Одержавши її, молода могла за власним бажанням розпоряджатися доходом з неї. Своєрідність майнових відносин позначалась і на подружніх взаєминах. Нерідко траплялось і так, що жінка, всупереч звичаєвому праву, була головою родини, відіграючи в ній першорядну роль. До наших днів дійшли напівжартівливі прислів’я: «Чоловік за один кут хату тримає, а жінка — за три», «Як батько скаже, так по-маминому і буде». Історичні обставини в Україні складалися часто-густо на корись жіночої незалежності. Тривала визвольна боротьба, формування козацтва — усе це не сприяло «закріпленню» чоловіцтва біля домівок. Тож жінкам нічого не лишалося робити, як брати ініціативу у свої руки.

2.
Та все ж, хай би якою незалежною була дівчина, вона мріяла, щоб на весільний рушничок покликав її обранець. Молодь знайомилася на забавах, де можна було поспівати, потанцювати, поводити хороводи. У холодну пору збиралися у приміщенні на досвітки та посиденьки, куди приходили дівчата не стільки для розваги, стільки для роботи. За звичаєм, дівчина наодинці з хлопцем могла бути лише до заходу сонця, а на Прикарпатті на забавах були присутні батьки і старші родичі.
«Покохавшись літо чи два...парубок до дівчиного батька й матері посила старостів, людей добромовних і на таку річ дотепних, коли батько і мати поблагословляють, то дівчина, перев’язавши старостам рушники через плечі, подає зарученому своєму на тарілці хустку»,— так стисло описав складний обряд сватання Тарас Шевченко.
Сватами обирали дотепних і поважних людей, нерідко з числа родичів. З ними до дівчини йшов парубок, на Поділлі ходили і його батьки, а на Закарпатті — ще й брат і сестра. А на Гуцульщині перед сватанням ходили на «обзорини» — огляд господарства молодих. А ще старости виконували роль своєрідних розвідників, які повинні були довідатися про наміри дівчини та її батьків. Адже кому з парубків хотілося «вхопити гарбуза» або «облизати макогін»? У деяких західних районах для невдахи будували на подвір’ї здоровенний макогін із соломи — на громадську потіху, що мовляв, «не в своє встряв».
Якщо ж сватання відбувалося успішно, через певний час призначалися оглядини (або умовини) — знайомство з господарством молодого. За два тижні до весілля влаштовували заручини — своєрідне скріплення договору про шлюб. На заручини до оселі молодої приходили батьки й родичі молодого, сідали до столу, а дівчину й хлопця виводили на посад.
Старший староста накривав рушниками хліб, клав на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця і перев’язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев’язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Після церемонії хлопець і дівчина вважалися зарученими. Відмова від шлюбу вважалася безчестям, за що належало відшкодування матеріальних витрат та ще й «за образу». Напередодні весілля влаштовували прощання нареченої та нареченого з дівочою та парубоцькою свободою. Дівчата-подружки «вили гільце» — оздоблювали квітами, стрічками та букетами колосків гілку сосни або вишні. Серед гуцулів звичайно мастили віночки медом і покривати позолотою. Плетіння вінків супроводжувалося барвінковими піснями. Під ці пісні дівчата прикрашали голову нареченої весільним вінком. За гуцульським звичаєм дівчина не мала права знімати віночок аж до шлюбу, бо бутувало повір’я, що коли б вінок пропав, наречена зазнала б великого нещастя.
Разом з гільцем виготовляли маленьку квітку або віночки для молодої та молодого. Старша дружка чіпляла молодому той вінок до шапки, садовили біля нареченої на кожух, що лежав догори вовною, і накривала їх рушником або посипала житом. Після цього молоді вже називалися «князем» і «княгинею», які збирали весільний поїзд та просили рідню і сусідів на весілля.
Весільний поїзд складався з кількох груп — нареченого і нареченої. Нареченого представляли старший боярин, бояри, світилки, а нареченої — старша дружка, дружки, брати. «Заправляли» весіллям посаджені (хрещені) батьки. Основна ж роль у благословенні молодих, їхній зустрічі та проводах належала батькам наречених. Вони ж виряджали молодих до церкви на вінчання.

3.
Власне весілля починалося із запросин, що розпочиналося урочистим виряджанням дочки та сина на село в супроводі дружок і бояр. Зазвичай, коли в неділю молодий готувався їхати по наречену, його проводжала мати. Аби синові щастило, вона обсипала його зерном та дрібними грішми. Та шлях до молодої був тривалим, сповненим перешкод.
Бо яке весілля без викупу? Отак, відкупившись кілька разів, молодий опинявся біля воріт нареченої. Але й там на нього чатували родичі дівчини. Хоча і жартома, але могли зупинити навіть в сінях, коли до нареченої лишалося кілька кроків.
Та був у весільному обряді й драматичний момент, коли дівчині розплітали коси та покривали голову очіпком. У народі казали: «Як молода пов’язалася хустиною, то вона вже жінка, вона вже господарка».
Покривши голову дівчини хусткою, гостей запрошували до розподілу короваю. А потім молода, забравши свій посаг, вирушала до молодого. За народними віруваннями, віз з молодими та посагом мав переїхати через вогонь, щоб запобігти лиху. Удома нареченого відбувався урочистий посад молодих, що набував значення їхнього обрядового з’єднання. Відомо багато весільних символів об’єднання молодих: два гільця, два короваї, два зліплених докупи голуби, перев’язування двох ложок.
Більшість з них дійшла до наших днів. Хоча й у скороченому вигляді, проте основні обрядові дії зберігаються: запросини гостей, зустріч молодих, гостина, розподіл короваю, дарування наречених. На деяких весіллях дівчат жартома посвячують у жіноцтво, одягаючи їм замість очіпка фартуха. Особливе місце у цьому дійстві належить обрядовому хлібу. З ним запрошують на весілля, зустрічають і проводжають наречених до шлюбу, обдаровують гостей.
Є чимало прикмет, до яких прислухаються сучасні наречені. Дехто з молодят прибувають на реєстрацію шлюбу в окремих авто. Причому, нареченій не можна озиратися на машину, у якій перебуває наречений, інакше життя доведеться виглядати чоловіка. У столичних молодят є свої улюблені місця, куди приїздять після шлюбної церемонії. Обов’язково відвідують пам’ятник засновникам Києва (Кию, Щеку, Хориву, Либеді). Молодята намагаються закинути букет якомога далі. Якщо влучать — житимуть щасливо, якщо ні — виникатимуть труднощі. Останнім часом популярним місцем паломництва новоспечених подружніх пар став ляльковий театр. Молодята фотографуються під капелюхом тата Карла та поблизу музичного фонтану. Останній вереск моди — прогулянка на мосту закоханих, де молодята лишають замочки на щастя. Кажуть, що ключ треба закинути якомога подалі — тоді подружжя не розлучиться ніколи. Як бачимо, час не владний над людськими почуттями; незмінним лишається бажання кохати і бути коханим.

Наталія ОСИПЧУК
також у паперовій версії читайте:

• НАД РІЧКОЮ СИНЮХОЮ...
• ФЕСТИВАЛЬ «УСМІХНЕНИХ ОБЛИЧ»

назад »»»